— А можна мене поки не виписувати?.. Мені… нікуди йти.

На завідувачку терапевтичного відділення звертали увагу всі: чоловіки дивилися із захопленням, жінки — з неприхованою заздрістю. Стрункій, чорнобровій Діні Іванівні Бережній надзвичайно личив білий халат. Волосся вона завжди акуратно вкладала у вузол на потилиці, а накрохмалений медичний ковпак додавав їй кілька сантиметрів зросту.

Чи то через правильну ходу, чи через зручне взуття, але тихий стукіт її підборів ніколи нікого не дратував. На вигляд їй можна було дати років сорок п’ять, хоча ніхто в шпиталю  достеменно не знав її віку.

Сувору й принципову Діну Іванівну поважали і трохи побоювалися як працівники, так і пацієнти.

Чоловіки серед колег та пацієнтів не раз намагалися залицятися до неї, дарували цукерки, квіти, запрошували на каву. Але варто було їй глянути своїм холодним уважним поглядом — і найсміливіші одразу втрачали дар мови.

Чуток про неї ходило чимало. Одні казали, що вона пережила велике кохання. Інші — що чоловік не сьало . Хтось навіть розповідав, ніби вона втратила дитину.

Що з цього правда, а що лише вигадки, ніхто не знав.

Єдине, про що було відомо напевно, — жила вона сама. Нікого не підпускала близько, ні з ким особливо не товаришувала. Втім, злою чи зарозумілою її ніхто назвати не міг.

А колись у студентські роки Діна до нестями закохалася в однокурсника Ігоря . Красивого, харизматичного, впевненого в собі.

Вона буквально жила ним.

Та Ігоря, який звик до жіночої уваги, її відданість лише обтяжувала. Зрештою він обрав іншу.

Після цього Діна нікого більше не впустила до свого серця.

Можливо, досі кохала Ігоря. А можливо, просто боялася нового болю.

Вона зупинилася біля поста медсестри.

— Віро, принесіть мені, будь ласка, карту пацієнта з п’ятої палати. Підготую виписку на завтра.

Взявши  карту, Діна Іванівна повернулася до свого кабінету.

«Що ж, чоловік одужує. Тепер усе залежить від нього самого, його способу життя і ресурсів організму», — подумала вона, заповнюючи виписку.

До кінця зміни залишалося близько пів години.

Діна вийшла з кабінету, замкнула двері й раптом затихла.

У кінці коридору стояла жінка. Вона говорила телефоном, відвернувшись до вікна.

До Діни долинули уривки розмови:

— Ні, живий. Живіший за всіх живих… Не сердься. Я йому все сказала… Та ніяк він не відреагував… Думаєш, не здогадувався?.. Добре, ввечері поговоримо.

Жінка сховала телефон і швидко пішла до сходів, навіть не озираючись.

Діна Іванівна зайшла до п’ятої палати.

За інших обставин вона б обов’язково зробила зауваження через порожні ліжка й самовільні прогулянки пацієнтів. Але зараз її увагу привернула напружена постать чоловіка біля вікна.

— Іване Олександровичу, завтра ми вас виписуємо…

Та коли він повернув голову, вона замовкла.

В його очах було стільки болю й розпачу, що слова застрягли в горлі.

— Щось трапилося? Вам зле? Щось болить? — тихо запитала вона, присідаючи на край ліжка.

— А можна мене поки не виписувати?.. Мені… нікуди йти…

Він говорив уривками, наче кожне слово давалося через силу.

— Та яке там «нікуди», — озвався літній сусід із кутового ліжка. — Поки він у шпиталю лежав, дружина іншого чоловіка в хату привела. Так прямо й сказала: «Все скінчилося. Тепер у мене інше життя». А його — за двері.

— Це правда? — тихо запитала Діна Іванівна.

Тепер вона зрозуміла, про кого говорила жінка в коридорі.

Виходить, дружина чекала, що чоловік не повернеться з лікарні. А коли цього не сталося — просто повідомила, що його місце вже зайняте.

Іван Олександрович, кремезний чоловік років п’ятдесяти п’яти, із коротко підстриженим сивіючим волоссям і втомленими очима, мовчки дивився у вікно.

Його щелепи напружено стиснулися.

Здавалося, він із останніх сил намагався втримати біль усередині себе.

Діна теж подивилася у вікно. Добігав кінця квітень. На гілках дерев у лікарняному парку вже набубнявіли бруньки, готові ось-ось вибухнути молодою зеленню. Та небо залишалося сірим і холодним, ніби ще не визначилося, чи впускати весну остаточно. Здавалося, ось-ось знову посиплеться мокрий сніг.

— Зовсім нікуди йти? А діти? Друзі? — співчутливо запитала вона.

— У дітей свої сім’ї. На день-два прихистять, а далі що? Незручно в моєму віці поневірятися по чужих кутках. Я ж знав, що вона до іншого ходить. Думав, перебіситься…

Діна Іванівна мовчки вислухала.

— Іване Олександровичу, кілька днів у лікарні все одно нічого не змінять. Та й ліжка потрібні іншим пацієнтам.

Вона на хвилину замислилася.

— Знаєте що? У мене є батьківська хата в селі. Кілометрів вісімдесят від міста. Будинок міцний, але руки там прикласти треба. Уже багато років ніхто не живе. Завтра принесу ключі й поясню, як доїхати.

Не даючи йому часу на заперечення, вона рішуче вийшла з палати.

— Оце так жінка! — захоплено протягнув сусід із кутового ліжка. — Сувора-сувора, а серце золоте. Навіть не думай відмовлятися, Іване. Та твоя невірна дружина їй і в підметки не годиться.

Відцвіла черемха. Теплі сонячні дні остаточно витіснили холодний вітер і дощі.

У неділю зранку Діна сіла за кермо свого автомобіля й поїхала провідати несподіваного квартиранта.

Побачене її приємно здивувало.

Віконниці сяяли свіжою блакитною фарбою. Дах був полагоджений. На ґанку з’явилася нова сходинка замість старої, прогнилої.

Вона заїхала на подвір’я й заглушила двигун.

На ґанок вийшов Іван Олександрович.

У футболці, джинсах і босоніж.

Від того змученого чоловіка, якого вона виписувала з лікарні, майже нічого не залишилося. Засмагле обличчя, розправлені плечі, впевнений погляд. Навіть руки стали міцнішими від постійної роботи.

— Добрий день. Приїхала перевірити, як ви тут. Не ображають? — усміхнулася вона.

— Та кому мене ображати? Три бабусі в селі тільки раді, що людей побільшало. А дачникам узагалі не до мене.

Він усе ще не міг приховати здивування від її приїзду.

— Вам сільське повітря явно на користь пішло. А як робота?

Іван махнув рукою.

— Та яка там робота. Після служби  виявилося, що нічого особливо не вмію. Працював охоронцем. Зате пенсія непогана. Не шкодую.

— Ну то показуйте своє господарство.

Іван ляснув себе по лобі.

— От же дурень! Стою тут, а в дім не запрошую. Заходьте.

Він відчинив двері й пропустив Діну вперед.

Вона зупинилася на порозі.

На чисто вимитій підлозі лежали строкаті домоткані доріжки. Сонячні промені, пробиваючись крізь фіранки, малювали на них мереживні візерунки.

На підвіконні цвіла червона герань.

На стіні цокав старий годинник.

У хаті було затишно.

По-справжньому затишно.

— Це мені тітка Валентина подарувала, та, що на краю села живе, — ніяково пояснив Іван, помітивши її погляд на квітах. — З ними якось веселіше.

— А чим це так смачно пахне?

— Борщ у печі зварив і картоплю запік. Будете?

Він одразу заметушився біля печі.

— Спочатку нічого не виходило. То сире, то підгоріле. Добре, що сусідки навчили.

Діна усміхнулася.

Їй раптом захотілося потягнутися й розслабитися.

Ця хата нагадала дитинство.

Бабусю.

Маму.

Колись вони щоліта жили тут, а восени везли до міста банки з огірками, варенням, грибами.

Потім мами не стало.

І Діна більше не могла сюди приїжджати.

Але й продати дім не наважувалася.

Занадто багато спогадів залишилося в цих стінах.

— Скажіть… А довго мені можна тут жити?

Голос Івана повернув її до реальності.

— Скільки захочете.

Вона зітхнула.

— Я десять років сюди не приїжджала. Не могла. А тепер… тут усе знову стало таким, як було за мами. Теплим і живим.

Вона опустила очі.

— А я ж вам продукти привезла! Ледь не забула.

Діна вибігла надвір.

Іван провів її поглядом.

Уперше він бачив її не в білому халаті.

Легка сукня дуже їй пасувала.

Кілька неслухняних пасом вибилися із зачіски.

І раптом вона здалася йому не суворою завідувачкою відділення, а просто красивою жінкою.

Жінкою, поруч із якою хотілося бути. Потім вона приїжджала ще.

Через два місяці привезла нову вудку.

Іван із гордістю показував полагоджений паркан, нові грядки та сарай.

Тепер до нього зверталися по допомогу навіть люди з сусідніх сіл.

Хтось просив відремонтувати хвіртку.

Комусь треба було перекрити дах.

Розраховувалися молоком, сметаною, яйцями або домашнім сиром.

Іван ніби знайшов себе.

А стара хата стояла гордо й упевнено, наче раділа, що знову має господаря.

— Узимку пригощатиму вас солоними огірками власного засолу, — хвалився він.

Діна сміялася.

І помічала, що він став підтягнутішим, молодшим, упевненішим.

А ще дедалі частіше ловила на собі його погляд.

І щоразу ніяковіла. Того вечора сонце вже торкалося верхівок лісу, заливаючи все довкола золотавим світлом.

— Зачекайте хвилинку, — раптом сказав Іван і вибіг із хати.

Діна трохи почекала.

Потім вийшла на подвір’я.

Озирнулася.

І побачила його в городі.

Він сидів просто на землі, спершись спиною на паркан.

— Іване!

Вона кинулася до нього.

Опустилася поруч навколішки.

Швидко намацала пульс.

Побігла до машини за аптечкою.

На півдорозі згадала про таблетки.

Повернулася.

Сукня металася навколо її ніг, поки вона поспіхом рятувала людину, яка стала для неї значно важливішою, ніж хотілося визнавати.

За кільканадцять хвилин Іванові стало легше.

Вона допомогла йому зайти до хати та сісти на ліжко.

— Перегрівся на сонці, мабуть, — винувато усміхнувся він. — Хотів тобі огірків у дорогу назбирати…

Він помовчав.

Потім несміливо додав:

— Залишайся…

Уперше звернувшись до неї на «ти».

Діна стояла перед ним, не знаючи, що відповісти.

А Іван раптом обережно притулився чолом до її живота й важко зітхнув.

Щастя приходить по-різному.

Іноді його шукаєш роками.

Кличеш.

Чекаєш.

Звикаєш жити сам.

Перестаєш сподіватися.

А потім одного дня твоя дорога випадково перетинається з чиєюсь іншою.

І далі ви вже йдете поруч.

Любов теж буває різною.

У молодості — бурхливою, шаленою, такою, що забирає сон і спокій.

А з роками вона стає тихою.

Теплою.

Затишною.

Схожою на останній промінь сонця перед заходом.