Але що старшим я ставав, то частіше помічав: проблема була не в моїй мові, а в тому, що комусь дуже не подобалося, що я не переходжу на російську.

Мене все життя дивувало одне: чому в моїй власній країні українська мова так часто почувалася гостею, а російська — господинею? Я виріс україномовним і ніколи не сприймав це як щось особливе. Для мене це було просто природно — говорити мовою своєї родини, читати українське, співати українське.

Але що старшим я ставав, то частіше помічав: проблема була не в моїй мові, а в тому, що комусь дуже не подобалося, що я не переходжу на російську.

У дитинстві це починалося з дрібниць. Я хотів дивитися українські мультфільми, але вибір був смішно малий, тоді як російськомовного контенту навколо було скільки завгодно. Тож я почав більше читати. Книги стали для мене способом отримувати українську мову там, де її майже не було чути з екрана.

Потім була школа. На уроках зарубіжної літератури ми читали російських класиків, вчили їхні біографії, розглядали портрети, які висіли в коридорах і кабінетах. Пушкін, Лермонтов, Достоєвський — здавалося, без них неможливо уявити шкільну освіту. І водночас українська культура часто сприймалася як щось другорядне, що можна залишити «на потім».

У підлітковому віці я вперше зрозумів, що мова може стати причиною відвертого хамства. Якось у київській кав’ярні я зробив замовлення українською. Працівники чудово мене зрозуміли, але відповідати українською не захотіли. Між собою вони почали бурмотіти щось про «западенців, які знову качають права», а я стояв і думав: невже прохання обслужити мене державною мовою вже сприймається як конфлікт?

В Одесі ситуація була не кращою. Я намагався замовити таксі українською, але операторка кілька разів перепитувала, що саме я кажу. Зрештою мені дали зрозуміти, що простіше буде перейти на російську. У Херсоні я стикався з іншим: мою вимову передражнювали, а українські слова навмисно повторювали з такою інтонацією, ніби я говорив щось смішне.

Пам’ятаю й однокласника, який приїхав до нас на літо з Києва. Він раптом почав говорити російською, хоча прекрасно знав українську. На моє запитання «чому?» лише усміхнувся: «Та мені так зручніше». Тоді я ще не сперечався. Просто не розумів, чому для когось українська могла бути мовою школи й домашніх розмов, але щойно людина потрапляла в певне середовище — її ніби ставало соромно чути.

Після університету я зіткнувся з цим уже як дорослий. Шукав місце для стажування в журналістиці й хотів працювати з україномовним контентом. Але знайти редакцію, де українська була б не декоративною, а робочою мовою, виявилося значно складніше, ніж я очікував. Мені не раз доводилося чути аргумент, що російська нібито «зручніша», бо нею говорить більше людей.

І це, мабуть, найбільше мене обурювало. Не сама наявність російської мови, а переконання, що українська має постійно щось доводити, поступатися, чекати своєї черги. Наче це ми повинні пояснювати, чому хочемо отримувати послуги українською у власній країні. Наче прохання говорити державною мовою — це агресія, а відмова її використовувати — нейтральна позиція.

Навіть сьогодні я згадую безліч ситуацій із сервісом, де українська сприймалася як проблема. Служби підтримки, готелі, магазини, транспорт — іноді доводилося кілька разів повторювати просте питання, перш ніж хтось погоджувався відповісти українською. І щоразу виникало одне й те саме відчуття: чому я маю виправдовуватися за мову, якою розмовляю?

Тому сьогодні мені складно сприймати розмови про те, що українська мова нібито «утискає» російськомовних. Я справді не розумію цієї логіки. Де були ці обурення раніше, коли україномовній людині було простіше перейти на російську, ніж домогтися нормального обслуговування українською? Коли українська книга була рідкістю на полицях, а російськомовний контент займав величезний інформаційний простір?

Я не вважаю, що українці повинні забороняти людям говорити російською у приватному житті. Людина може спілкуватися вдома так, як їй звично. Але є велика різниця між особистою мовою людини та публічним простором країни, яка має свою державну мову й власну культуру.

Особливо після початку повномасштабної війни ця різниця для мене стала ще очевиднішою. Росія прийшла не просто з танками й ракетами. На окупованих територіях вона намагається витісняти українську мову з освіти, інформаційного простору, назв вулиць, книжок і щоденного життя. Там, де з’являється окупаційна влада, українське намагаються зробити чужим.

Саме тому я не хочу більше бути «зручним». Не хочу автоматично переходити на російську, щоб комусь було комфортніше. Не хочу вибачатися за українську і не хочу сприймати її як щось, що потрібно постійно захищати тихим голосом, аби нікого не образити.

Для мене це вже не питання того, яка мова комусь подобається більше. Це питання того, чи має Україна право бути Україною. Я живу тут, працюю тут, виховую тут дітей і хочу, щоб українська мова була звичайною мовою мого повсякденного життя — без здивованих поглядів, насмішок і вимог «перейти на нормальну».

Можливо, комусь це здається надто принциповим. Але я надто багато разів відчував протилежне, щоб тепер удавати, ніби різниці немає. Для мене вона є. І саме зараз, коли Україна платить величезну ціну за право самостійно визначати своє майбутнє, я не бачу нічого неправильного в тому, щоб нарешті впевнено сказати: українська мова — не прохання, не компроміс і не чиясь тимчасова забаганка. Це моя мова. Мова моєї країни. І я більше не збираюся за неї виправдовуватися.