— Викликай поліцію! — кричала Людмила Сергіївна, стоячи посеред кухні з розпатланим волоссям. — Нехай приїдуть і подивляться, хто тут насправді небезпечний для дитини!

— Викликай поліцію! — кричала Людмила Сергіївна, стоячи посеред кухні з розпатланим волоссям. — Нехай приїдуть і подивляться, хто тут насправді небезпечний для дитини!

Марина тримала доньку на руках і мовчала. Одинадцятимісячна Софійка плакала так, що вже майже не було голосу, хапалася долонькою за ліве вухо, а на маленькій мочці червоніла свіжа ранка. На столі остигав чай, у раковині лежала недомита чашка, а біля дверей стояла дитяча коляска, з якою свекруха чотири години тому вийшла «просто прогулятися».

— Мамо, заспокойся, — сказав Андрій, який щойно зайшов до квартири. — Ніхто тебе нікуди не викликає.

— А ти її послухай! — Людмила Сергіївна ткнула пальцем у Марину. — Вона сережки викинула у вікно! Золоті! Я їх купила онуці! І тепер ще погрожує мені поліцією!

Андрій повільно зняв куртку.

— Які сережки?

Марина підняла очі.

— Ті, що вона сьогодні вставила Софійці у вуха.

У кімнаті стало тихо.

Андрій подивився на матір.

— Ти що зробила?

— Те, що мала зробити давно.

Людмила Сергіївна говорила впевнено, майже ображено. Вона була переконана, що зробила онуці подарунок, а всі навколо чомусь вирішили перетворити його на злочин.

— Ми ж домовлялися, — тихо сказала Марина. — Я тобі прямо сказала: поки не хочу проколювати їй вуха.

— Ти хочеш, щоб вона до школи ходила як хлопчик?

— Я хочу, щоб рішення щодо моєї дитини приймали її батьки.

— Ой, почалося, — свекруха махнула рукою. — Сучасні мами вже не знають, до чого причепитися.

Андрій підійшов до Софійки.

— Дай подивлюся.

Марина обережно відгорнула волосся.

Він побачив набряклу мочку, тонку смужку крові біля застібки й те, як донька сіпнулася, коли він навіть не торкнувся вуха.

— Мамо, де ти це робила?

— У салоні.

— У якому?

— Нормальному.

— Назва?

Людмила Сергіївна знизала плечима.

— Я не пам’ятаю.

Андрій подивився на неї.

— Ти не пам’ятаєш назву салону, в якому проколола дитині вуха?

— Я пам’ятаю, що там майстер хороша.

Марина нервово засміялася.

— Ти навіть не сказала мені, куди її повезла.

— Бо якби сказала, ти б заборонила.

Ось тут Андрій уперше підняв голос.

— Тобто ти знала, що я і Марина проти?

— Я знала, що ви обоє нічого не розумієте.

Софійка знову заплакала.

Марина притиснула її до себе.

— Ми їдемо до лікаря.

— Через подряпину?

— Через дитину, яка не перестає плакати.

— Не треба її тягати по лікарнях! — обурилася свекруха. — Я трьох дітей виростила.

— Ти виростила одного, — сухо сказав Андрій.

— Що?

— Одного. Мене.

Людмила Сергіївна образилася так, ніби син ударив її.

— От як ти тепер зі мною розмовляєш.

— А як мені з тобою розмовляти?

— Як із матір’ю!

— Мамо, я зараз розмовляю з тобою як батько дитини.

Вони поїхали до приватної клініки.

Лікар оглянув Софійку, обережно зняв сережки й обробив мочки. Потім довго розпитував, де проводилася процедура, чи були одноразові інструменти, чи давали батькам якісь документи.

Марина не знала.

Андрій теж.

У них не було ні назви салону, ні чека, ні документа.

— Збережіть усе, що залишилося, — сказав лікар. — І спостерігайте за вухами найближчими днями. Якщо почервоніння посилиться або підніметься температура — приїжджайте одразу.

Дорогою додому Андрій мовчав.

Марина сиділа поруч із Софійкою на задньому сидінні.

— Я не хотіла, щоб так вийшло, — сказала вона.

— Я знаю.

— Вона просто перестала розуміти, де її місце.

Андрій подивився в дзеркало.

— Може, вона й не перестала. Може, ми занадто довго дозволяли їй вирішувати.

Вдома Людмила Сергіївна сиділа на кухні й пила чай.

— Ну що, лікар сказав? — запитала вона.

— Сказав, що вуха травмовані.

— Ой, господи. Травмовані. Там же дірочка.

Марина нічого не відповіла.

Вона понесла доньку в спальню.

Андрій залишився на кухні.

— Мамо, покажи чек.

— Який?

— На сережки.

— Викинула.

— Де купувала?

— У торговому центрі.

— Якому?

— Не пам’ятаю.

Андрій подивився на матір.

— Ти сьогодні багато чого не пам’ятаєш.

— Не починай.

— Скільки коштували?

— Три тисячі.

Він кивнув і дістав телефон.

— Добре.

— Що добре?

— Нічого.

Він відкрив банківський застосунок.

Спочатку подивився свої операції.

Потім — Маринині.

І раптом перестав гортати.

— Марино, підійди.

Вона вийшла зі спальні.

— Що?

Андрій повернув до неї екран.

У списку операцій була оплата в ювелірному магазині.

Сума — три тисячі двісті гривень.

Дата — сьогодні.

Час — 13:42.

Марина зблідла.

— Це моя картка.

Людмила Сергіївна відразу піднялася.

— Ну то й що?

— Я не купувала сережки.

— Може, забула.

— Я сьогодні взагалі не виходила з дому.

— Значить, хтось інший купив.

Андрій повільно повернувся до матері.

— Хтось інший?

— Не дивись на мене так.

— Мамо, ти брала її картку?

— Ні.

— Тоді звідки в тебе гроші на сережки?

— Я накопичила.

— На картці?

— Готівкою.

Марина подивилася на неї.

— Ти ж сказала, що купила їх за свої гроші.

— Так і є.

— Тоді чому платіж пройшов із моєї картки?

Людмила Сергіївна замовкла.

Андрій нічого не казав.

За вікном хтось грюкнув дверима машини. У сусідній квартирі заплакала дитина. На кухні цокав годинник.

— Мамо, — тихо сказав Андрій. — Де ти взяла дані її картки?

— Я не брала.

— Я бачив тебе два дні тому біля комода.

— Ну і що?

— Ти фотографувала її картку.

Людмила Сергіївна різко відвернулася.

Марина відчула, як усередині все холоне.

— Ти фотографувала мою картку?

— Я хотіла зробити подарунок.

— За мої гроші?

— Я б повернула!

Андрій потер обличчя.

— Господи, мамо.

— Не дивись на мене так! — вибухнула вона. — Я стільки років вам допомагала! Я вам гроші на перший внесок давала! Я дитину вашу няньчила! Я сережки купила!

— Ми не просили тебе проколювати їй вуха.

— Зате я хотіла як краще!

Марина мовчала.

Потім зайшла до спальні, взяла з тумбочки коробочку, куди лікар поклав зняті сережки, і поклала її на стіл.

— Забирай.

Свекруха здивовано подивилася.

— Що?

— Забирай своє золото.

— Ти зараз знущаєшся?

— Ні.

Марина відкрила коробочку.

— Ти купила їх за мої гроші. Проколола ними вуха моїй дитині без мого дозволу. Якщо вони тобі такі дорогі — забирай.

Людмила Сергіївна схопила коробочку.

— Ти ненормальна.

— Можливо.

— Я зараз поліцію викличу!

Андрій раптом засміявся.

Не весело.

Втомлено.

— Викликай.

— Що?

— Викликай, мамо.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Він узяв телефон і відкрив банківську операцію.

— Розкажеш поліції, як отримала дані картки.

Людмила Сергіївна зблідла.

Але через секунду знову знайшла голос.

— Вона сама дала мені картку!

— Коли?

— На продукти.

— Коли саме?

— Не пам’ятаю.

Андрій відкрив галерею.

— А я пам’ятаю.

На екрані була фотографія.

Не дуже якісна.

Але достатньо чітка.

Марина впізнала свій гаманець на комоді.

А над ним — руку свекрухи з телефоном.

— Це ти зняла мою картку, — сказала вона.

Людмила Сергіївна мовчала.

— Це нічого не доводить, — нарешті прошепотіла вона.

— Доводить, що ти брехала.

— Я хотіла тільки добра.

Андрій поклав телефон на стіл.

— Мамо, ти завжди говориш цю фразу після того, як зробиш те, чого тебе просили не робити.

Вона стиснула губи.

— Ти вибираєш її.

— Ні.

Андрій подивився на Марину, потім на маленьку коробочку із золотими сережками.

— Я вибираю свою сім’ю.

Людмила Сергіївна заплакала.

— Я твоя мати.

— Саме тому я не хочу з тобою воювати.

— Тоді дай мені залишитися.

— Не сьогодні.

— Куди я піду?

— Додому.

— Ти мене виганяєш?

— Так.

Вона довго стояла біля дверей.

Потім узяла сумку.

— Ви ще пошкодуєте.

— Можливо, — відповів Андрій. — Але це буде наше рішення.

Двері зачинилися.

Марина ще кілька секунд стояла в коридорі.

Потім повернулася до кімнати.

Софійка спала.

На її маленьких вушках залишилися лише дві крихітні червоні цятки.

Марина сіла біля ліжечка.

— Знаєш, — прошепотіла вона, — я довго думала, що головна проблема в твоїй бабусі.

Андрій стояв у дверях.

— А виявилося?

Марина подивилася на нього.

— У тому, що всі навколо неї так довго мовчали.

Він кивнув.

А наступного ранку вперше за одинадцять місяців Андрій сам встав до доньки о сьомій.

Марина прокинулася від незвичного шуму на кухні.

Там чоловік грів кашу, невміло тримаючи ложку однією рукою й телефон — другою.

— Ти що робиш? — сонно запитала вона.

— Сніданок.

— Ти ж її кашу ніколи не варив.

— Значить, пора навчитися.

Марина усміхнулася.

На комоді в коридорі лежала маленька коробочка.

Ті самі сережки.

Андрій побачив її погляд.

— Викинути?

Марина похитала головою.

— Ні.

— Чому?

— Нехай лежать.

— Навіщо?

Вона взяла коробочку й поклала її у верхню шухляду.

— Щоб ми не забули, чому цього разу сказали «ні».

І вперше за весь час це «ні» стосувалося не тільки сережок.