— Та щоб тебе люди стороною обходили до кінця життя! Ні душі в тобі, ні серця! — верещала сусідка просто посеред двору так голосно, що у кількох квартирах повідчинялися вікна.У нашому містечку його не любив майже ніхто. Люди звикли вважати його дивним, холодним і якимось неживим. Він роками ходив одним і тим самим маршрутом: дім, гараж, робота, магазин — і ні з ким не говорив більше, ніж було потрібно.А потім сталася історія, після якої мені стало соромно за всі свої думки про нього. І тепер, коли хтось називає його  бездушним, я завжди згадую ту новорічну ніч.

— Та щоб тебе люди стороною обходили до кінця життя! Ні душі в тобі, ні серця! — верещала сусідка просто посеред двору так голосно, що у кількох квартирах повідчинялися вікна.

Вона стояла червона від злості, розмахувала руками й мало не плакала від образи. Біля її ніг крутився маленький пес, який нервово скавучав від крику господині. А сам Василь навіть не озирнувся — мовчки пройшов через двір до свого гаража, ніби ті слова його зовсім не зачепили.

У нашому містечку його не любив майже ніхто. Люди звикли вважати його дивним, холодним і якимось неживим. Він роками ходив одним і тим самим маршрутом: дім, гараж, робота, магазин — і ні з ким не говорив більше, ніж було потрібно.

Ніхто не пам’ятав, щоб Василь хоча б раз щиро засміявся. Навіть усмішка на його обличчі здавалася чимось нереальним. Діти при його появі одразу замовкали, а сусіди, зустрівши його у дворі, поспішали відвести очі й пройти повз.

Чоловіки у дворі часто обговорювали його за чаркою. Казали, що він пихатий, злий і людей ненавидить. Мовляв, нормальний чоловік хоч іноді виходить посидіти з сусідами, поговорити про життя, про роботу чи про ціни, а цей — ніби відрізаний від усього світу.

Я й сам його недолюблював. Кілька разів пробував привітатися по-сусідськи, але він або не чув, або вдавав, що не чує. Після такого й справді починаєш думати про людину найгірше.

А от дружина його, Ірина, була зовсім іншою. Добра, привітна, усміхнена жінка, яка завжди допомагала сусідам. Їхні донечки-двійнята постійно бігали двором, сміялися, каталися на велосипедах і голосно сперечалися через дрібниці, як усі діти.

І тільки батько їхній виглядав так, ніби живе окремо від власної родини. Він рідко говорив навіть із ними. Часто вечорами щось ремонтував у гаражі або мовчки сидів на лавці біля будинку, дивлячись у темряву.

Ірина завжди його виправдовувала. Казала, що Вася просто важка людина й не вміє показувати почуття. Але сусіди тільки фиркали у відповідь, бо ніхто в це не вірив.

А потім сталася історія, після якої мені стало соромно за всі свої думки про нього. І тепер, коли хтось називає його  бездушним, я завжди згадую ту новорічну ніч.

Мою дружину якраз перед святами забрали до лікарні в райцентр. Їй терміново робили операцію, і я тоді ледь із розуму не зійшов від страху. Пам’ятаю її бліде обличчя, тремтячі губи й тихе прохання не хвилювати дітей.

Операція минула добре, але лікарі залишили її в стаціонарі ще на кілька днів. Вона була дуже слабкою, майже нічого не їла й постійно сумувала. Кожна наша телефонна розмова закінчувалася її тихим: «Шкода, що Новий рік доведеться зустрічати не вдома…»

31 грудня вдома було особливо важко. Ялинка стояла посеред кімнати — гарна, яскрава, прикрашена нашими дітьми ще до лікарні. Гірлянди блимали кольоровими вогниками, а в мене від того тільки сильніше стискалося серце.

Дітей я ще зранку відвіз до тещі в село. Не хотів, щоб вони бачили мене таким розгубленим і пригніченим. У квартирі стало незвично тихо, і та тиша буквально тиснула на груди.

По телевізору вже вкотре крутили мюзікли. За стіною сусіди голосно співали, сміялися й запускали феєрверки просто з балкона. У всіх було свято, а я сидів сам на кухні й не знав, куди подіти тугу.

Я налив собі чарку, потім ще одну. Хотілося хоч трохи заглушити ту порожнечу всередині. І раптом мене наче струмом ударило — та що ж я сиджу тут, коли моя жінка сама в лікарні?

Я підскочив із-за столу й почав метушитися по кухні. Швидко наліпив їй вареників із сиром, бо лікар дозволив щось домашнє й легке. Поклав у пакет мандарини, шампанське, цукерки й теплі шкарпетки, бо вона постійно мерзла.

Коли я глянув на годинник, було вже одинадцята вечора. І тільки тоді до мене дійшло, що жодної маршрутки вже немає. Таксі в нашому містечку в такий час теж не знайдеш, особливо в новорічну ніч.

Але я все одно вибіг на трасу. Мороз був такий, що щоки одразу почало пекти. Навколо стояла глуха темрява, лише сніг тихо рипів під ногами.

Я стояв на узбіччі майже пів години. За цей час не проїхала жодна машина. У якийсь момент я вже майже змирився й хотів повертатися додому.

І тут далеко в темряві з’явилися фари. Машина швидко наближалася з боку райцентру. Я підняв руку майже машинально, вже не особливо сподіваючись на диво.

Авто різко загальмувало біля мене. Я підбіг ближче й затих — за кермом сидів Василь. Він мовчки дивився перед собою, міцно стискаючи кермо.

Я почав плутано пояснювати про дружину, лікарню, операцію й Новий рік. Слова збивалися, голос тремтів від хвилювання. А він навіть не глянув у мій бік.

І раптом Бірюк різко натиснув на газ та поїхав. Просто мовчки залишив мене стояти посеред траси. У мене від образи аж перехопило подих.

Тоді я остаточно переконався, що він справді безсердечний чоловік. Стояв посеред темної дороги й ледь стримував сльози. Не через те, що не підвезли, а через відчуття страшної людської байдужості.

Було вже без п’ятнадцяти дванадцять. Я повільно повернувся спиною до дороги й збирався йти додому. І тут раптом почув рев мотора.

Машина неслася так швидко, ніби сталася якась біда. Вона різко загальмувала просто біля мене, аж сніг полетів з-під коліс. Дверцята відчинилися, і я почув грубий голос :

— Та сідай уже швидше! Не встигнемо!

Я застрибнув у машину й лише тоді помітив на задньому сидінні пакети з продуктами, дитячими подарунками й великим тортом. Він їхав додому до родини святкувати Новий рік. Але все кинув заради чужої біди.

Мчали ми так, що в мене серце калатало десь у горлі. Василь мовчав усю дорогу й тільки міцніше стискав кермо. А я дивився на нього й не впізнавав того чоловіка, якого ненавиділо все наше містечко.

До лікарні ми влетіли рівно опівночі. Я забіг у палату саме в ту мить, коли по телевізору закінчували новорічне привітання. Моя дружина сиділа сама на ліжку й тихо плакала.

Коли вона побачила мене у дверях із тими дурними варениками й мандаринами, то просто закрила обличчя руками й розридалася ще сильніше. А я стояв біля неї й відчував, як у грудях щось боляче перевертається.

Пізніше Ірина розповіла моїй дружині, що того вечора вся їхня родина вже сиділа за святковим столом. У хаті були батьки, куми, брат із сім’єю, діти — усі чекали лише господаря.

І тут у двері влетів Василь — увесь у снігу, захеканий, із пакетами в руках. Поставив усе в коридорі й коротко сказав:

— Починайте без мене. Там чоловік до дружини в лікарню не може доїхати.

І навіть куртку не зняв. Просто розвернувся й поїхав назад у ніч.

 Найдобрішу людину в нашому містечку всі роками вважали бездушним вовком. А він просто мовчки робив те, на що в багатьох «хороших» людей не вистачило б серця.