Заповіту дідусь Михайло так і не залишив. — Ви ж рідні. Кров одна. Домовитеся.

Заповіту дідусь Михайло так і не залишив. — Ви ж рідні. Кров одна. Домовитеся.

— Душа? — Василь гірко всміхнувся. — Олексію, прокинься. Душу на хліб не намажеш. Батька вже немає. Нам залишилося те, що він нажив. І ми маємо право розпорядитися цим майном.

— Право маєте, — тихо відповів Олексій. — Але чи маєте право так швидко забути, навіщо він усе це наживав?

Петро нервово постукав пальцями по столу.

— Не треба моралізаторства. Ти тут живеш сім років, так? От і добре. Мав дах над головою, город, сад. Тепер час поділити все чесно.

Олексій повільно підвівся.

— Я нічого собі не забирав.

— Та невже? — одразу втрутилася Ганна. — Ти жив тут без оренди. Користувався будинком. Батько тобі допомагав. Не треба робити з себе святого.

Олексій подивився на сестру й кілька секунд мовчав.

— Добре. Тоді давайте порахуємо.

Він дістав із кишені старий зім’ятий блокнот.

— Ось чеки на ліки за останні три роки. Ось витрати на ремонт даху. Ось рахунки за електрику, газ і воду. Ось гроші, які я витратив на лікування батька після другого інсульту. А ось…

Він поклав на стіл ще один аркуш.

— А ось список того, що батько просив мене нікому не розповідати.

У кімнаті стало тихо.

— Що це? — насторожено запитав Петро.

Олексій підсунув папір до центру столу.

— Батько знав, що часу в нього залишилося небагато. За кілька місяців до смерті він попросив мене допомогти йому розібрати стару шафу в спальні.

— І що?

— За шафою ми знайшли металеву коробку.

Василь нахилився вперед.

— Гроші?

— Ні.

Олексій похитав головою.

— Документи.

Він дістав із папки пожовклий конверт.

— Я не відкривав його. Батько сказав: «Поки всі живі — не чіпай. Коли мене не стане, віддай дітям і нехай самі вирішують, що з цим робити».

Ганна зблідла.

— Ти хочеш сказати, що батько все-таки залишив заповіт?

— Не зовсім.

Олексій поклав конверт на стіл.

На ньому знайомим почерком було написано лише чотири імені:

**Василь. Петро. Ганна. Олексій.**

Василь швидко схопив конверт.

— То чого ми чекаємо?

— Не поспішай, — сказав Олексій.

— Чому?

— Бо там не заповіт.

Петро насупився.

— А що тоді?

Олексій подивився на стару фотографію батьків на стіні.

— Лист.

Василь розірвав конверт.

Усередині лежав один аркуш.

Він почав читати вголос:

«Діти мої.

Якщо ви тримаєте цей лист у руках, значить, мене вже немає. Я не написав заповіту, бо не хотів вирішувати за вас. Ви дорослі люди, у кожного своє життя і своя сім’я.

Але я хочу, щоб перед тим, як ви продасте цю хату, ви згадали одну просту річ.

Цей будинок будувався не для того, щоб його колись поділили між собою чужі люди.

Він будувався для вас.

Я носив цеглу на руках, коли ще мав сили. Ваша мати варила мені вечерю просто на подвір’ї. Ви бігали босоніж по цій землі, сварилися через яблука і ховалися під столом, коли гриміла гроза.

Я не знаю, що для вас тепер дорожче — пам’ять чи гроші.

Тому нічого вам не заповідаю.

Лише прошу: перш ніж продати, проведіть тут одну останню ніч усі разом.

Без телефонів.

Без калькуляторів.

Без розмов про гроші.

Просто переночуйте у своїй старій хаті.

А вранці вирішите.

Якщо після цього все одно захочете продати — продавайте.

Я не буду сердитися.

Бо навіть після смерті батько не має права тримати своїх дітей за руки.

Але якщо ви зрозумієте, що ця хата для вас щось означає, не дайте їй зникнути.

Михайло».

Ніхто не сказав ні слова.

Василь опустив аркуш на стіл.

Петро відвів погляд.

Ганна витерла сльозу, яка сама скотилася по щоці.

А Олексій підійшов до вікна.

За ним темнів старий сад.

Той самий, де колись батько вчив їх саджати яблуні.

— Ну що? — тихо запитав він. — Залишимося сьогодні?

Цього разу ніхто не заперечив.

А коли настала ніч, четверо дорослих дітей уперше за багато років лягли спати під одним дахом.

І саме тієї ночі сталося те, чого Михайло, можливо, й домагався своїм останнім листом.

Вони перестали ділити батьківську хату.

І вперше почали ділити між собою спогади.