— “Ти вже прокинувся?” — “Ще ні…” — “Брешеш.” — “Ну добре, прокинувся.” — “От і добре. Вставай. День сам себе не зробить.” — “Катю…” — “Що?” — “А ти чого так рано?” — “Бо думаю про тебе раніше, ніж про себе.” І знову той сміх. Тихий, теплий, ніби він не з телефону, а десь поруч. Я звик. Звик настільки, що навіть не ставив будильник. Я знав — вона подзвонить. Вона завжди дзвонила. Навіть коли була хвора. Навіть коли казала, що “сьогодні точно просплю”. Але не проспала жодного разу. Іноді вона дзвонила ще сонна. — “…Алло…” — “Ти спиш?” — “Трошки…” — “То спи.” — “Ні, я хотіла подзвонити…” —…

Ще темно, ще холодно, ще хочеться сховатися під ковдру і зробити вигляд, що ти нічого не чуєш… але двері тихо скриплять, і мамин голос, спокійний, але впевнений, звучить крізь сон: — Вставайте, діти… день уже почався, а ви ще ні. — Ма… ще п’ять хвилин… — бурмочу я, навіть не відкриваючи очей. — Життя не чекає п’ять хвилин, — відповідає вона. — Воно або йде вперед, або проходить повз тебе. І ти вже знаєш — вставати доведеться. Бо вона не буде кричати. Не буде сварити. Вона просто скаже — і цього достатньо. Ми виходимо на двір. Роса холодна, аж ноги зводить, повітря свіже, а земля — темна, жива, ніби дихає.…

Весна тільки починала дихати теплом, ще десь у тіні лежав старий сніг, але повітря вже було інше — живе, свіже, ніби саме небо стало ближчим. Я добре пам’ятаю ті ранки в бабиній хаті. Вона вставала раніше за всіх, тихенько, щоб не розбудити, але ми все одно прокидались — від запаху свіжого хліба і того дивного спокою, який був тільки там, у неї. — Вставайте, мої хороші… — тихо казала вона, поправляючи ковдру. — Сьогодні будемо вчитися не просто жити… а правильно жити. Я тоді ще не розумів, що вона має на увазі. Для мене життя було просте: поїсти, побігти на вулицю, погратися. Але баба дивилась глибше. Вона завжди дивилась глибше.…

— спитав мене якось Ігор, коли ми сиділи на старій лавці біля мого двору, вже під вечір, коли сонце повільно ховалося за дахами і все навколо ставало тихим, наче світ завмер. Я усміхнувся, але не одразу відповів. — Думав… І, чесно, не раз. Особливо тоді, коли здається, що все валиться. — І що? — він повернувся до мене. — Вижив би? Я зробив паузу, подивився вдалину і тихо сказав: — Вижити можна. Але жити… навряд. Ігор кивнув, ніби зрозумів усе без зайвих слів. — Бо знаєш, — продовжив я, — гроші можна заробити, роботу знайти, навіть дім відбудувати. Але коли поруч немає людей… тих, хто підтримає, хто скаже “я з…

Наче скидаю з себе весь той міський шум, поспіх, нерви. Там, у місті, ти завжди кудись біжиш, щось вирішуєш, комусь щось доводиш. А тут… тут все простіше. І чесніше. Я заїжджаю у двір, виходжу з машини — і перше, що відчуваю, це тишу. Не ту, що давить, а ту, що лікує. Десь далеко гавкає собака, вітер легенько рухає стару яблуню, і вже цього достатньо, щоб видихнути. — Ну що, приїхав? — ніби сам себе питаю, стоячи посеред двору. І завжди відповідаю подумки: — Та, приїхав… додому. Спочатку, як завжди, беруся до роботи. У селі без цього ніяк. Тут не посидиш просто так — земля любить руки. То щось підправити, то…