— Мамо, ти слухаєш? — Слухаю. — Три дека з м’ясом, два з печінкою. Ще голубців зроби, салат олів’є і картоплю в духовці. Олена сказала, що її батьки теж приїдуть, а Віктор після зміни буде голодний. Разом дванадцять чоловік.
— Мамо, ти слухаєш?
— Слухаю.
— Три дека з м’ясом, два з печінкою. Ще голубців зроби, салат олів’є і картоплю в духовці. Олена сказала, що її батьки теж приїдуть, а Віктор після зміни буде голодний. Разом дванадцять чоловік.
Галина подивилася на годинник.
— А ви о котрій будете?
— Близько дванадцятої. Тільки, мамо, не затягуй. Ми людей збираємо, а не на поминки приходимо.
Вона промовчала.
— І ще, — додав Сергій. — Ворота не замикай. Ключ у мене є, але навіщо дзвонити тобі, якщо ти будеш біля плити?
— Добре.
— От і домовилися.
Він відключився.
Галина ще кілька секунд тримала телефон біля вуха, хоча там уже давно було тихо.
Потім поставила його на стіл і подивилася на плиту.
Плита була чиста.
Порожня.
І цього разу вона не збиралася її запалювати.
Галина Петрівна жила на околиці Тернополя у старому цегляному будинку, який вони з чоловіком добудовували майже десять років. Після смерті Миколи залишилася сама, але спочатку самотності не відчувала. Сергій приїжджав щовихідних, привозив Марійку, щось лагодив у дворі, міг годину сидіти на кухні за чаєм.
Потім одружився з Оленою.
І все поступово змінилося.
Спочатку Олена сказала, що в їхній квартирі дуже тісно для гостей. Потім запропонувала збиратися у свекрухи.
— У вас же кухня велика, Галино Петрівно. Та й будинок свій. Нам усім буде зручніше.
Галина погодилася.
Перший раз вона готувала на вісім людей.
Другий — уже на десять.
А потім перестала рахувати.
Кожної другої суботи все відбувалося однаково. Зранку Галина вставала о шостій, ставила варитися м’ясо, чистила картоплю, замішувала тісто. Олена приїжджала ближче до обіду, привозила дітей і два порожні пластикові контейнери.
— Мамо, це я на завтра заберу, добре? — говорила вона, навіть не запитуючи.
У перші місяці Галина сама клала їй їжу.
Потім помітила, що Олена почала брати більше.
Спочатку два контейнери.
Потім три.
Одного разу забрала майже ціле деко пирогів.
— Віктор на зміні з’їсть, — пояснила вона. — А Марійка любить твої з капустою.
Галина усміхнулася.
— То беріть.
А ввечері відкрила холодильник і побачила, що на завтра їй залишилося лише пів миски борщу.
Тоді вона вперше подумала: «А чому я весь час готую для всіх, а про мене ніхто не думає?»
Але думку відразу відкинула.
«Сім’я ж».
Це слово довго працювало замість усіх інших пояснень.
Поки одного разу вона не почула розмову Сергія та Олени у дворі.
Галина саме розвішувала рушники, коли з-за відчиненого вікна долинув голос невістки.
— Добре, що мама живе сама.
— Чого?
— А ти уявляєш, скільки б ми витрачали, якби довелося всіх цих людей у ресторан водити?
Сергій засміявся.
— Ну, в неї руки золоті.
— Отож.
Галина так і залишилася стояти з мокрим рушником у руках.
Вона не вийшла до них.
Не стала сваритися.
Просто того вечора вперше сіла з блокнотом і порахувала, скільки витрачає на ті суботні застілля.
М’ясо.
Масло.
Яйця.
Сир.
Овочі.
Борошно.
Газ.
Світло.
За пів року набігла сума, якої вистачило б на новий слуховий апарат, який лікар радив їй купити ще навесні.
Галина закрила блокнот.
І довго сиділа в темній кухні.
Наступного ранку вона зателефонувала до санаторію.
Путівку придбала за власні гроші.
Нікому нічого не сказала.
Бо знала: якщо скаже Сергію, він відповість:
«Мамо, а як же субота?»
Якщо скаже Олені, почує:
«Та ви ж могли поїхати через тиждень».
А потім хтось обов’язково додасть:
«Ну ви ж нам рідна людина».
Тому Галина вирішила не пояснювати.
Вона просто поїхала.
У суботу о дев’ятій ранку Сергій відкрив ворота власним ключем.
За ним зайшла Олена, її батьки, Віктор із дружиною та троє дітей.
Усі були голодні.
Усі розраховували на пироги.
А на кухні було порожньо.
— Де мама? — запитав Сергій.
Олена побачила записку біля чайника.
Прочитала.
І зблідла.
— Вона поїхала.
— Куди?
— У санаторій.
— Який ще санаторій?
Сергій вихопив записку.
Прочитав.
Ще раз.
Потім набрав матір.
— Мамо, ти де?
— Уже в дорозі.
— В якому сенсі?
— У прямому.
— А хто буде готувати?
Галина помовчала.
— Не знаю.
— Як це — не знаєш?!
— Сергію, ти дорослий чоловік. Думаю, впораєшся.
— Мамо, тут дванадцять людей!
— Я знаю.
— Ми через тебе осоромилися перед усіма!
— Перед ким?
— Перед Олениними батьками!
— Тоді пригости їх сам.
У слухавці запала тиша.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
Олена вихопила телефон.
— Галино Петрівно, ми ж домовлялися!
— Ні, Олено. Домовлявся Сергій. Я сказала «добре», бо мені було незручно відмовити.
— А зараз вам не незручно?
— Зараз мені незручно тільки від одного.
— Від чого?
— Що я так довго дозволяла вам поводитися зі мною, ніби я вам щось винна.
Олена замовкла.
Першим заговорив Сергій.
— Ми зараз приїдемо.
— Не треба.
— Мамо, я сказав…
— Не треба, Сергію.
— Ти не можеш просто так узяти й поїхати!
— Можу.
І відключила телефон.
Через сорок хвилин він справді приїхав на автостанцію.
Олена залишилася в машині.
Сергій знайшов матір біля вікна.
— Ти що робиш?
— Чекаю автобуса.
— Ти повинна повернутися.
— Чому?
— Люди сидять голодні.
Галина подивилася на нього.
— Сергію, ти коли-небудь чув, щоб я казала, що більше не можу?
— До чого тут це?
— А до того, що я більше не можу.
Він насупився.
— Ти все життя для нас робила.
— Саме тому я втомилася.
— То тепер ми для тебе чужі?
Галина зітхнула.
— Ні. Ви мої рідні. І саме тому мені особливо боляче, що ви вирішили: раз я мама, то повинна обслуговувати всіх до старості.
Сергій мовчав.
— Мамо, ми ж не хотіли тебе образити.
— Але образили.
— Я не думав.
— Ось це і є проблема, синку. Ти не думав.
Автобус під’їхав.
Галина взяла валізу.
— Ти повернешся? — раптом запитав Сергій.
— Повернуся.
— І що буде?
Вона подивилася йому в очі.
— Побачимо.
Через тиждень Галина повернулася додому.
За цей час Сергій майже не телефонував.
Лише одного разу написав:
«Мамо, вибач».
Вона не відповіла одразу.
Бо одне слово не могло стерти три роки.
Удома все було так, як вона залишила.
Тільки на столі лежала записка.
«Мамо, я забрав дітей і поговорив з Оленою. Ми більше не будемо приїжджати без запрошення. Сергій».
Галина прочитала й поклала записку в шухляду.
Минуло два тижні.
У двері подзвонили.
На порозі стояв Сергій із пакетом.
— Можна?
— Заходь.
Він поставив пакет на стіл.
— Я купив продукти.
Галина заглянула всередину.
Сир.
Яйця.
Масло.
Борошно.
Молоко.
— Навіщо?
— Пам’ятаєш, ти казала, що я навіть яєчню нормально не вмію?
— Пам’ятаю.
— Хочу навчитися.
Галина вперше усміхнулася.
— Яєчню?
— Для початку.
Вони разом пішли на кухню.
Сергій розбив перше яйце просто на підлогу.
— Ну от.
Галина засміялася.
— Добре. З тебе кухар не дуже.
— Зате купувати продукти навчився.
Через місяць уперше приїхала Олена.
Не з порожніми контейнерами.
Вона привезла домашній сирник.
Поставила на стіл і ніяково сказала:
— Я сама пекла.
Галина скуштувала.
— Нормально.
— Тільки «нормально»?
— Для першого разу — дуже добре.
Олена усміхнулася.
— Можна я рецепт перепишу?
Галина простягнула їй блокнот.
Так поступово все стало на свої місця.
Не одразу.
Не красиво.
Без гучних вибачень і обіймів під музику.
Просто Сергій почав сам купувати продукти. Олена перестала сприймати мамин будинок як безкоштовну їдальню. Віктор одного разу привіз мішок картоплі й сказав:
— Тепер хоч не все на вашій шиї буде.
А Марійка, прийшовши до бабусі, якось запитала:
— Бабусю, а ти тепер не втомлюєшся?
Галина на секунду замислилася.
— Ні, сонечко.
— А чому?
Вона погладила онучку по голові.
— Бо тепер я теж відпочиваю.
Через рік Галина все ж вирішила оформити квартиру на Марійку, але зробила це не потайки й не через образу. Вона поговорила із Сергієм першою.
— Це твій дім, мамо, — сказав він. — Ти маєш право сама вирішувати, кому його залишити.
Галина подивилася на сина й подумала, що саме цю фразу чекала почути багато років.
Не «ти повинна».
Не «ми ж сім’я».
Не «люди чекають».
А просте:
«Це твоє».
Того вечора вона дістала старий блокнот із витратами.
Порвала сторінки, де роками записувала, скільки витратила на м’ясо, масло, борошно та продукти для чужих застіль.
А на останній сторінці написала:
«Сім’я — це не ті, хто знає, де стоять твої каструлі. Сім’я — це ті, хто знає, коли тобі потрібна допомога».
Потім закрила блокнот.
На кухні шкварчали сирники.
У коридорі Марійка сміялася, Сергій сперечався з Оленою, кому мити посуд, а за вікном сипав перший сніг.
Цього разу Галина не рахувала, скільки людей прийшло.
Не перевіряла, чи вистачить пирогів.
Не думала, що треба ще щось поставити на стіл.
Вона просто сіла разом з усіма.
І вперше за багато років їла гарячий сирник не останньою, після того як усі розійшлися.


