— Забирайся з мого дому! І щоб я більше не чув від тебе жодного слова! Степан грюкнув долонею по столу, і чашка біля Олени підскочила. З дитячої кімнати відразу долинув плач Максима. Дмитро саме збирався роззутися в передпокої, але так і залишився стояти з курткою в руках. — Я більше так не можу, — сказала Олена. Голос у неї був тихий, майже безбарвний. Вона, мабуть, сама не очікувала, що вимовить це вголос, бо після останнього слова швидко відвела погляд. Степан кілька секунд просто дивився на неї, наче намагався зрозуміти, чи справді почув те, що почув. — Не можеш чого? — Так жити. — А як ти живеш?

— Забирайся з мого дому! І щоб я більше не чув від тебе жодного слова!

Степан грюкнув долонею по столу, і чашка біля Олени підскочила. З дитячої кімнати відразу долинув плач Максима. Дмитро саме збирався роззутися в передпокої, але так і залишився стояти з курткою в руках.

— Я більше так не можу, — сказала Олена.

Голос у неї був тихий, майже безбарвний. Вона, мабуть, сама не очікувала, що вимовить це вголос, бо після останнього слова швидко відвела погляд. Степан кілька секунд просто дивився на неї, наче намагався зрозуміти, чи справді почув те, що почув.

— Не можеш чого?

— Так жити.

— А як ти живеш?

У його голосі вже не було крику. Навпаки, ця спокійна інтонація чомусь лякала більше.

— Ти прокидаєшся, коли хочеш. Їсти тобі є що. Квартира тепла. Дитина доглянута. Гроші я додому приношу. Чого тобі ще бракує?

Олена провела долонею по краю столу.

— Мене.

Степан насупився.

— Що?

— Мене саму мені бракує.

Дмитро опустив очі. Він не знав, куди подітися зі своїм незручним відчуттям, ніби випадково зайшов не в квартиру друга, а всередину чужої рани.

— Я не хочу сваритися, — продовжила Олена. — Просто хочу назад на роботу.

— Ні.

— Чому?

— Бо я так вирішив.

Вона ледь усміхнулася. Не весело — швидше втомлено.

— От саме. Ти все вирішуєш.

— Бо хтось має це робити.

— А якщо я теж хочу щось вирішувати?

Степан відсунув стілець.

— Олено, не починай.

— Я не починаю. Я вже давно живу так, як ти сказав.

Вона говорила дедалі швидше, ніби боялася, що якщо зупиниться, більше не зможе продовжити.

— Я звільнилася, бо ти сказав, що дитині потрібна мама вдома. Перестала бачитися з подругами, бо тобі не подобалося, що вони на мене впливають. Перестала просити гроші на себе, бо кожного разу чула, скільки ти заробляєш і скільки я витрачаю. Я навіть перестала тобі казати, що мені погано, бо знала, що у відповідь почую: «А від чого ти втомилася?»

Степан мовчав.

— А тепер я просто хочу працювати, — закінчила вона. — І ти знову вирішуєш за мене.

Максим заплакав сильніше.

Олена повернула голову в бік дитячої кімнати.

— Я піду до нього.

— Сядь.

Вона не поворухнулася.

— Степане, він прокинувся.

— Я сказав, сядь.

Дмитро нарешті поставив куртку на стілець.

— Дай їй піти до дитини.

Степан повернувся до нього.

— Ти взагалі хто тут?

— Твій друг. Поки що.

— То й поводься як друг. Не лізь у те, чого не знаєш.

Дмитро гірко посміхнувся.

— Я справді багато чого не знаю. Наприклад, не знав, що Олена боїться попросити тебе взяти сина на руки.

Олена різко глянула на нього.

— Дмитре…

— Що?

— Не треба.

Він замовк.

Це «не треба» було сказане не через Степана. Олена боялася наслідків. Дмитро це зрозумів і вперше за вечір пошкодував, що втрутився так різко.

Степан відкинувся на спинку стільця.

— Ось бачиш? Навіть вона каже, щоб ти не ліз.

— Я сказала «не треба», бо не хочу, щоб ти потім зірвався на ньому, — відповіла Олена.

Степан завмер.

Дмитро теж.

Олена сама, здається, не повірила, що сказала це.

— Ти мене боїшся? — тихо запитав Степан.

Вона довго не відповідала.

— Раніше боялася.

— А зараз?

Олена витерла мокру щоку.

— Зараз мені вже більше нічого втрачати.

Степан опустив очі.

Максим продовжував плакати за дверима.

Цей плач раптом став єдиним звуком у квартирі. Олена пішла до сина, а Дмитро залишився зі Степаном на кухні.

— Пам’ятаєш, як ми в дитинстві сміялися з дядька Валери? — несподівано запитав Степан.

Дмитро кивнув.

— Він кричав на тітку Ніну через усе підряд. Ми ще казали, що коли виростемо, ніколи не будемо такими.

— Пам’ятаю.

Степан потер обличчя долонями.

— Я сьогодні почув власний голос і подумав про нього.

Дмитро нічого не відповів.

— Мені іноді здається, що я все роблю правильно, — продовжив Степан. — Працюю. Плачу за квартиру. Намагаюся, щоб у них усе було. А потім вона дивиться на мене так, ніби я їй ворог.

— Може, справа не в тому, скільки ти робиш.

— А в чому?

— У тому, як ти з нею поводишся.

Степан кивнув, але не погоджуючись.

— Легко говорити, коли ти сам цього не проходиш.

— Можливо. Але твоя втома не дає тобі права робити її життя нестерпним.

Олена повернулася з Максимом на руках.

Хлопчик уже заспокоївся і сонно тер очі. Жінка поклала його в ліжечко, поправила ковдру й кілька секунд стояла поруч, дивлячись на дитину.

Потім повернулася до кімнати.

— Я завтра йду на співбесіду.

Степан підняв голову.

— Я сказав, що не дозволяю.

— Я знаю.

— Тоді навіщо повторюєш?

— Бо завтра я все одно піду.

Він нічого не відповів.

Дмитро взяв куртку.

— Я, мабуть, піду.

— Іди, — тихо сказав Степан.

Дмитро вже відчинив двері, коли почув за спиною:

— Дмитре.

Він озирнувся.

Олена стояла в коридорі.

— Можеш трохи почекати?

— Звісно.

Степан різко підвівся.

— Що ще?

Олена подивилася на нього.

— Я хочу поговорити з Дмитром на сходах.

— Навіщо?

— Бо тут я не можу нормально говорити.

Цього разу Степан не зупинив її.

Вони вийшли на сходову клітку.

Олена сіла на сходинку й кілька секунд дивилася в підлогу.

— Я думала, що якщо одного дня скажу «ні», станеться щось страшне.

— А зараз?

— Зараз страшніше залишитися.

Дмитро сів поруч.

— Ти можеш поїхати до сестри?

Олена кивнула.

— Вона давно кликала. Я не хотіла визнавати, що мені потрібна допомога.

— А тепер?

— Тепер хочу.

Двері за ними відчинилися.

Степан стояв на порозі.

— Олено.

Вона підвелася.

— Що?

— Ти справді підеш?

— Так.

— З Максимом?

Олена кивнула.

Степан заплющив очі.

— Я не хочу його втрачати.

— Тоді перестань робити так, щоб він боявся тебе.

Чоловік наче хотів відповісти, але слова не знайшлися.

Олена повернулася в квартиру. За кілька хвилин вона вийшла з невеликою сумкою, а Максим сонно тримався за її руку.

Степан стояв біля дверей.

— Олено…

Вона зупинилася.

— Я не знаю, що буде далі, — сказав він. — Але я не хочу, щоб це було останнє, що ти пам’ятаєш про мене.

Олена довго дивилася на нього.

— Ти вже не можеш змінити те, що було.

— Знаю.

— Але можеш вирішити, ким будеш далі.

Вона взяла Максима за руку.

Степан відступив убік.

Олена пройшла повз нього.

На сходах Максим раптом озирнувся.

— Тату, ти з нами?

Степан відкрив рот, але не зміг відповісти одразу.

Олена теж зупинилася.

На обличчі Степана з’явилося щось схоже на біль.

— Ні, синку, — сказав він нарешті. — Цього разу я залишуся тут.

Двері під’їзду зачинилися.

Степан повернувся до квартири.

На кухні все залишилося так, як було до сварки: недопитий чай, тарілка з холодною вечерею, дитяча ложка біля раковини. Він сів за стіл і машинально глянув на стіну.

Там висіла їхня весільна фотографія.

Олена сміялася, закинувши голову, а він обіймав її за плечі. Степан довго дивився на це фото, а потім дістав телефон і відкрив старе повідомлення від неї, яке зберігалося багато років.

«Коли в нас буде дитина, я хочу, щоб він ніколи не боявся говорити з татом».

Степан перечитав його двічі.

Потім поклав телефон на стіл.

І вперше за багато років у квартирі не було кому сказати: «Сядь», «Принеси», «Зроби», «Не сперечайся».

Він отримав повну тишу.

Саме ту, якої вимагав від Олени роками.

І тільки тепер зрозумів, наскільки вона гучна.