— Забирай ! І не смій більше просити в мене грошей! Жебрачка 

— Забирай ! І не смій більше просити в мене грошей! Жебрачка

Сергій витягнув із кишені жменю дрібних купюр і монет та з усієї сили кинув їх просто під ноги колишній дружині. Кілька монет підстрибнули на мокрому асфальті, одна закотилася під лавку, а решта розсипалася біля старих черевиків Оксани. Люди, які виходили з будівлі суду, почали озиратися, але Сергія це, схоже, тільки тішило.

— Ти ж цього хотіла? — голосно продовжив він. — Аліменти, гроші, щоб я тебе утримував? Ось тобі! Рівно стільки, скільки призначив суд. І ні копійки більше.

Оксана стояла мовчки.

Вона дивилася не на гроші, а на чоловіка, з яким ще пів року тому ділила одне ліжко, одну кухню і плани на майбутнє. Ще недавно він називав її «своєю Оксаною», а тепер стояв перед нею в дорогому пальті й кидав гроші на землю, наче вона була жебрачкою біля вокзалу.

— Ти думаєш, я тебе злякаю? — Сергій нахилив голову. — Без мене ти пропадеш. Куди ти підеш із дитиною? На що житимеш? Твоїми тими ароматами? Хто їх купить?

Оксана повільно підняла на нього очі.

— Побачимо.

— Що побачимо?

— Хто з нас пропаде першим.

Сергій розсміявся.

— Ти навіть не розумієш, що говориш.

Він розвернувся й пішов до машини. За хвилину двигун заревів, колеса бризнули брудною водою, і автомобіль зник за поворотом.

Оксана залишилася сама.

Перед нею лежали три тисячі гривень — саме ті гроші, які суд зобов’язав Сергія щомісяця переказувати на доньку. Ще хвилину тому їй хотілося розплакатися від образи, але раптом сталося щось дивне.

Вона усміхнулася.

Нахилилася, зібрала кожну монету, кожну купюру й поклала їх у сумку.

— Добре, Сергію, — тихо сказала вона, хоча він уже давно її не чув. — Я їх заберу.

Але не тому, що вони мені потрібні.

Ці три тисячі я тобі ще поверну.

Тільки ти вже не впізнаєш мене, коли я це зроблю.

—

Увечері Марійка сиділа на кухні й крутила в руках олівець.

— Мамо, а чому тато кричав?

Оксана саме мила чашки після вечері. Вона на секунду завмерла, а потім витерла руки рушником і сіла поруч із донькою.

— Тато зараз сердиться.

— На тебе?

— Мабуть.

— А ти теж на нього сердишся?

Оксана подивилася на дитину й похитала головою.

— Уже ні.

Вона дістала з сумки гроші, які Сергій жбурнув їй під ноги, і поставила на стіл скляну банку.

— Що ти робиш? — здивувалася Марійка.

Оксана висипала монети всередину.

— Зберігатиму.

— На що?

Жінка закрутила кришку.

— На нове життя.

Тієї ночі, коли Марійка заснула, Оксана дістала зі шафи старий зошит. На його першій сторінці ще з університетських часів було написано кілька десятків формул.

Колись Сергій сказав, що з цього нічого не вийде.

Але він забув одну річ.

Оксана теж мала межу.

І цього вечора вона вперше вирішила її перейти.