— Що ти наробила, Тамаро? — ледве вимовила Віра. — Це мої дерева. Ти не мала права навіть заходити на мою ділянку. — Та годі тобі! — фиркнула сусідка. — Від них тінь падала на мої грядки. Кабачки не росли через твої яблуні. Я тобі ще й послугу зробила. Тепер ділянка світла й охайна.

Віра застигла посеред подвір’я, не відчуваючи ні рук, ні ніг. Перед нею лежали свіжі пеньки, з яких ще сочився липкий сік. П’ять розкішних яблунь , які її батько вирощував майже тридцять років, були знищені. На місці дерев тепер виднілися лише купи тирси та поламані гілки з недозрілими яблуками.

Ще тиждень тому тут стояла густа зелена стіна, що дарувала прохолоду в літню спеку та наповнювала подвір’я солодким ароматом. Тепер сонце безжально випалювало оголену землю, а за поваленими деревами відкривалася сусідська теплиця.

— О, господиня приїхала! — почувся знайомий голос раніше, ніж його власниця з’явилася біля паркану. — А я все чекала, коли ти забереш ці дрова. Прибери їх звідси, бо вони мені заважають. Я тут патисони збираюся садити.

Віра повільно повернула голову.

На сусідній ділянці стояла Тамара — кремезна жінка років шістдесяти з руками, загрубілими від роботи на городі. Вона дивилася на Віру без найменшого каяття. Лише самовпевненість людини, яка переконана, що їй нічого не буде.

— Що ти наробила, Тамаро? — ледве вимовила Віра. — Це мої дерева. Ти не мала права навіть заходити на мою ділянку.

— Та годі тобі! — фиркнула сусідка. — Від них тінь падала на мої грядки. Кабачки не росли через твої яблуні. Я тобі ще й послугу зробила. Тепер ділянка світла й охайна.

— Це були дерева, які посадив мій батько…

— І що? — перебила Тамара. — Яблука все одно щороку гнили під ногами. Лише оси на них зліталися. Хлопці з пилорами за годину впоралися. Працювали професійно.

Віра мовчала. Усередині повільно закипала лють.

— Ти хоч розумієш, що знищила? Це були рідкісні дерева. Їм майже тридцять років.

Тамара лише знизала плечима.

— Та перестань. Через якісь яблуні так убиватися. Не подобається — іди скаржся. У мене в сільраді всі свої люди. Швидко пояснять тобі, що дерева не повинні заважати сусідам.

Віра не стала сперечатися.

Вона мовчки зайшла до будинку, дістала телефон і набрала номер.

Тамара помилялася, вважаючи її звичайною «міською дачницею». Уже понад п’ятнадцять років Віра працювала ландшафтною архітекторкою. Вона чудово знала не лише вартість дорослих плодових дерев, а й те, як закон захищає приватну власність.