— Мамо, ти слухаєш? — Слухаю. — Три дека з м’ясом, два з печінкою. Ще голубців зроби, салат олів’є і картоплю в духовці. Олена сказала, що її батьки теж приїдуть, а Віктор після зміни буде голодний. Разом дванадцять чоловік.

— Мамо, ти слухаєш?

— Слухаю.

— Три дека з м’ясом, два з печінкою. Ще голубців зроби, салат олів’є і картоплю в духовці. Олена сказала, що її батьки теж приїдуть, а Віктор після зміни буде голодний. Разом дванадцять чоловік.

Галина подивилася на годинник.

— А ви о котрій будете?

— Близько дванадцятої. Тільки, мамо, не затягуй. Ми людей збираємо, а не на поминки приходимо.

Вона промовчала.

— І ще, — додав Сергій. — Ворота не замикай. Ключ у мене є, але навіщо дзвонити тобі, якщо ти будеш біля плити?

— Добре.

— От і домовилися.

Він відключився.

Галина ще кілька секунд тримала телефон біля вуха, хоча там уже давно було тихо.

Потім поставила його на стіл і подивилася на плиту.

Плита була чиста.

Порожня.

І цього разу вона не збиралася її запалювати.

Галина Петрівна жила на околиці Тернополя у старому цегляному будинку, який вони з чоловіком добудовували майже десять років. Після смерті Миколи залишилася сама, але спочатку самотності не відчувала. Сергій приїжджав щовихідних, привозив Марійку, щось лагодив у дворі, міг годину сидіти на кухні за чаєм.

Потім одружився з Оленою.

І все поступово змінилося.

Спочатку Олена сказала, що в їхній квартирі дуже тісно для гостей. Потім запропонувала збиратися у свекрухи.

— У вас же кухня велика, Галино Петрівно. Та й будинок свій. Нам усім буде зручніше.

Галина погодилася.

Перший раз вона готувала на вісім людей.

Другий — уже на десять.

А потім перестала рахувати.

Кожної другої суботи все відбувалося однаково. Зранку Галина вставала о шостій, ставила варитися м’ясо, чистила картоплю, замішувала тісто. Олена приїжджала ближче до обіду, привозила дітей і два порожні пластикові контейнери.

— Мамо, це я на завтра заберу, добре? — говорила вона, навіть не запитуючи.

У перші місяці Галина сама клала їй їжу.

Потім помітила, що Олена почала брати більше.

Спочатку два контейнери.

Потім три.

Одного разу забрала майже ціле деко пирогів.

— Віктор на зміні з’їсть, — пояснила вона. — А Марійка любить твої з капустою.

Галина усміхнулася.

— То беріть.

А ввечері відкрила холодильник і побачила, що на завтра їй залишилося лише пів миски борщу.

Тоді вона вперше подумала: «А чому я весь час готую для всіх, а про мене ніхто не думає?»

Але думку відразу відкинула.

«Сім’я ж».

Це слово довго працювало замість усіх інших пояснень.

Поки одного разу вона не почула розмову Сергія та Олени у дворі.

Галина саме розвішувала рушники, коли з-за відчиненого вікна долинув голос невістки.

— Добре, що мама живе сама.

— Чого?

— А ти уявляєш, скільки б ми витрачали, якби довелося всіх цих людей у ресторан водити?

Сергій засміявся.

— Ну, в неї руки золоті.

— Отож.

Галина так і залишилася стояти з мокрим рушником у руках.

Вона не вийшла до них.

Не стала сваритися.

Просто того вечора вперше сіла з блокнотом і порахувала, скільки витрачає на ті суботні застілля.

М’ясо.

Масло.

Яйця.

Сир.

Овочі.

Борошно.

Газ.

Світло.

За пів року набігла сума, якої вистачило б на новий слуховий апарат, який лікар радив їй купити ще навесні.

Галина закрила блокнот.

І довго сиділа в темній кухні.

Наступного ранку вона зателефонувала до санаторію.

Путівку придбала за власні гроші.

Нікому нічого не сказала.

Бо знала: якщо скаже Сергію, він відповість:

«Мамо, а як же субота?»

Якщо скаже Олені, почує:

«Та ви ж могли поїхати через тиждень».

А потім хтось обов’язково додасть:

«Ну ви ж нам рідна людина».

Тому Галина вирішила не пояснювати.

Вона просто поїхала.

У суботу о дев’ятій ранку Сергій відкрив ворота власним ключем.

За ним зайшла Олена, її батьки, Віктор із дружиною та троє дітей.

Усі були голодні.

Усі розраховували на пироги.

А на кухні було порожньо.

— Де мама? — запитав Сергій.

Олена побачила записку біля чайника.

Прочитала.

І зблідла.

— Вона поїхала.

— Куди?

— У санаторій.

— Який ще санаторій?

Сергій вихопив записку.

Прочитав.

Ще раз.

Потім набрав матір.

— Мамо, ти де?

— Уже в дорозі.

— В якому сенсі?

— У прямому.

— А хто буде готувати?

Галина помовчала.

— Не знаю.

— Як це — не знаєш?!

— Сергію, ти дорослий чоловік. Думаю, впораєшся.

— Мамо, тут дванадцять людей!

— Я знаю.

— Ми через тебе осоромилися перед усіма!

— Перед ким?

— Перед Олениними батьками!

— Тоді пригости їх сам.

У слухавці запала тиша.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Олена вихопила телефон.

— Галино Петрівно, ми ж домовлялися!

— Ні, Олено. Домовлявся Сергій. Я сказала «добре», бо мені було незручно відмовити.

— А зараз вам не незручно?

— Зараз мені незручно тільки від одного.

— Від чого?

— Що я так довго дозволяла вам поводитися зі мною, ніби я вам щось винна.

Олена замовкла.

Першим заговорив Сергій.

— Ми зараз приїдемо.

— Не треба.

— Мамо, я сказав…

— Не треба, Сергію.

— Ти не можеш просто так узяти й поїхати!

— Можу.

І відключила телефон.

Через сорок хвилин він справді приїхав на автостанцію.

Олена залишилася в машині.

Сергій знайшов матір біля вікна.

— Ти що робиш?

— Чекаю автобуса.

— Ти повинна повернутися.

— Чому?

— Люди сидять голодні.

Галина подивилася на нього.

— Сергію, ти коли-небудь чув, щоб я казала, що більше не можу?

— До чого тут це?

— А до того, що я більше не можу.

Він насупився.

— Ти все життя для нас робила.

— Саме тому я втомилася.

— То тепер ми для тебе чужі?

Галина зітхнула.

— Ні. Ви мої рідні. І саме тому мені особливо боляче, що ви вирішили: раз я мама, то повинна обслуговувати всіх до старості.

Сергій мовчав.

— Мамо, ми ж не хотіли тебе образити.

— Але образили.

— Я не думав.

— Ось це і є проблема, синку. Ти не думав.

Автобус під’їхав.

Галина взяла валізу.

— Ти повернешся? — раптом запитав Сергій.

— Повернуся.

— І що буде?

Вона подивилася йому в очі.

— Побачимо.

Через тиждень Галина повернулася додому.

За цей час Сергій майже не телефонував.

Лише одного разу написав:

«Мамо, вибач».

Вона не відповіла одразу.

Бо одне слово не могло стерти три роки.

Удома все було так, як вона залишила.

Тільки на столі лежала записка.

«Мамо, я забрав дітей і поговорив з Оленою. Ми більше не будемо приїжджати без запрошення. Сергій».

Галина прочитала й поклала записку в шухляду.

Минуло два тижні.

У двері подзвонили.

На порозі стояв Сергій із пакетом.

— Можна?

— Заходь.

Він поставив пакет на стіл.

— Я купив продукти.

Галина заглянула всередину.

Сир.

Яйця.

Масло.

Борошно.

Молоко.

— Навіщо?

— Пам’ятаєш, ти казала, що я навіть яєчню нормально не вмію?

— Пам’ятаю.

— Хочу навчитися.

Галина вперше усміхнулася.

— Яєчню?

— Для початку.

Вони разом пішли на кухню.

Сергій розбив перше яйце просто на підлогу.

— Ну от.

Галина засміялася.

— Добре. З тебе кухар не дуже.

— Зате купувати продукти навчився.

Через місяць уперше приїхала Олена.

Не з порожніми контейнерами.

Вона привезла домашній сирник.

Поставила на стіл і ніяково сказала:

— Я сама пекла.

Галина скуштувала.

— Нормально.

— Тільки «нормально»?

— Для першого разу — дуже добре.

Олена усміхнулася.

— Можна я рецепт перепишу?

Галина простягнула їй блокнот.

Так поступово все стало на свої місця.

Не одразу.

Не красиво.

Без гучних вибачень і обіймів під музику.

Просто Сергій почав сам купувати продукти. Олена перестала сприймати мамин будинок як безкоштовну їдальню. Віктор одного разу привіз мішок картоплі й сказав:

— Тепер хоч не все на вашій шиї буде.

А Марійка, прийшовши до бабусі, якось запитала:

— Бабусю, а ти тепер не втомлюєшся?

Галина на секунду замислилася.

— Ні, сонечко.

— А чому?

Вона погладила онучку по голові.

— Бо тепер я теж відпочиваю.

Через рік Галина все ж вирішила оформити квартиру на Марійку, але зробила це не потайки й не через образу. Вона поговорила із Сергієм першою.

— Це твій дім, мамо, — сказав він. — Ти маєш право сама вирішувати, кому його залишити.

Галина подивилася на сина й подумала, що саме цю фразу чекала почути багато років.

Не «ти повинна».

Не «ми ж сім’я».

Не «люди чекають».

А просте:

«Це твоє».

Того вечора вона дістала старий блокнот із витратами.

Порвала сторінки, де роками записувала, скільки витратила на м’ясо, масло, борошно та продукти для чужих застіль.

А на останній сторінці написала:

«Сім’я — це не ті, хто знає, де стоять твої каструлі. Сім’я — це ті, хто знає, коли тобі потрібна допомога».

Потім закрила блокнот.

На кухні шкварчали сирники.

У коридорі Марійка сміялася, Сергій сперечався з Оленою, кому мити посуд, а за вікном сипав перший сніг.

Цього разу Галина не рахувала, скільки людей прийшло.

Не перевіряла, чи вистачить пирогів.

Не думала, що треба ще щось поставити на стіл.

Вона просто сіла разом з усіма.

І вперше за багато років їла гарячий сирник не останньою, після того як усі розійшлися.