— Вона поживе в нас, доки не знайде собі квартиру, — заявив чоловік просто з порога, навіть не спромігшись зняти взуття. Я застигла  посеред кухні, стискаючи в руці овочечистку. У передпокої біля мого чоловіка стояла незнайома мені жінка з двома величезними дорожніми сумками. Висока, худорлява, з коротким волоссям і стомленим поглядом. Я відразу зрозуміла, хто це — його колишня дружина.

— Моя колишня дружина поживе в нас, доки не знайде собі квартиру, — заявив чоловік просто з порога, навіть не спромігшись зняти взуття.

Я застигла  посеред кухні, стискаючи в руці овочечистку. У передпокої біля мого чоловіка стояла незнайома мені жінка з двома величезними дорожніми сумками. Висока, худорлява, з коротким волоссям і стомленим поглядом.

Такого сюрпризу у власному домі я точно не чекала. Ми з чоловіком жили в шлюбі вже три роки, а з його першою дружиною він розійшовся близько п’яти років тому. Спільних дітей у них не було, тому я завжди думала, що ця частина його минулого давно залишилася позаду.

— Романе, я правильно зрозуміла? — тихо перепитала я, намагаючись не показати свого хвилювання.

— Маріє, це Лариса. Ти ж пам’ятаєш її, — відповів чоловік, старанно не дивлячись мені в очі. — У неї зараз дуже складні обставини. Їй справді більше нікуди йти.

Лариса ніяково всміхнулася і трохи схилила голову. На вигляд вона була страшенно виснаженою. Під очима виднілися темні тіні, а пальці ледь помітно тремтіли.

— Добрий день, Маріє. Вибачте, що я прийшла ось так, без попередження, — майже пошепки сказала вона.

Я мовчки кивнула, після чого подивилася на чоловіка.

— Романе, нам треба поговорити. Наодинці.

Ми пройшли до спальні, і я відразу зачинила за собою двері. Усередині мене все кипіло від запитань.

— Ти взагалі розумієш, що робиш? Чому ти навіть не поговорив зі мною? Це ж наш дім!

— Дай мені все пояснити, — спокійно попросив Роман, втомлено потерши обличчя долонями. — У неї справді серйозні проблеми. Господарі квартири, яку вона орендувала, несподівано вирішили продати житло. Попередили її буквально за кілька днів. Вона намагалася знайти інший варіант, але зараз нормальне житло за адекватною ціною знайти майже нереально. Оренда дуже подорожчала, а грошей на заставу та перший місяць у неї немає.

— То вона вирішила звернутися саме до тебе? — я ледве стримувала обурення. — А ти, не запитавши мене, просто привіз її сюди?

— А що я мав зробити? — зітхнув чоловік. — Вона подзвонила мені в повному розпачі, плакала й не знала, куди їй їхати. У цьому місті в неї немає близьких. Подруги давно мають свої сім’ї, дітей, свої проблеми. Ніхто не міг її прийняти. Я просто не зміг залишити людину на вулиці з усіма її речами.

— Романе, але це ж твоя колишня дружина! — голос мимоволі став гучнішим. — Ви прожили разом цілих сім років!

— Сім років, — повторив Роман, важко видихнувши. — І що з того? Ми давно розлучені, Маріє.

— Для тебе, можливо, давно. А для мене це жінка, з якою ти прожив сім років свого життя. Якоїсь миті вона була твоєю сім’єю.

Роман насупився й опустив очі.

— Ти зараз ревнуєш мене до минулого?

— Я не ревную тебе до минулого, — різко відповіла я. — Я не хочу, щоб твоє минуле раптом оселилося в нашій спальні через одну стіну від нас.

Чоловік кілька секунд мовчав. Потім підійшов до мене й тихо сказав:

— Вона поживе кілька днів. Максимум тиждень. Я допоможу їй знайти квартиру, і все закінчиться.

— Ти це вже вирішив?

— Так.

— Без мене?

Роман нічого не відповів. І саме це мовчання виявилося для мене гіршим за будь-які слова.

Я відчинила двері спальні й вийшла до коридору. Лариса сиділа на краєчку дивана, поклавши руки на коліна. Біля неї стояли ті самі сумки.

— Ви можете залишитися, — сказала я, намагаючись говорити спокійно. — Але тільки до того моменту, поки не знайдете житло.

— Дякую, — тихо відповіла вона.

Її голос звучав так щиро, що я навіть відчула сором за власну різкість.

— Я не хочу створювати вам незручності. Просто мені справді більше нікуди було їхати.

— Розумію.

Я хотіла піти на кухню, але раптом помітила, як Лариса подивилася на Романа. Це був дуже короткий погляд. Майже непомітний.

Але в ньому було щось таке, чого я не змогла пояснити.

Не вдячність.

Не страх.

Щось інше.

Того вечора ми повечеряли втрьох. Розмова майже не клеїлася. Роман намагався підтримувати бесіду, Лариса відповідала коротко, а я більше мовчала.

— Ларисо, а де ви зараз працюєте? — запитала я, щоб хоч якось порушити тишу.

Вона завмерла з виделкою в руці.

— Поки ніде.

— Ви звільнилися?

— Так.

— Чому?

Жінка на мить подивилася на Романа.

— Просто так склалися обставини.

Я перевела погляд на чоловіка.

— Які саме обставини?

— Маріє, навіщо ти її допитуєш? — несподівано втрутився Роман.

Я повільно поклала виделку на тарілку.

— Я просто запитала.

— Ти ж бачиш, у якому вона стані.

— Бачу.

Після вечері Лариса подякувала нам і пішла до гостьової кімнати. Роман залишився на кухні, а я почала прибирати зі столу.

— Не треба так на неї дивитися, — сказав він.

— Як?

— Наче вона зробила щось жахливе.

— Я взагалі нічого про неї не думаю. Я просто не розумію, чому ти так її захищаєш.

— Бо їй важко.

— А мені не важко? — тихо запитала я.

Роман здивовано подивився на мене.

— Що ти маєш на увазі?

Я витерла руки рушником і повернулася до нього.

— Мені важко прокидатися у власному домі й розуміти, що там живе твоя колишня дружина. Мені важко бачити, як ти бігаєш навколо неї, вирішуєш її проблеми й навіть не питаєш, що відчуваю я.

— Це тимчасово.

— Сподіваюся.

Наступні кілька днів Роман справді допомагав Ларисі шукати житло. Принаймні так він казав.

Він показував їй оголошення, телефонував орендодавцям, домовлявся про перегляди. Але щоразу, коли я питала, чому вона досі не переїхала, з’являлася нова причина.

То квартира виявлялася занадто дорогою.

То господар передумав.

То житло вже здали.

На п’ятий день я зрозуміла, що щось тут не так.

Увечері Роман сказав, що мусить ненадовго вийти.

— Куди? — запитала я.

— Треба зустрітися з одним знайомим. Він знає людину, яка здає квартиру.

— Для Лариси?

— Так.

Він узяв куртку й вийшов.

Я залишилася на кухні сама.

За кілька хвилин почула, як відчинилися двері гостьової кімнати.

Лариса вийшла в коридор.

— Маріє, можна вас запитати?

Я обернулася.

— Так.

Вона кілька секунд мовчала, а потім сказала:

— Роман вам усе розповів?

— Про що саме?

Жінка зблідла.

— Значить, ні.

У мене всередині все похололо.

— Що він мав мені розповісти?

Лариса стиснула пальці й нервово подивилася на двері.

— Я не хотіла приходити до вас. Повірте. Я взагалі не хотіла більше бачити Романа.

— Тоді навіщо ти тут?

Вона опустила очі.

— Бо він сам мене знайшов.

— Що?

— Після нашого розлучення ми майже не спілкувалися. А кілька місяців тому він несподівано почав мені телефонувати.

Я відчула, як у мене холонуть руки.

— Навіщо?

Лариса підняла на мене очі.

— Він просив зустрітися.

— І ти зустрілася?

— Один раз.

— Про що ви говорили?

Вона важко ковтнула.

— Про вас.

У кімнаті запала тиша.

— Про мене?

Лариса кивнула.

— Він розповідав, що у вас усе добре. Що ви щасливі. Але потім сказав одну річ, яка мене дуже здивувала.

— Яку?

Жінка зробила крок ближче.

— Він сказав, що досі не може вас забути.

Я відчула, ніби земля пішла з-під ніг.

— Ви брешете.

— Я теж спочатку так думала.

— Навіщо вам це говорити?

— Бо я більше не хочу бути частиною цієї історії.

Я мовчала.

Лариса витерла долонею очі.

— Маріє, я прийшла до вас не тому, що хотіла повернутися до Романа. Я прийшла, бо він пообіцяв мені допомогти. Але тепер я зрозуміла, що зробила помилку.

— Яку саме?

Вона подивилася мені прямо в очі.

— Він сказав, що ваш шлюб уже давно розвалюється. Що ви просто живете разом за звичкою.

Я відчула, як у грудях стискається.

Бо останні місяці Роман справді став іншим.

Він часто затримувався після роботи. Ховав телефон. Перестав говорити про майбутнє. А коли я запитувала, чи все між нами добре, завжди відповідав одне й те саме:

«Ти все вигадуєш».

Я хотіла щось сказати, але в цей момент у замку повернувся ключ.

Роман повернувся.

Він зайшов у коридор, побачив нас і зупинився.

— Про що ви говорите?

Лариса подивилася на нього.

— Про те, що ти більше не зможеш приховувати.

Роман зблід.

— Ларисо, замовкни.

Я повільно повернулася до чоловіка.

— Ні. Тепер вона говоритиме.

— Маріє…

— Усе.

Він мовчав.

— Я хочу почути все, — повторила я. — Навіщо ти їй телефонував? Чому говорив про наш шлюб? І найголовніше — чому привіз її сюди?

Роман опустив голову.

А потім сказав те, чого я не очікувала почути найбільше.

— Бо я хотів, щоб ти сама попросила мене піти.