— Та що ти в ньому знайшла?! — її голос затремтів від образи й втоми. Вона стояла, стискаючи пальці так, ніби намагалася втримати себе. Очі блищали, але сльози вона стримувала вперто. У цих словах було більше болю, ніж злості. — На що ти повелась, скажи мені?! — не вгамовувалась дружина. Її серце калатало, наче після бігу. Вона дивилася прямо, не відводячи погляду. Їй потрібна була правда, навіть якщо вона ранить. — Ти не розумієш… — тихо відповіла коханка. Її голос був спокійний, але в ньому відчувалася впевненість. Вона не вагалася у своїх словах. Вона вірила в те, що говорить.

— Та що ти в ньому знайшла?! — її голос затремтів від образи й втоми. Вона стояла, стискаючи пальці так, ніби намагалася втримати себе. Очі блищали, але сльози вона стримувала вперто. У цих словах було більше болю, ніж злості.

— На що ти повелась, скажи мені?! — не вгамовувалась дружина. Її серце калатало, наче після бігу. Вона дивилася прямо, не відводячи погляду. Їй потрібна була правда, навіть якщо вона ранить.

— Ти не розумієш… — тихо відповіла коханка. Її голос був спокійний, але в ньому відчувалася впевненість. Вона не вагалася у своїх словах. Вона вірила в те, що говорить.

— Він щедрий, мудрий, глибокий і сміливий, — продовжила вона. Кожне слово звучало, як захист. В її очах з’явилося тепло. Вона згадувала моменти, які для неї були справжніми.

— На кожне свято він приносить мені подарунки, — сказала вона. Її губи ледь усміхнулися. Каблучки, прикраси, сукні — все це промайнуло в її пам’яті. Вона відчувала себе бажаною поруч із ним.

— Машини, квіти, увага… — додала вона тихіше. Її голос став м’якшим. Вона ніби говорила не тільки до дружини, а й до себе. Ніби підтверджувала власну реальність.

— От неправда! — різко обірвала її дружина. Її очі спалахнули гнівом. Вона не витримала цього ідеального образу. Для неї це звучало як знущання.

— Мені він навіть однієї квітки не подарував, — сказала вона. Її голос став глухим. У ньому було розчарування, яке накопичувалося роками. Вона більше не кричала — вона зламалась усередині.

— Зарплату не віддає, ховає, як чужий, — додала вона. Вона відвернулася на мить. Слова виходили важко, але чесно. Це була її правда.

— І ще скажеш, що він мудрий? — гірко всміхнулася вона. Її усмішка була холодною. У ній не було радості. Лише втома і іронія.

— У тій голові нічого немає, — продовжила дружина. Вона говорила повільно. Наче кожне слово мало вагу. І ця вага тиснула на неї.

— Він постійно несе нісенітниці, — додала вона. Її погляд став порожнім. Вона згадувала розмови, які її виснажували. Вона більше не хотіла слухати.

— Неправда! — знову заперечила коханка. Її голос став твердішим. Вона не хотіла втратити той образ, у який вірила. Вона трималася за нього.

— З ним можна говорити годинами, — сказала вона. Її очі загорілися. Вона справді насолоджувалась цими розмовами. Для неї це було щось особливе.

— Він багато знає, багато читав, — додала вона. В її голосі звучало захоплення. Вона відчувала себе поруч із ним цікавішою. Наче він відкривав їй світ.

— Я поруч із ним оживаю, — прошепотіла вона. Вона на мить заплющила очі. Ці слова були щирими. Вони йшли з глибини.

— А я поруч із ним вмираю, — тихо відповіла дружина. Її голос був майже беззвучний. Але ці слова різали сильніше за крик. У них була правда, яку не сховаєш.

— Він ніколи мене не захистить, — сказала вона. Її руки опустилися. Вона згадувала моменти, коли залишалася сама. І це було найболючіше.

— Коли важко — його немає, — додала вона. Її голос зламався. Вона більше не стримувала емоцій. Вона втомилася бути сильною.

— Дивно… — тихо сказала коханка після паузи. Вона ледь усміхнулась. У її голосі було здивування. Вона не впізнавала цього чоловіка.

— Наче ми говоримо про різних людей, — продовжила вона. Її погляд став задумливим. Вона намагалася зрозуміти. Але не могла.

— Три дні тому він побився за мене, — сказала вона. Її голос знову набрав сили. Вона пам’ятала це чітко. Це було для неї доказом.

— Він не дає мені навіть сумку нести, — додала вона. Вона посміхнулася. Це здавалося дрібницею. Але для неї це було турботою.

— У мене вдома він усе зробив сам, — продовжила вона. Її голос став теплішим. Вона згадувала деталі. І вони були важливими.

— Він сильний, він справжній, — сказала вона впевнено. Вона вірила в це. Вона не сумнівалася. Для неї це була істина.

Дружина мовчала.

Вона опустила очі.

Повітря стало важким.

— Ні… — прошепотіла вона нарешті. — Просто ти бачиш того, ким він хоче здаватися… А я — того, ким він є.