«Ми, здається, говоримо про двох різних чоловіків…» — сказала коханка дружині.  — Я взагалі не розумію, що ти в ньому знайшла! Невже не бачиш, що він за чоловік? На що ти могла повестися?

«Ми, здається, говоримо про двох різних чоловіків…» — сказала коханка дружині.

— Я взагалі не розумію, що ти в ньому знайшла! Невже не бачиш, що він за чоловік? На що ти могла повестися?

Олена стояла біля вікна невеликої кав’ярні й дивилася на жінку навпроти. Її звали Марина, і саме з нею чоловік Олени, Віктор, зустрічався вже майже рік. Вони домовилися поговорити без скандалів, хоча Олена досі не розуміла, навіщо погодилася на цю зустріч.

Марина спокійно помішувала каву й навіть не виглядала винною.

— Ви просто його зовсім не знаєте, — нарешті сказала вона. — Віктор надзвичайний чоловік\! Він щедрий, уважний, мудрий і дуже сміливий. Кожне свято влаштовує мені справжнє диво: дарує прикраси, красиві сукні, возить на відпочинок. Нещодавно навіть автомобіль подарував\!

Олена гірко посміхнулася.

— Автомобіль? Цікаво. А мені він на день народження навіть квітів не купив. Сказав, що це марна трата грошей. За двадцять три роки шлюбу я вже забула, коли отримувала від нього подарунок. Зате прекрасно пам’ятаю, скільки разів він дорікав мені за зайву покупку в супермаркеті.

Марина здивовано підняла брови.

— Не може бути. Він же зовсім не такий\! Він завжди говорить, що жінку треба балувати. Каже, що чоловік повинен створювати для коханої свято навіть у звичайний понеділок.

— Тоді, мабуть, я всі ці роки була заміжня за його бідним родичем, — сухо відповіла Олена.

Марина засміялася, але швидко знову стала серйозною.

— І не тільки щедрий він. Ви б знали, як із ним цікаво розмовляти\! Він стільки всього знає, читає книжки, цікавиться історією, політикою, мистецтвом. Може годинами розповідати про подорожі та різні країни. Я іноді просто сиджу й слухаю його, відкривши рот.

Олена відставила чашку.

— Про книжки? Віктор? Та він останню книжку, мабуть, у школі відкривав\! Коли я намагаюся розповісти йому щось цікаве, він через хвилину запитує, що в нас сьогодні на вечерю. А якщо по телевізору футбол, то можеш хоч про Нобелівську премію говорити — він однаково нічого не почує.

— Ви перебільшуєте, — заперечила Марина. — Він дуже розумний чоловік.

— Можливо, просто вдома його розум кудись зникає.

Жінки на мить замовкли. За сусіднім столиком молода пара фотографувала десерт, офіціант ніс піднос із кавою, а за вікном поспішали люди. Здавалося, у цьому звичайному міському кафе відбувається звичайна розмова двох знайомих. Але кожне наступне слово ставало гострішим.

— А ще він справжній чоловік, — продовжила Марина. — Сміливий, рішучий, завжди готовий захистити. Минулого тижня один нахаба дозволив собі образити мене на парковці, то Віктор одразу поставив його на місце. Я навіть злякалася, що вони поб’ються.

Олена гірко засміялася.

— Оце так\! А мене він якось залишив саму посеред дороги, коли в автомобілі пробило колесо. Сказав, що не збирається псувати собі сорочку, і поїхав додому на таксі. Я тоді сама викликала допомогу, сама чекала майстра, сама все владнала. А коли повернулася, він ще й запитав, чому так довго.

Марина перестала посміхатися.

— Дивно. Зі мною він завжди поводиться інакше.

— Та я вже зрозуміла.

— Він і вдома мені допомагає. Усі полиці повісив, змішувач полагодив, шафу зібрав. Навіть плитку на кухні власноруч поклав. У нього золоті руки\!

Олена подивилася на неї так, ніби почула щось зовсім неймовірне.

— Золоті руки? Ти точно про Віктора говориш? Бо в нашій квартирі вже п’ять років дверцята кухонної шафи висять на одній петлі. Я просила його полагодити — він обіцяв. Потім ще раз обіцяв. А коли я купила викрутку й сама взялася до роботи, він сказав, що я все роблю неправильно.

Марина повільно опустила очі.

— Можливо, з вами він просто втомлювався. У нього ж робота, відповідальність, домашні проблеми…

— А в мене, думаєш, немає роботи й відповідальності? — тихо запитала Олена. — Я теж працюю. Я теж втомлююся. Я теж хочу іноді прийти додому й відчути, що про мене хтось подбав.

Вона зробила ковток уже холодної кави.

— Знаєш, Марино, я навіть не збираюся тебе переконувати. Якщо він тобі дарує машини, читає вголос книжки, ремонтує квартири й б’ється за твою честь, то, може, тобі справді пощастило. Просто дивно, що всі ці таланти в нього з’явилися лише після того, як він почав із тобою зустрічатися.

Марина хотіла щось відповісти, але раптом замовкла. Вона вперше за всю розмову виглядала розгубленою.

— А ви ніколи не думали, що, можливо, самі винні в тому, що він із вами такий? — несміливо запитала вона.

Олена не образилася. Навпаки, її обличчя стало спокійнішим.

— Думала. І не раз. Я довго намагалася бути зручною дружиною. Не просити зайвого, не скаржитися, не вимагати уваги. Коли він не дарував квітів, я казала собі, що це дрібниці. Коли не допомагав удома, думала, що чоловіки такі. Коли забував про мої дні народження, переконувала себе, що головне — здоров’я.

Вона зробила паузу й подивилася просто на Марину.

— А потім зрозуміла, що він не просто звик нічого для мене не робити. Він звик, що я все одно нікуди не подінуся.

Марина опустила очі. Тепер вона вже не виглядала такою впевненою.

— Я не хотіла руйнувати вашу сім’ю, — тихо промовила вона.

— А я не збираюся тебе в цьому звинувачувати. За наш шлюб відповідав насамперед мій чоловік. Але знаєш, що мене найбільше здивувало? Ти описуєш його таким, яким я мріяла бачити його всі двадцять три роки.

Олена підвелася, залишила гроші за каву й узяла сумочку.

— Знаєш, Марино, користуйся цим щастям, поки воно є. Тільки не поспішай переїжджати до нього й не віддавай йому свої заощадження. І ще одна порада: не думай, що чоловік, який красиво поводиться з однією жінкою, обов’язково так само поводитиметься з іншою.

Вона вже зробила кілька кроків до виходу, коли Марина раптом запитала:

— А ви його досі любите?

Олена зупинилася.

— Знаєш, я колись дуже його любила. Можливо, навіть більше, ніж себе. Але зараз мені набагато цікавіше, чи зможу я нарешті полюбити себе.

Вона вийшла з кав’ярні, не озираючись.

Того вечора Віктор повернувся додому пізніше, ніж зазвичай. Він кинув ключі на тумбочку, пройшов на кухню й побачив, що дружина збирає речі в дорожню сумку.

— Ти кудись зібралася? — здивувався він.

— Так. Поживу трохи в сестри.

— Що за дурниці? Через що знову образилася?

Олена застебнула блискавку й подивилася на чоловіка.

— Ні через що. Просто вирішила, що більше не хочу жити в очікуванні, коли ти нарешті станеш таким чоловіком, яким уже навчився бути для іншої жінки.

Віктор зблід.

— Ти з Мариною зустрічалася?

— Так. І знаєш, що цікаво? Вона розповіла мені про тебе стільки хорошого, скільки я не чула за всі роки нашого шлюбу.

Він почав виправдовуватися, говорити, що все не так, що це просто захоплення, що він ніколи не збирався залишати сім’ю. Але Олена вже не хотіла слухати.

— Не хвилюйся. Я не збираюся влаштовувати сцен. Просто тепер хочу пожити для себе.

Минуло кілька місяців. Олена подала на розлучення, переїхала до невеликої квартири, яку давно придбала в кредит, і вперше за багато років почала подорожувати сама. Вона записалася на танці, зустрічалася з подругами й навіть купила собі каблучку, про яку давно мріяла.

А Віктор невдовзі знову залишився сам. Марина, дізнавшись, що він не збирається розлучатися так швидко, як обіцяв, і що його щедрість значною мірою була пов’язана з кредитною карткою, яку він не міг погасити, вирішила припинити ці стосунки.

Якось Олена зустріла колишнього чоловіка в супермаркеті. Він стояв біля полиці з квітами, довго вибирав букет і, побачивши її, ніяково посміхнувся.

— Привіт. Як справи?

— Чудово, — відповіла вона.

— Може, вип’ємо колись кави?

Олена подивилася на квіти в його руках.

— Для кого букет?

— Та так… Просто купив.

Вона усміхнулася.

— Бачиш, Вікторе, а я двадцять три роки чекала, щоб ти хоча б раз купив такі просто так.

І пішла до каси.

Того дня Олена вперше подумала, що, можливо, Марина мала рацію в одному: Віктор справді міг бути щедрим, уважним і турботливим чоловіком.

Просто Олена більше не хотіла витрачати решту свого життя на те, щоб випрошувати в нього те, що він так легко дарував іншим.