— Встаньте негайно з мого крісла! — обурилася Олена, побачивши колегу на дорогому подарунку для своєї спини, але нахабна працівниця лише розсміялася: — Молодим і на табуретці добре! Та вже за кілька днів увесь офіс реготав зовсім не над господинею крісла

На її робочому місці замість дорогого німецького ергономічного крісла, купленого за власні преміальні, стояв старий радянський стілець із потрісканим дерматином і перекошеною спинкою. А винуватиця цієї підміни навіть не намагалася приховуватися. Вона безсоромно сиділа в чужому ортопедичному кріслі, поклавши під спину спеціальну подушку, і неспішно сьорбала чай із величезної чашки.

— Будь ласка, встаньте. Ви сидите в моєму кріслі, — стримано сказала Олена, щойно переступивши поріг київського офісу після двох тижнів важкого грипу.

Колега навіть не поворухнулася. Лише ліниво відкотилася на безшумних гелевих колесах.

— Не «зайняла», а відновила соціальну справедливість, — холодно відповіла вона. — У тебе молода спина, а в мене остеохондроз і тридцять років стажу в цьому кабінеті. Начальство про ветеранів не думає, тож доводиться самій дбати про свій комфорт. Скажи ще спасибі, що я залишила тобі той стілець, а не змусила працювати стоячи.

Коли Олена спробувала просто відкотити своє крісло назад до столу, здійнявся справжній скандал. Її колега вчепилася в сидіння мертвою хваткою і заверещала так, ніби її ріжуть.

— Люди добрі! Грабують! Серед білого дня пенсіонерку обкрадають! Де охорона? Де керівництво?!

На крики одразу вискочив начальник відділу — чоловік років п’ятдесяти, який панічно боявся будь-яких жіночих істерик. Оцінивши ситуацію, він, як завжди, став на бік того, хто кричав голосніше.

— Та припиніть цей цирк! Кому яке діло, хто на чому сидить? Головне — квартальні показники! Залиш крісло у спокої. Людині справді важко зі спиною. Не будь егоїсткою.

— Егоїсткою?! Я віддала за нього всю річну премію! Везла його зі складу за власний рахунок! На спинці навіть табличка з моїм прізвищем приклеєна! — голос Олени тремтів від обурення.

— Зніми табличку і не влаштовуй виставу через шматок пластику, — відмахнувся начальник і швидко зник у кабінеті.

Перший раунд було програно.

Увесь день Олена просиділа на старому жорсткому стільці, від якого вже до обіду почала боліти спина. А її нахабна колега демонстративно крутила регулятори підтримки попереку, голосно обговорюючи телефоном, як важливо «ставити на місце нахабну молодь».

План помсти визрів ближче до вечора.

Коли любителька чужого комфорту рівно о п’ятій пішла додому, Олена дочекалася, поки офіс спорожніє. Вона підійшла до свого крісла, дістала з сумки шестигранний ключ, який залишився після складання меблів, і акуратно послабила три основні болти під сидінням. А важіль регулювання висоти трохи змістила в бік.

Наступного ранку весь офіс уже передчував виставу.

Колега урочисто зайшла до кабінету, кинула на всіх переможний погляд і з розмаху плюхнулася в крісло.

Пролунав глухий тріск.

Металеве кріплення не витримало, і жінка разом із сидінням з гуркотом перекинулася на підлогу, розкинувши ноги й руки.

— Диверсія! Вона хотіла мене вбити! — верещала постраждала, намагаючись вибратися з-під уламків пластику.

Але замість співчуття по всьому офісу прокотився вибух сміху.

Навіть начальник, який прибіг на шум, ледве стримував усмішку. Щоправда, коли він уважно подивився на зламане крісло, то одразу насупився.

— Ну все. Досить цих ігор. Це вже псування майна.

— Саме так, — спокійно відповіла Олена, дістаючи з папки гарантійний талон і чек із магазину, оформлені на своє ім’я. — І оскільки ваша улюблена співробітниця знищила моє особисте майно, я вимагаю повного відшкодування.

Вона поклала на стіл ще один аркуш.

— А це офіційний рахунок із магазину. Вартість нового крісла — тридцять тисяч гривень.

І в ту ж секунду посмішка зникла не лише з обличчя любительки чужого комфорту, а й з обличчя самого начальника…

В офісі запанувала гробова тиша. Для звичайної працівниці тридцять тисяч гривень були величезними грошима. Любителька чужого комфорту миттєво зблідла, а її зверхність випарувалася, поступившись місцем справжній паніці.

— Які ще гроші?! Я нічого не платитиму! Це ти сама щось там крутила! Я бачила, як ти вчора крутилася біля крісла! — закричала вона, ледь не зриваючись на істерику.

— Камери в коридорі зафіксували тільки те, як я йшла додому з порожньою сумкою. А ось як ти протягом двох тижнів користувалася чужою річчю, бачив увесь офіс, — спокійно відповіла Олена. — Даю тобі три дні. Або гроші, або ця історія разом із чеками та поясненнями ляже на стіл генеральному директору. І тоді доведеться пояснювати, чому через твою впертість компанія опинилася в центрі такого скандалу.

Начальник відділу нарешті зрозумів, що запахло серйозними проблемами. Якщо справа дійде до генерального, то разом із чужим кріслом може «поїхати» і його власне службове крісло.

Того ж дня він викликав до себе свою улюбленицю.

З кабінету жінка вийшла через сорок хвилин із червоними плямами на шиї та заплаканими очима. Решту дня вона мовчки просиділа на старому стільці, який ще вчора так великодушно залишила Олені.

У п’ятницю, в день зарплати, на телефон Олени прийшло повідомлення від банку.

«Зарахування: 30 000 грн».

До копійки.

Для цього колезі довелося віддати всю премію і майже весь місячний дохід.

Тепер вона сиділа за своїм столом похмуріша за грозову хмару. Колеги, які раніше лише тихенько посміювалися над її поведінкою, тепер відверто уникали розмов із нею.

Але справжній фінал цієї історії настав у понеділок.

З самого ранку кур’єри занесли до офісу величезну коробку.

Олена замовила нову модель того самого ергономічного крісла, тільки в яскраво-червоному кольорі. Його зібрали просто посеред кабінету, під десятками зацікавлених поглядів.

Коли кур’єри пішли, Олена повернулася до колеги, яка мовчки сиділа на своєму жорсткому стільці та час від часу розтирала поперек.

— А знаєш, ти мала рацію, — несподівано посміхнулася вона. — Про людей із хворою спиною справді треба дбати. Моє старе крісло, яке ти так невдало зламала, я віддала в ремонт. До речі, за твої гроші. Його вже відновили.

У кабінеті запанувала тиша.

— І я вирішила подарувати його нашому охоронцю Миколі Івановичу. У нього теж проблеми зі спиною, а сидить він на старому дерев’яному стільці. От це, я вважаю, справжня соціальна справедливість.

Колега відкрила рота, збираючись виголосити чергову промову про повагу до старших і заслуги перед колективом.

Але не змогла вимовити жодного слова.

Бо вперше за багато років зрозуміла: програла.

І програла не через вік чи хвору спину.

А через власну жадібність, нахабство і впевненість у тому, що їй усі щось винні.

А як би ви вчинили на місці Олени на самому початку конфлікту? Одразу звернулися б до керівництва чи теж вирішили б провчити нахабну колегу по-своєму? Поділіться своєю думкою в коментарях.