— Я сказав усе, що хотів, Маріє. І не збираюся більше це обговорювати. Можеш сердитися на мене хоч до старості, але за Данила я тебе не віддам. Петро Іванович стояв посеред кімнати, схрестивши руки на грудях. Він говорив спокійно, але Марія добре знала цей голос. Якщо батько вже щось вирішив, переконати його було майже неможливо. — Тату, але чому?! — зі сльозами вигукнула вона. — Чим він тобі не догодив?

— Я сказав усе, що хотів, Маріє. І не збираюся більше це обговорювати. Можеш сердитися на мене хоч до старості, але за Данила я тебе не віддам.

Петро Іванович стояв посеред кімнати, схрестивши руки на грудях. Він говорив спокійно, але Марія добре знала цей голос. Якщо батько вже щось вирішив, переконати його було майже неможливо.

— Тату, але чому?! — зі сльозами вигукнула вона. — Чим він тобі не догодив?

— Не перебивай. Я знаю, що ти бачиш у ньому тільки хороше. Молодий, гарний, пісні співає, дівчата за ним очима водять. Тобі здається, що це і є щастя.

Петро Іванович на мить замовк.

— А я бачу більше. У людини можуть бути красиві очі й солодкі слова, а душа — порожня.

— Ти навіть не хочеш його зрозуміти!

— Я його достатньо зрозумів.

Батько підійшов до доньки й поклав руку їй на плече.

— За Богдана підеш.

Марія різко відсахнулася.

— Ні!

— Підеш, доню.

— Я його не люблю!

— Любов не завжди приходить першою. Зате біля хорошої людини вона може з’явитися згодом.

— А якщо не з’явиться?

Петро Іванович важко зітхнув.

— Тоді хоча б не будеш плакати через гулянки, пияцтво й порожні обіцянки.

Марія відвернулася до вікна.

Їй хотілося кричати.

Хотілося втекти з дому й більше ніколи сюди не повертатися.

— Силою милою не будеш! — крізь сльози вигукнула вона.

Петро Іванович довго дивився на доньку.

— Побачимо, — тихо відповів він. — Іди. Поки ще не сказала мені того, про що потім шкодуватимеш.

Марія вибігла з хати.

Вона витерла сльози рукавом і попрямувала до річки.

Там на неї вже чекав Данило.

Щойно Марія побачила його, серце знову забилося швидше.

Він стояв біля старої верби, спершися плечем на стовбур. Чорне волосся розтріпав вітер, а на губах грала знайома їй усмішка.

— Ну? — запитав Данило. — Домовилася з батьком?

Марія похитала головою.

— Він не поступиться.

— Що він знову вигадав?

— Каже, що я повинна вийти за Богдана.

Данило навіть засміявся.

— За цього тихоню?

Марія притулилася до його грудей.

— Я не хочу без тебе.

Данило обійняв її.

— То не виходь.

— А куди мені подітися?

— Утечемо.

Марія підняла голову.

— Ти справді готовий?

— Звичайно.

Вона хотіла повірити.

Дуже хотіла.

Але десь глибоко в душі вже ворушився страх.

— Батько мене ніколи не пробачить.

— То хай сердиться.

Данило махнув рукою.

— Зате ми будемо разом.

Він поцілував її у волосся.

А потім, проходячи берегом, раптом роздратовано штовхнув ногою маленьке каченя, яке невпевнено перебирало лапками біля води.

Пташка жалібно скрикнула й перекинулася на бік.

— Даниле! — Марія аж здригнулася. — Ти що робиш?!

— Та нічого йому не буде, — відмахнувся хлопець. — Подумаєш, каченя.

Марія присіла біля пташки.

— Воно ж кульгає…

— Встане.

— А якщо ні?

— Маріє, ходімо вже.

Данило потягнув її за руку.

Вона ще кілька секунд дивилася на каченя, а потім нехотя підвелася.

—

Дорогою додому Марія зустріла Богдана.

Він стояв біля стежки, тримаючи щось у руках.

Побачивши її, хлопець одразу зніяковів.

Богдан був зовсім не схожий на Данила.

Невисокий, худорлявий, із білявим волоссям і обличчям, густо вкритим ластовинням. А очі — великі, світло-блакитні, майже прозорі.

Марія колись жартувала, що в нього очі кольору випраної сорочки.

Зараз їй було не до жартів.

— Що ти там несеш? — запитала вона.

Богдан підняв руки.

На них лежало те саме каченя.

— Біля річки знайшов.

— Воно поранило лапку.

— Я знаю.

Богдан обережно поправив пташці крило.

— Воно ледве пересувається. Певно, хтось зачепив.

Марія мовчала.

Вона прекрасно знала, хто це зробив.

— Батько розбирається в тваринах, — продовжив Богдан. — Може, підкаже, як лапку закріпити.

Він подивився на Марію.

— Шкода його.

Марія відчула, як її щоки запалали.

Ще пів години тому вона сиділа поруч із Данилом і мріяла про спільне життя.

А тепер перед нею стояв чоловік, якого вона вважала нудним і непоказним, і тримав на руках маленьку істоту, яку її коханий навіть не помітив.

— Дай мені його, — тихо сказала вона.

— Навіщо?

— Віднесу батькові.

Богдан простягнув каченя.

Їхні руки на мить зустрілися.

Марія одразу відвела погляд.

— Дякую.

— Нема за що.

Він усміхнувся й пішов своєю дорогою.

Марія ще довго дивилася йому вслід.

—

Відтоді каченя майже не відходило від Богдана.

Він зробив йому невелике гніздо біля сінника, годував із долоні та щодня перевіряв хвору лапку.

Пташка шкутильгала за ним усюди.

Якось Данило побачив їх разом і засміявся.

— Ну ти даєш! Скоро воно тобі ще й весільний рушник нестиме.

Богдан не відповів.

Він лише підняв каченя й посадив його собі на руку.

— Ходімо, малий.

Данило фиркнув.

— Дивак.

Богдан пішов далі.

Його навіть не зачепили насмішки.

Саме це Марію чомусь здивувало.

Данило завжди прагнув довести, що він кращий за інших.

Богданові ж було байдуже, що про нього говорять.

Незабаром Петро Іванович назвав дату весілля.

Марія плакала ночами.

Данило не раз просив її втекти.

— Зараз або ніколи, — переконував він. — Поки не пізно.

Але щоразу Марія уявляла обличчя батька.

Вона була його єдиною донькою.

Двоє її молодших братів не стало ще в дитинстві , а мати часто хворіла. Петро Іванович усе життя боявся за Марію, бо знав: якщо з нею щось станеться, його серце цього не витримає.

І дівчина не наважилася переступити через батьківське слово.

—

У день весілля Марія довго стояла перед дзеркалом.

На ній було біле вбрання, а золотаві коси спадали на плечі.

Мати поправила їй фату й тихо заплакала.

Петро Іванович зайшов до кімнати.

— Ось тепер справжня наречена, — сказав він із посмішкою.

Потім підійшов і поцілував її в чоло.

— Не сердишся на старого батька?

Марія відвернулася.

— Я зробила, як ти хотів.

— Колись зрозумієш, навіщо я це зробив.

— Не зрозумію.

Вона витерла сльозу.

— І не пробачу.

Петро Іванович нічого не відповів.

Лише тихо вийшов із кімнати.

На весіллі Марія майже не дивилася на Богдана.

Зате очі самі знаходили Данила.

Він танцював із Лілею.

З тією самою Лілею, яку Марія давно підозрювала в симпатії до нього.

Данило сміявся.

Ліля щось шепотіла йому на вухо.

І раптом Марія відчула не біль, а дивну порожнечу.

Вона подивилася на Богдана.

Він сидів осторонь і навіть не торкався горілки.

Поруч із його ногами крутилося каченя.

— Який же він дивний, — подумала Марія.

Але вперше в цій думці не було злості.

—

Увечері мати допомогла Марії переодягнутися.

Коли двері відчинилися, дівчина напружилася.

Богдан зайшов до кімнати.

Він зупинився біля порога й довго мовчав.

Марія чекала.

Вона боялася.

Богдан підійшов ближче, але не торкнувся її.

Потім зняв із себе теплу хустку й обережно накинув їй на плечі.

— Тобі холодно.

Марія здивовано подивилася на нього.

— І все?

— А що я маю зробити?

Він гірко посміхнувся.

— Ти не хочеш цього шлюбу. Я це бачу.

Марія мовчала.

— Ти мені подобаєшся. Дуже, — тихо сказав він. — Але я не хочу, щоб ти боялася мене.

Він зробив крок назад.

— Я не чіпатиму тебе. Поки сама не захочеш.

І вийшов.

Марія дивилася на зачинені двері.

Вона очікувала від нього зовсім іншого.

Але вперше за весь час Богдан зробив те, чого не робив ніхто.

Він залишив їй право вибору.

—

Наступного дня Марія зустріла Данила.

Він був напідпитку.

— Ну що, дружиною стала? — гірко посміхнувся він.

— Даниле, не треба.

— Чого не треба? Ти ж мене любила.

Він зробив крок до неї.

— Тепер у тебе чоловік. То що, мене вже й не пам’ятаєш?

— Я пам’ятаю.

— Тоді поцілуй мене.

Марія відштовхнула його.

— Ти збожеволів?

Данило розсердився.

— Чого ти від мене тепер шарахаєшся?

— Бо я заміжня.

— І що?

Марія подивилася на нього з болем.

— Саме це і означає.

Вона розвернулася й пішла.

Данило залишився посеред дороги.

А Марія вперше відчула, що його слова вже не мають над нею тієї влади, яку мали раніше.

—

Молодята жили окремо від батьків.

Богдан постійно знаходив собі роботу.

То лагодив паркан, то допомагав сусідам, то їхав у ліс.

Марію він не примушував ні до чого.

Навіть коли вони разом ходили до річки, він тримався на відстані.

Одного разу вони пішли в ліс по гриби.

Марія невдало ступила на корінь і підвернула ногу.

— Не можу йти, — прошепотіла вона.

Богдан нічого не сказав.

Просто нахилився й підняв її на руки.

— Я сама дійду.

— Не дійдеш.

— Важко ж тобі.

— Нічого.

Він ніс її довгою лісовою стежкою, а Марія вперше відчула дивний спокій.

Поруч із ним їй не потрібно було прикидатися.

Не потрібно було сміятися чи доводити, що вона щаслива.

Він просто був поруч.

Поступово образ Данила почав тьмяніти.

Спочатку Марія ще чекала, що той прийде.

Потім дізналася, що він дедалі частіше зустрічається з Лілею.

І одного дня зрозуміла, що їй більше не боляче.

Вона сама не знала, коли це сталося.

Просто одного вечора сиділа біля Богдана на березі, дивилася, як каченя незграбно бігає по траві, і подумала:

«А може, тато все-таки знав щось, чого я не бачила?»

Вона ще не знала відповіді.

Але незабаром доля змусила її дізнатися її дуже дорогою ціною.

Бо тієї ночі в селі спалахнув будинок сусідки Ганни.

Марія прокинулася від криків.

За вікном небо було червоним від полум’я.

Богдан уже вибіг із хати.

— Люди там! — крикнув він.

— Богдане!

Він навіть не озирнувся.

Марія вибігла слідом.

Біля будинку Ганни вже зібралися люди.

Діти плакали, жінки метушилися, чоловіки намагалися вибити двері.

— Богдан усіх вивів! — крикнула Ганна. — Дітей урятував!

Марія відчула, як серце шалено забилося.

— А де він?

Ганна витерла сльози.

— Знову всередину побіг.

— Навіщо?!

— За Рексом. Пес залишився там.

Марія побіліла.

— Він що, збожеволів?!

І саме в цю мить над будинком пролунав страшний тріск.

Дах почав обвалюватися.

— БОГДАН!

Марія закричала й кинулася вперед.

Але люди схопили її за руки.

Полум’я спалахнуло ще сильніше.

І десь усередині будинку почувся глухий удар.

Марія відчула, як земля попливла під ногами.

Останнє, що вона побачила перед тим, як знепритомніти, — маленьке кульгаве каченя, яке стояло біля воріт і дивилося просто на палаючий будинок.

І тоді вона вперше зрозуміла страшну правду:

вона могла втратити чоловіка, якого ще зовсім недавно не хотіла бачити поруч із собою.

— Богдане!

Крик Марії рознісся над подвір’ям, але у відповідь вона почула лише тріск вогню.

Люди стояли біля палаючого будинку: хтось носив воду, хтось намагався стримати полум’я, а хтось просто завмер, не знаючи, що робити. Вогонь уже перекинувся на дах, густий чорний дим застилав усе навколо, і кожної миті будинок міг обвалитися.

Марія прийшла до тями на руках у сусіда. Вона одразу спробувала підвестися, але ноги не слухалися.

— Де він? — прошепотіла вона.

— Не йди туди, дівчино! — хтось схопив її за плечі. — Там небезпечно!

— Там мій чоловік!

Марія вирвалася й зробила кілька кроків до будинку. Саме в цю мить із дверей вирвався густий клубок диму, а за ним пролунав глухий гуркіт.

— Богдане!

І раптом у натовпі з’явився він.

Богдан тримав на руках переляканого собаку. Його обличчя було чорним від кіптяви, сорочка обгоріла на рукаві, а над бровою текла кров.

Марія застигла.

— Ти…

Богдан передав собаку господарці й лише тоді помітив дружину.

— Чого ти тут? — важко дихаючи, запитав він. — Я ж казав, щоб ти не підходила.

Марія нічого не відповіла. Вона раптом кинулася до нього й обхопила руками за шию.

Вперше за весь час їхнього подружнього життя вона сама його обійняла.

— Я думала, ти загинув, — прошепотіла вона.

Богдан повільно поклав руку їй на спину.

— Не дочекаєшся.

Марія заплакала.

А неподалік, серед людей, стояв Данило.

Він мовчки дивився на них, і вперше на його обличчі не було звичної самовпевненості.

Тієї ночі Марія довго не могла заснути.

Богдан лежав поруч, перев’язавши руку. Він навіть не намагався торкнутися її. Як завжди, тримався осторонь, ніби боявся зробити зайвий крок.

— Богдане…

— Що?

— Чому ти повернувся в будинок?

Він помовчав.

— Марія сказала про собаку.

— Я не про собаку питаю.

Чоловік повернув голову.

— А про що?

Марія стиснула край ковдри.

— Ти міг загинути.

— Міг.

— І все одно пішов.

— Діти плакали. Я не міг просто стояти.

Марія дивилася на нього в темряві.

— Ти завжди такий?

— Який?

— Дивний.

Богдан тихо усміхнувся.

— А ти тільки зараз це помітила?

Вона теж ледь усміхнулася.

А потім раптом згадала каченя.

— А де твоя качка?

Богдан засміявся.

— На сіннику. Жива й здорова. Тільки характер у неї ще гірший, ніж у мене.

Марія вперше за довгий час засміялася разом із ним.

Але вранці сталося те, чого вона зовсім не очікувала.

До їхнього двору прийшов Данило.

Він стояв біля воріт, тримаючи в руках невелику валізу.

Богдан саме рубав дрова й, побачивши його, повільно опустив сокиру.

— Чого прийшов?

Данило подивився не на нього, а на Марію.

— Мені треба з нею поговорити.

Богдан витер руки об сорочку.

— Кажи при мені.

— Це не твоя справа.

— Вона моя дружина.

Данило гірко посміхнувся.

— Дружина, яку ти отримав, бо її батько так вирішив?

Богдан нічого не відповів.

Марія відчула, як у грудях знову ворухнулося щось давно забуте.

Данило підійшов ближче.

— Маріє, я їду.

— Куди?

— У місто. Маю роботу. Надовго.

Вона мовчала.

— Я хотів, щоб ти поїхала зі мною.

Богдан відвернувся.

Марія дивилася на Данила й раптом зрозуміла, що його слова вже не викликають у ній того тремтіння, яке було колись.

— Ні, — тихо сказала вона.

Данило зблід.

— Через нього?

Марія похитала головою.

— Через мене.

Він довго дивився на неї.

— Ти його полюбила?

Марія не встигла відповісти.

Бо саме в цю мить із будинку вибігла сусідка.

— Маріє! Богдане! Треба вам дещо сказати.

Вона була бліда й тримала в руках обгорілий шматок тканини.

— Я знайшла це в будинку після пожежі.

Богдан узяв тканину.

На ній виднівся знайомий ґудзик.

Марія одразу впізнала його.

Це була частина чоловічої сорочки.

Але не Богданової.

— Це не твоє, — прошепотіла вона.

Богдан похмурнів.

— Ні.

Данило теж підійшов ближче.

Сусідка нервово озирнулася.

— І ще одне. Перед пожежею я бачила біля будинку чоловіка.

— Кого? — запитала Марія.

Жінка замовкла.

— Говори, — твердо сказав Богдан.

— Данила.

Запала тиша.

Марія повільно повернула голову до колишнього коханого.

— Ти був там?

Данило зблід.

— Я… приходив.

— Навіщо?

— Хотів поговорити з тобою.

— А чому тоді не сказав?

Данило мовчав.

Богдан зробив крок уперед.

— Що ти зробив, Даниле?

— Нічого!

— Тоді чого боїшся?

Данило відступив.

— Я не підпалював будинок.

Марія завмерла.

— А хто тебе звинувачував у підпалі?

Данило подивився на неї.

— Ніхто.

Вона відчула, як по спині пробіг холод.

Богдан теж це зрозумів.

— Тоді звідки ти знаєш, що будинок підпалили?

Данило зблід ще сильніше.

Кілька секунд він мовчав, а потім тихо сказав:

— Бо я бачив, хто це зробив.

Марія прикрила рот рукою.

— Хто?

Данило перевів погляд на Богдана.

— Твій батько.

Марія похитнулася.

— Не може бути…

— Я сам його бачив тієї ночі біля будинку.

Богдан стиснув кулаки.

— Навіщо твоєму батькові палити чужу хату?

Данило подивився на Марію.

— Бо він хотів, щоб ти знову його боялася. І щоб повернулася додому.

Марія відчула, як усе навколо починає хитатися.

Її батько.

Людина, яка колись вирішила за неї, з ким їй жити.

Людина, якій вона вірила все життя.

— Ні… — прошепотіла Марія. — Він не міг.

Та раптом Богдан подивився на обгорілий ґудзик.

— Почекай.

Він забрав його з рук сусідки й уважно роздивився.

— Цей ґудзик я бачив раніше.

— Де? — запитала Марія.

Богдан повільно підняв очі.

— На сорочці твого батька.

Марія зблідла.

І в ту мить далеко за селом пролунав дзвін.

А за кілька хвилин до їхнього двору прибіг хлопчик із сусідньої вулиці.

— Маріє! Тебе батько кличе додому!

Вона дивилася на нього, не розуміючи, що сказати.

— Навіщо?

Хлопчик перелякано відповів:

— Він сказав, що знає, де Данило був тієї ночі.

Марія перевела погляд на Данила.

Той мовчав.

А Богдан раптом сказав:

— Не ходи сама.

Вона подивилася на чоловіка.

І вперше в її очах не було ні образи, ні жалю.

Тільки страх.

Бо тепер Марія зрозуміла: пожежа була лише початком.