«Ти знову купила макарони по акції?!» — Дмитро гидливо відсунув тарілку, поки Анна після нічної зміни рахувала копійки на комуналку й вірила, що чоловіка скоротили

Чорний  контейнер логотипом  випав із   кишені спортивної сумки чоловіка просто на купу брудної білизни. Анна машинально підняла його, думаючи побачити всередині протеїновий батончик або старий шейкер. Контейнер був порожній, але до дна прилип зім’ятий чек.

Стейк рібай , спаржа на грилі, келих аргентинського вина — 1850 гривень.

Дата — вчорашня.

Саме в цей момент Анна їла суху гречку без масла у підсобці аптеки, бо рівно місяць тому Дмитро заявив, що його скоротили.

Того вечора він кинув ключі на тумбу, нервово стягнув краватку й важко видихнув:

— Фірма збанкрутувала. Переходимо в режим жорсткої економії. Я заморожую свої картки, щоб не залізти в борги. Купуй тільки найдешевше. Інакше підемо по світу.

Анна скасувала стоматолога, хоча зуб уже болів від холодного. Почала купувати найдешевші макарони в АТБ, варити супи без м’яса й брати додаткові нічні зміни в аптеці.

Дмитро ж щоранку надягав чисту сорочку, брав ноутбук і їхав “на співбесіди”.

Увечері повертався роздратований, вимагав тиші й дорікав дружині навіть за зайву воду під час миття посуду.

Сидячи на підлозі ванної з чеком у руках, Анна мовчки перевірила всі кишені його сумки.

Чеки з ресторанів на Печерську. Барбершоп — 800 гривень. Масажі у приватній клініці. Кав’ярні, де у замовленні значилися два капучино й два десерти “Павлова”.

Він брехав.

І явно їв не сам.

У дверях клацнув замок.

— Аню, я вдома! — крикнув Дмитро з коридору. — Знову макарони? Мене вже нудить від них. Могла б хоча б цибулю підсмажити.

Анна спокійно сховала чеки у кишеню халата.

— Цибуля теж коштує грошей, Дімо. Ми ж економимо.

— І не нагадуй, — тяжко зітхнув він. — Роботи нормальної немає. Усюди копійки.

Наступного ранку Анна мала вихідний.

О восьмій Дмитро, як завжди, одягнув краватку й сказав:

— Їду на зустріч із колишнім партнером. Може, щось запропонує.

Щойно двері зачинилися, Анна швидко накинула куртку й побігла слідом.

Таксі зупинилося біля елітного бізнес-центру в центрі Києва.

Анна застигла, коли охоронець біля турнікетів чемно привітав її чоловіка:

— Доброго ранку, Дмитре Сергійовичу!

Дмитро спокійно приклав перепустку до сканера — ту саму, яку нібито “здав після звільнення” — і попрямував до VIP-ліфтів.

Анна підійшла до рецепції.

— Підкажіть, будь ласка, на якому поверсі працює Дмитро Сергійович із логістики? Телефон розрядився.

Адміністратор усміхнулася:

— Наш новий комерційний директор? Чотирнадцятий поверх. Але він зараз на нараді.

Новий комерційний директор.

Не безробітний.

Не жертва.

Ввечері Дмитро пішов у душ, залишивши телефон на тумбі.

Пароль Анна знала давно — рік народження його матері.

Найактивнішим виявився чат “Мама”.

Анна відкрила переписку — і відчула, як усередині холоне.

«Мам, сьогодні ще 60 тисяч перекинув на квартиру».

«Молодець, синку. Головне — не проговорися своїй голодранці. Квартиру оформимо на мене, щоб при розлученні вона нічого не отримала».

Наступне повідомлення Дмитра:

«Не переживай. Вона думає, що я без роботи. Економить на їжі, паше ночами в аптеці, платить комуналку. Нехай тягне побут, поки я накопичую капітал. Як тільки купимо квартиру — одразу подам на розлучення. Вона мене вже дістала».

Шум води стих.

Дмитро зайшов на кухню, витираючи волосся рушником.

— А де вечеря?

Анна сиділа за столом.

Перед нею стояв той самий чорний контейнер зі стейк-хаусу.

— Сідай, Діма. Сьогодні в нас преміальна вечеря.

Вона відкрила кришку.

Усередині лежали роздруківки чеків, виписки з банку й скріни листування.

Дмитро зблід.

— Аню… Ти все не так зрозуміла…

— Не так? — тихо перепитала вона. — Я місяць їла порожню гречку й працювала без вихідних, поки ти жер стейки та збирав гроші на квартиру зі своєю мамою, щоб викинути мене на вулицю?

— Це була інвестиція в наше майбутнє!

Анна гірко всміхнулася й ткнула пальцем у скрін:

— «Нехай тягне побут, поки я накопичую капітал». Це теж про наше майбутнє?

Він різко змінив тон:

— Ти не маєш права мене виганяти! Я теж вкладався в цю квартиру!

— Квартира моя ще до шлюбу, — холодно відповіла Анна. — Твої речі в коридорі. І якщо за три хвилини тебе тут не буде — ці скріни побачить твій генеральний директор.

Це був блеф.

Але він спрацював.

Через дві хвилини грюкнули вхідні двері.

Анна мовчки підійшла до каструлі з холодними злиплими макаронами й викинула їх у смітник.

Потім відкрила доставку їжі.

— Добрий вечір. Мені, будь ласка, великий сет суші, креветки в темпурі… і пляшку білого вина.

Сьогодні вона вперше за місяць не збиралася економити на собі.