— Оленко, доню, як це розуміти? Отак просто, без жодного попередження? Я ж… я ж буквально кілька днів тому говорила, що спина знову болить. А тепер ви ще й летите кудись? — Мам, тільки не починай, — донька швидко глянула на телефон. — Машина вже під будинком, чоловік нервує. Ти залишаєшся з моїми дітьми! А хто ще, крім тебе? — Стій! — жінка поспішила слідом за донькою, яка вже вийшла до воріт. — А їсти їм що? І за які гроші? Пенсію я отримаю аж через півтора тижня, а в холодильнику майже нічого немає! Там тільки молоко, трохи крупи та вчорашня картопля.

— Оленко, доню, як це розуміти? Отак просто, без жодного попередження? Я ж… я ж буквально кілька днів тому говорила, що спина знову болить. А тепер ви ще й летите кудись?

— Мам, тільки не починай, — донька швидко глянула на телефон. — Машина вже під будинком, чоловік нервує. Ти залишаєшся з моїми дітьми! А хто ще, крім тебе?

— Стій! — жінка поспішила слідом за донькою, яка вже вийшла до воріт. — А їсти їм що? І за які гроші? Пенсію я отримаю аж через півтора тижня, а в холодильнику майже нічого немає! Там тільки молоко, трохи крупи та вчорашня картопля.

Донька зупинилася біля хвіртки, повернула голову і недбало кинула:

— Ну мамо, перестань уже! Ти постійно кажеш, що в тебе грошей немає. Город же є, сад поруч! Звариш суп, кашу якусь. Кропиву нарвеш — зараз за таку органічну їжу люди шалені гроші платять. Дітям навіть корисніше простіше харчуватися. Ти ж бабуся, щось придумаєш! Все, мені вже треба. Цілую, потім зателефоную!

Машина грюкнула дверцятами й рушила, піднявши за собою густу хмару куряви. Жінка залишилася стояти посеред двору — одна з трьома онуками, кількома величезними валізами та майже порожнім гаманцем.

Вона не ворухнулася, доки звук автомобіля остаточно не розчинився десь за селом.

— Ба, я голодний, — нарешті озвався старший хлопчик, продовжуючи дивитися в телефон. — А вайфай у тебе є?

— Бабусю, а мультики де? — менша дівчинка вже смикала її за рукав. — Я хочу йогурт! Мама казала, що в тебе все є.

Наталя повільно вдихнула й стиснула пальці, щоб приховати тремтіння.

«Спокійно, Наталю. Спокійно. Ти й не таке бачила. Пережила важкі роки, поховала чоловіка, сама підняла цю… доньку. Впораєшся й тепер».

Вона уважно подивилася на дітей. Вони здавалися гостями з іншої планети — брендові кросівки, телефони в руках, звичка замовляти все додому одним натисканням. А перед ними стояв старенький будинок, колодязь біля паркану та город, який усе життя рятував родину у скрутні часи.

— Гаразд. Заносимо речі. Максиме, допоможеш мені з валізами. Дівчатка, тримайте молодшого за руку й не відставайте.

У хаті було прохолодно, а з кухні тягнуло запахом сухої м’яти. Наталя зайшла до комори, потім відкрила холодильник.

Вибір був мізерний: маленький шматок сиру, два яйця, трохи молока та жменька крупи. У шухляді лежав гаманець, а в ньому — кілька дрібних купюр і монети. Вона берегла ці гроші на крайній випадок.

Схоже, крайній випадок настав саме сьогодні.

Вечеря пройшла майже без слів. Наталя зварила дітям рідку гречану кашу на молоці, додала трохи домашнього варення.

— Фу! Я це їсти не буду! — старший скривився і відсунув тарілку. — Воно якесь липке. А де наша піца? Мама сказала, що ми тут будемо замовляти їжу.

— Піци сьогодні не буде, — спокійно відповіла бабуся. — Мама не залишила грошей. Тож доведеться їсти те, що маємо.

— Я хочу апельсиновий сік! — одразу заголосила старша дівчинка. — І ковбаску!

— Любонько, сік зробимо завтра з яблук. У мене якраз у саду багато. А ковбаса… за нею треба йти до магазину, а магазин у нас не під боком.

Діти мовчки переглянулися.

На їхніх обличчях з’явилося щире здивування, а за ним — невдоволення. Вони ще навіть не здогадувалися, що ці «канікули в бабусі» дуже швидко перетворяться зовсім не на ту пригоду, яку вони собі уявляли.

Тієї ночі Наталя довго лежала без сну. За стіною тихо сопіли онуки, а вона дивилася в темну стелю.

Образа на доньку стискала груди.

«Невже я сама тебе такою виховала? — думала вона. — Коли ти встигла стати настільки черствою? „Ти повинна, бо ти моя мама“… А хіба материнська любов — це рахунок, який можна виставляти до оплати?»

Наталя знала тільки одне: завтра доведеться викручуватися з останніх сил, аби нагодувати трьох дітей, маючи в кишені самі копійки.

І та кропива, про яку донька говорила з такою легкістю, цілком можливо, справді з’явиться завтра на їхньому столі.

Вранці Наталя прокинулася ще до світанку.

Кілька секунд вона просто лежала, дивлячись у стелю, і намагалася згадати, що саме сталося напередодні. Потім почула тупіт маленьких ніг у коридорі й одразу все згадала.

— Бабусю! — пролунало з кухні. — А сніданок уже є?

Наталя підвелася, накинула стареньку кофту й вийшла у двір.

Сонце тільки починало визирати з-за дерев. На траві блищала роса, а в саду пахло яблуками.

Вона підійшла до грядок і зупинилася біля кропиви.

— Ну що ж… Донька казала, що зараз це модно, — тихо пробурмотіла жінка. — Подивимося, наскільки це «модно» на смак.

За пів години на плиті вже кипів зелений суп. Наталя додала туди картоплю, моркву, трохи крупи й останнє яйце.

Коли діти сіли за стіл, старший хлопчик спочатку навіть не торкнувся тарілки.

— Це що?

— Суп.

— А чому він зелений?

— Бо кропив’яний.

Дівчинка скривилася.

— Ми таке не їмо.

Наталя нічого не відповіла. Просто поставила поруч домашній хліб і сметану.

— Спробуйте. Не сподобається — не змушуватиму.

Діти недовірливо переглянулися.

Першою ложку взяла найменша.

Вона скуштувала, подумала й тихо сказала:

— А смачно…

За нею спробувала сестра.

— Справді.

Старший ще трохи повагався, а потім теж узяв ложку.

— Нормально.

Наталя ледь усміхнулася.

— От бачите. Не все смачне приїжджає в коробці з кур’єром.

Після сніданку діти вперше самі вийшли в сад. Їм стало цікаво, звідки беруться яблука, як ростуть огірки і навіщо бабуся щодня набирає воду з криниці.

До обіду вони вже носили гілки, збирали яблука й навіть допомагали полоти грядки.

А ввечері сталося те, чого Наталя зовсім не очікувала.

Старший хлопчик підійшов до неї, коли вона сиділа на лавці.

— Ба…

— Що?

— А можна ми завтра теж будемо їсти той зелений суп?

Наталя засміялася.

— Можна. Тільки завтра ви мені допоможете його приготувати.

Хлопчик кивнув і раптом запитав:

— А мама знала, що тут у тебе майже немає грошей?

Усмішка зникла з обличчя Наталі.

Вона подивилася на онука.

— Чому ти питаєш?

— Бо вона перед від’їздом сказала татові, що ти все одно викрутишся. І що тобі навіть краще буде трохи «провітритися» з нами.

Наталя завмерла.

Отже, донька знала.

Знала, що холодильник порожній. Знала, що грошей немає. Знала, що мати хвора і ледве зводить кінці з кінцями.

І все одно залишила дітей.

Наталя повільно підвелася.

— Ну добре, донечко… — прошепотіла вона, дивлячись у бік дороги. — Ти хотіла, щоб я викрутилася? Я викручуся.

Вона зайшла до хати, дістала зі старої шафи зошит і ручку.

На першій сторінці написала:

«Що маємо. Що можемо зробити. І що більше ніколи не дозволимо робити із собою».

А внизу поставила дату.

Бо вперше за багато років Наталя вирішила, що настав час перестати бути для всіх зручною.

Навіть якщо для цього доведеться поставити на місце власну доньку.