Чому ви не доглядаєте за свекрухою, від неї вже смердить. Старенька не може про себе сама подбати.

Чому ви не доглядаєте за свекрухою, від неї вже смердить. Старенька не може про себе сама подбати.

Коли свекруха востаннє зайшла до моєї доньки в кімнату, я саме стояла біля плити й помішувала гречану кашу. Почула, як восьмирічна Софійка тихо сказала: «Бабусю, я не буду, мені страшно», а за секунду пролунав такий крик, що в мене ложка випала з рук.

Я забігла до кімнати й побачила, як Галина Петрівна сидить на ліжку, сердито махає рукою на дитину і вимагає принести їй пляшку з якоюсь настоянкою. Тоді я ще не знала, що саме з цього дня наша родина остаточно розділиться на тих, хто «довів маму до того світу», і тих, хто щодня намагався просто втримати її на цьому світі.

До інсульту Галина Петрівна була жінкою з характером. Вона могла посеред зими ходити без шапки, бо «організм має сам загартовуватися», а від таблеток відмовлялася, доки вже зовсім не припече. Зате всілякі настоянки, трави, компреси й поради з телевізійних програм вона збирала цілими пакетами. Мій чоловік Андрій давно перестав із нею сперечатися, бо знав: якщо мама щось собі втлумачила в голову, переконати її неможливо.

Інсульт стався вранці, коли Андрій був на роботі, а я збирала Софійку до школи. Галина Петрівна лежала у своїй кімнаті й спочатку навіть не зрозуміла, що з нею відбувається, лише сказала, що «рука чомусь не слухається». Я викликала швидку, бігала квартирою з телефоном у руці, шукала документи, а потім майже дві години сиділа в лікарняному коридорі й дивилася на двері палати. Лікар після обстеження сказав прямо: інсульт серйозний, але шанс на відновлення є, якщо виконувати все, що призначено.

Перші тижні Галина Петрівна справді старалася. Вона приймала таблетки за розкладом, дозволяла робити масаж і навіть намагалася виконувати нескладні вправи для ноги та руки. Ми з Андрієм по черзі допомагали їй сідати, вставати біля ліжка, ходити кілька кроків із ходунками. Я купила спеціальний матрац, поруч із ліжком поставила тумбочку з водою, ліками й серветками, а на холодильнику прикріпила аркуш із розкладом прийому таблеток.

А потім до неї приїхала старша донька — Лариса. Вона живе через два будинки, працює дистанційно й начебто завжди дуже зайнята. Прийшла з пакетом яблук, постояла хвилин двадцять і почала розпитувати, чому мама ще не ходить. Я пояснила, що після такого інсульту за кілька тижнів люди на ноги не схоплюються, але Лариса лише зітхнула. «А я читала, що якщо дуже захотіти, то можна швидко відновитися», — сказала вона й подивилася на мене так, ніби саме я заважала її матері одужувати.

Після того Лариса почала приходити щосуботи. Щоправда, допомагати майже не допомагала. Вона відкривала шафки, заглядала в холодильник, перевіряла постіль, питала, коли мама востаннє була в душі, і неодмінно знаходила щось не так. Одного разу побачила на кухні пакет із дитячими пластівцями й обурилася: «У вас тут хтось про мамине харчування взагалі думає?» Я тоді промовчала, хоча саме того ранку встигла приготувати їй вівсянку, протертий суп і котлети на парі, а сама відкусила бутерброд уже в машині дорогою на роботу.

Найважче було те, що я працювала повний день. Вранці треба було зібрати Софійку до школи, погодувати свекруху, дати таблетки, зробити їй гігієнічні процедури, залишити воду та їжу під рукою. Після роботи я поверталася додому, мила підлогу, прала білизну, готувала вечерю і знову займалася Галиною Петрівною. Андрій теж допомагав, але його робота часто затягувалася до пізнього вечора, тому більша частина денного догляду залишалася на мені.

Одного разу я повернулася додому й побачила на кухні три маленькі пляшечки без етикеток. Біля них лежав аркуш паперу з якимись рецептами. Галина Петрівна задоволено сказала, що Лариса принесла їй «справжнє лікування», бо лікарі просто труять людей таблетками. Я взяла пляшечку, понюхала й відчула різкий запах спирту та трав. «Мамо, вам цього не можна без дозволу лікаря», — сказав Андрій, коли прийшов додому.

Та мати лише відвернулася до стіни. Наступного дня вона відмовилася від таблеток, а ще через кілька днів перестала дозволяти робити масаж. Лариса тим часом телефонувала матері щодня й переконувала її, що відвари та інші «народні методи» кращі за хімію. Найгірше було те, що я не могла цілодобово контролювати, що саме відбувається в квартирі, бо вдень була на роботі.

Софійці теж стало діставатися. Галина Петрівна могла покликати її з кімнати, щоб подати воду, підняти ковдру або принести телефон. Спочатку донька робила все без заперечень, бо любила бабусю. Але одного дня повернулася зі школи втомлена, кинула рюкзак і сказала, що хоче спочатку поїсти. Свекруха почала кричати, що дитина стала невдячною, а коли Софійка заплакала, ще й назвала її ледачою.

Я тоді вперше серйозно поговорила з Галиною Петрівною. Сказала, що донька не зобов’язана доглядати за дорослою людиною і що більше не дозволю на неї кричати. Вона образилася, заявила, що я налаштовую дитину проти неї, а ввечері подзвонила Ларисі. Уже наступного ранку зовица написала Андрію повідомлення: «Якщо ти не бачиш, що відбувається у вашому домі, то я бачу».

Через кілька днів у квартирі з’явився неприємний запах. Галина Петрівна вже майже не вставала, відмовлялася від частини процедур і наполягала, що їй достатньо «очищення організму». Я приходила після роботи й бачила, що постіль знову мокра, а в кімнаті душно. Прала все до ночі, провітрювала, мила підлогу, але наступного дня ситуація повторювалася.

Саме тоді Лариса влаштувала найбільший скандал. Вона зайшла без попередження, відчинила двері до маминої кімнати й одразу почала кричати: «Ви її просто занедбали! Тут же неможливо знаходитися!» Я стояла з пакетом чистої білизни в руках і ледве стримувалася, щоб не відповісти тим самим. Але Лариса вже розповідала, що я нібито цілими днями сиджу на роботі, а її маму залишаю без догляду.

«Якщо ти вважаєш, що ми все робимо неправильно, забирай маму до себе», — спокійно сказав Андрій. Лариса аж побіліла. «Це ти мені зараз пропонуєш рідну матір забрати?» — запитала вона. «Я пропоную тобі не перевіряти нас раз на тиждень, а хоча б місяць пожити з нею й робити те, що робимо ми щодня», — відповів чоловік.

Лариса пішла, грюкнувши дверима. Ми думали, що на цьому все закінчиться, але помилилися. Через кілька днів до мене подзвонила сусідка знизу й обережно запитала, чи все гаразд із Галиною Петрівною. Виявилося, Лариса вже встигла розповісти в під’їзді, що ми нібито не годуємо матір, не миємо її і залишаємо саму на цілий день.

Я спочатку хотіла промовчати. Але потім сусідка сказала фразу, після якої я довго не могла заснути: «А вона вам не говорила, що сама просила вас не викликати швидку, коли мамі стало гірше?» Я одразу подзвонила Андрію. Він мовчав кілька секунд, а потім сказав, що Лариса справді телефонувала йому в той день і переконувала, що мама просто втомилася, бо «не треба з кожного приводу тягнути її в лікарню».

Це був перший момент, коли я зрозуміла, що історія набагато складніша, ніж здається. Лариса звинувачувала нас у тому, що мати не одужала, але сама активно підтримувала відмову від лікування. Андрій хотів поговорити з нею, та вона не відповідала на дзвінки. А потім узагалі заявила родичам, що брат «підкаблучник і захищає чужу жінку замість матері».

Минуло ще кілька місяців. Стан Галини Петрівни поступово погіршувався, хоча лікарі говорили, що багато чого можна було б покращити реабілітацією. Вона майже весь час лежала, дивилася телевізор і час від часу просила мене принести черговий відвар. Я робила все, що могла, але дедалі частіше ловила себе на думці, що живу не своїм життям: робота, дитина, кухня, прання, свекруха, сон по кілька годин — і знову те саме.

За місяць до смерті Галина Петрівна раптом попросила мене сісти біля неї. Я вже звикла до її різких слів, тому насторожилася. Вона довго мовчала, а потім сказала: «Не думай, що я не бачу, як ти стараєшся». Я нічого не відповіла. Вона стиснула мою руку здоровою долонею й тихо додала: «Ларисі я сказала, що не хочу до неї. Вона не забере мене. Їй простіше розповідати, яка ти погана».

Я тоді не знала, що це наша остання нормальна розмова. Через кілька тижнів Галини Петрівни не стало. Вона померла вранці, ще до того, як приїхала швидка, а я саме стояла на кухні й чистила картоплю на обід. Андрій сидів біля матері до приїзду лікарів і тримав її за руку.

На похорон Лариса приїхала першою. Я думала, що після смерті матері вона хоча б на кілька днів перестане шукати винних, але помилилася. Їй не сподобалося, як одягнули Галину Петрівну, не сподобалося, що замовили іншу труну, ніж вона хотіла, і навіть те, що на поминальному столі стояли не ті салати. Біля кладовища вона тихо, але так, щоб почули родичі, сказала: «Мама цього не хотіла б».

А після похорону почалося найгірше. Лариса розповідала всім, що ми «довели маму», що я економила на її лікуванні, а Андрій нібито взагалі перестав цікавитися матір’ю. Вона забула лише одну деталь: саме в моєму телефоні залишилися повідомлення від неї з порадами не давати мамі таблеток, бо «фармацевти тільки заробляють на хворих».

Андрій спочатку хотів усе показати родичам. Я його зупинила. Не хотіла перетворювати смерть його матері на суд із доказами, скриншотами й взаємними звинуваченнями. Сказала тільки одне: «Ми знаємо, як усе було. І ті люди, які бачили нас щодня, теж знають».

Лариса й досі час від часу розповідає свою версію. Хтось їй вірить, хтось ні, але тепер я вже не намагаюся виправдовуватися перед кожною людиною. Найважче було не доглядати за свекрухою — найважче було щодня робити все можливе й потім слухати, що ти нібито нічого не зробив. А ще важче зрозуміти, що іноді в сім’ї люди сваряться не через правду чи неправду, а через те, що одному потрібен винний, бо так простіше пережити власну провину.