З кожним місяцем вона ставала слабшою. Ходила повільніше. Частіше сідала перепочити. Але щонеділі вона накривала стіл. Ставила тарілки. Розкладала виделки. Варила борщ. — А раптом приїдуть, — казала вона. І чекала. До вечора. Потім прибирала все назад. І так щотижня. Я одного разу не витримала: — Вони не приїдуть.

В нашому під’їзді жила бабуся, яку всі знали, але майже ніхто не помічав. Її звали Марія Іванівна, і вона завжди сиділа біля вікна, ніби чекала когось.

Вона жила на третьому поверсі, у маленькій квартирі з потертою підлогою і старими меблями. Двері в неї майже ніколи не зачинялись на замок, бо вона казала: “А раптом хтось прийде?”

У неї були діти. Двоє. І троє внуків. Але за всі роки я бачила їх… кілька разів.

— Вони зайняті, — тихо говорила вона, коли хтось запитував. І завжди посміхалась, ніби виправдовувала їх перед усім світом.

Щоранку вона вставала дуже рано. Заварювала чай у старому чайнику і ставила на стіл дві чашки, хоча жила сама.

— Так затишніше, — казала вона. І дивилась на порожній стілець.

Вона часто говорила сама з собою. Точніше, ніби з кимось невидимим.

— Сьогодні холодно, одягнись тепліше, — шепотіла вона, проходячи коридором. І в цей момент серце стискалося від того, наскільки вона самотня.

Я іноді заходила до неї. Приносила хліб або щось солодке.

Вона раділа так, ніби я принесла їй цілий світ.

— Сідай, я зараз щось поставлю, — казала вона і метушилась на кухні. Хоча було видно, що сил у неї вже небагато.

Вона завжди говорила про своїх дітей. Про сина, який “дуже розумний”, і про доньку, яка “золоті руки має”.

— Вони в мене хороші, просто життя таке… — повторювала вона. І в цих словах було більше болю, ніж вона дозволяла собі показати.

Я одного разу запитала прямо:

— Вони давно у вас були?

Вона на секунду замовкла. Потім усміхнулась.

— Та недавно… на Новий рік.

Я знала, що це неправда. Бо Новий рік був пів року тому.

Але я нічого не сказала.

Вона показувала мені старі фото. Пожовклі, потерті.

— Ось тут ми всі разом. Це ще коли чоловік живий був…

На фото вона була інша. Молода, жива, з сяючими очима. Поруч діти, чоловік, сміх.

— Гарна була сім’я, — тихо сказала вона. І довго дивилась на ту світлину.

Одного разу я почула, як вона розмовляє по телефону.

— Та ні, не треба приїжджати… я справлюсь… — її голос був лагідний, але трохи зламаний.

Пауза.

— Ні-ні, я не ображаюсь… що ти…

Коли вона поклала слухавку, її очі були вологі. Але вона швидко витерла сльози і, побачивши мене, посміхнулась.

— Це донька дзвонила. Дуже зайнята…

Вона завжди їх виправдовувала.

Завжди.

Навіть коли не було за що.

З кожним місяцем вона ставала слабшою. Ходила повільніше. Частіше сідала перепочити.

Але щонеділі вона накривала стіл.

Ставила тарілки. Розкладала виделки. Варила борщ.

— А раптом приїдуть, — казала вона.

І чекала.

До вечора.

Потім прибирала все назад.

І так щотижня.

Я одного разу не витримала:

— Вони не приїдуть.

Вона подивилась на мене так спокійно, що мені стало соромно.

— А якщо раптом приїдуть, а мене не буде готово?

Я не знала, що відповісти.

Перед її любов’ю слова здавались зайвими.

Одного зимового вечора в неї вимкнули світло. Я прийшла до неї з ліхтариком.

Вона сиділа в темряві і тримала в руках фотографію.

— Ти знаєш, я не злюсь на них, — тихо сказала вона.

— Чому?

Вона знизала плечима.

— Бо вони мої діти.

І в цих словах було все.

Без умов.

Без претензій.

Без “якби”.

Просто любов.

Чиста. Сліпа. Вічна.

Навіть тоді, коли її не повертали.

Одного ранку я постукала в її двері. Вони були відчинені.

У квартирі було тихо. Незвично тихо.

Вона лежала на ліжку. Спокійна. Ніби спала.

Поруч — накритий стіл.

Дві чашки.

І ще теплий чай.

Я стояла і не могла поворухнутись.

На столі лежав лист.

Я прочитала його вже пізніше.

“Діти мої, якщо ви це читаєте — значить, я вже пішла. Не сваріться, будь ласка. Я вас дуже люблю. Я вас завжди чекала. І буду чекати там… Мама.”

Я не витримала і заплакала.

Бо вона чекала їх до останнього подиху.

І навіть після…

Коли приїхали її діти, вони плакали. Голосно. Надривно.

Обіймали її речі. Казали: “Мамо, пробач”.

Але знаєш, що найстрашніше?

Вона вже їх не чула.

І знаєш, що ще страшніше?

Вона б все одно їх пробачила.

Навіть за це.

Бо іноді любов матері сильніша за самотність.

Сильніша за біль.

Сильніша навіть за життя.