— Ти бачив цифру? — сказав Андрій і кинув телефон на стіл. — Бачив… — відповів я спокійно, хоча всередині все кипіло. — Це зовсім інший рівень, брат, — усміхнувся він. — Ми це зробили. — Ми… — повторив я і глянув на Сергія. Сергій мовчав. Як завжди, коли справа доходила до чогось серйозного. — Ну що, тепер живемо? — Андрій налив віскі. — Спочатку рахуємо, — відповів я. Він засміявся. — Ти як завжди… — Бо хтось має бути “як завжди”, — сказав я і відкрив ноутбук. — Давай по-чистому, — почав я. — Скільки зайшло — всі бачимо. Тепер розподіл. — Та який розподіл, — відмахнувся Андрій. —…

Знаєш, як воно буває — живеш поруч із людиною, бачиш її щодня, але не помічаєш деталей. А потім одного ранку щось клацає в голові — і ти вже не можеш це “розбачити”. Вона жила навпроти мене. Звичайна жінка, років сорока п’яти, може трохи більше. Завжди охайна, спокійна, з таким тихим поглядом, ніби в ньому було більше, ніж вона коли-небудь говорила. Я її бачив щоранку. Виходжу на балкон з кавою — а вона вже сидить на кухні, біля вікна. І що мене тоді ще не дивувало — перед нею завжди стояли дві чашки кави. — Може, чоловік у неї є, — колись сказав я сам собі. — А може, син приїжджає,…

  — Та я не переживаю… — відповів я, хоча сам відчував, як всередині щось не дає спокою. — Просто сума велика. — Велика? — він нахилився вперед. — Так а як ти хочеш заробити, не ризикуючи? Слухай, це шанс. Реальний шанс. — А якщо… — я зам’явся. — Якщо що? — перебив він. — Якщо не вийде? Ти серйозно? Ми коли-небудь програвали по-крупному? Я замовк. — От бачиш, — він посміхнувся. — Я ж не чужий тобі. Ми ж разом усе починали. — Я знаю… — То довірся мені. Це “довірся” тоді прозвучало так легко… ніби це дрібниця. Того вечора вдома було тихо. — Ти щось нервовий, — сказала…

— Ти знову встав так рано?.. — я ще не відкрила очі, але вже чула, як на кухні щось тихо шкварчить, як клацає чайник, як пахне кавою, — спи, — відповідав він тихо, щоб мене не розбудити, — я зараз, — і я переверталась на інший бік, накривалась ковдрою і думала: “Ну навіщо він це робить щодня?..”, а він робив. Я виходила на кухню сонна, з розпатланим волоссям, іноді навіть трохи зла, бо не виспалась, а на столі вже стояв сніданок, гарячий, акуратний, зроблений не поспіхом, не абияк, а з якоюсь дивною турботою, яку тоді я не розуміла, — сідай, — казав він, — їж, поки тепле, — та я…

— Мам, а як там вдома? — я притулилася плечем до холодного скла автобуса і тихо говорила в телефон. — Та все як завжди, доню… — мама відповіла, але її голос був якийсь втомлений, — город, хата, тато на роботі… нічого нового. — Я скучила, — сказала я. — І ми скучили, — відповіла вона, але між словами була пауза, яку я тоді не помітила. Я не сказала їм, що купила квиток. Хотіла зробити сюрприз. Хотіла побачити їхні очі, коли я зайду у двір, поставлю валізу і скажу: “Я вдома”. Три роки. Три роки чужого життя. Чужих людей, чужих міст, чужих розмов. Я жила думкою, що в мене є місце,…