«Ти серйозно хочеш забрати наші весільні гроші собі?!» — сестра чоловіка яка була при надії, зірвала тост посеред весілля, а свекруха при всіх стала на її бік

— Та припиніть уже розливати те солодке  вино! Тут у вас звичайна пиятика, а в мене, між іншим, нове життя під серцем! Тож майте совість — діліться не тільки радістю, а й грошима! — дзвінкий голос Яни перекрив весільний тост, змусивши діджея різко вимкнути музику.

Олена застигла з келихом у руці. Усмішка боляче натягнулася на обличчі. Сестра її чоловіка, Ігоря, безцеремонно вихопила мікрофон у ведучого та вийшла просто в центр банкетної зали ресторанного комплексу під Львом. Гості, які ще хвилину тому розчулено дивилися на перший танець молодят, тепер перешіптувалися й витягували шиї.

— Так, дорогі родичі й друзі, я чекаю на дитину! — урочисто оголосила Яна, погладжуючи свій абсолютно плаский живіт. — Термін маленький, але приховувати таке щастя я більше не збираюся. А раз уже всі тут зібралися і конверти приготували — давайте чесно. Батьки Ігоря й Олени купили їм квартиру, ремонт зробили. Навіщо їм стільки грошей? А мені потрібен візочок, ліжечко, купа дитячих речей. Зараз на екрані з’явиться номер моєї картки — можете переказати частину подарунків туди. Дитина важливіша за гулянку!

У залі запала така тиша, що було чути, як офіціант упустив виделку десь біля кухні.

Свекруха Ольга Петрівна замість того, щоб зупинити доньку, раптом зааплодувала.

— Правильно каже! — вигукнула вона. — Олена з Ігорем молоді, зароблять ще. А Яночка сама залишилася, батько дитини втік. Невже шкода кілька тисяч на майбутню дитину?

Олена перевела погляд на чоловіка. Вона чекала, що Ігор зараз встане, поставить сестру на місце, захистить їхнє свято — те саме весілля, на яке вони збирали гроші півтора року, відмовляючи собі в усьому.

Але Ігор лише почервонів і тихо пробурмотів:

— Ян, ну вистачить… сядь уже…

І все.

Саме в ту секунду Олена зрозуміла: вона щойно вийшла заміж не за чоловіка, а за людину, яка все життя буде боятися власної родини.

Не сказавши ні слова, вона поставила келих на стіл і пішла до виходу. Пишна сукня шурхотіла по мармуровій підлозі, але їй було байдуже. За спиною Яна вже диктувала номер картки, а ведучий нервово намагався перевести все на жарт.

Ігор наздогнав дружину на парковці.

— Олено, ти куди? Ну ти ж знаєш Яну… Вона завжди щось утне. Не псуй свято.

— Моє свято вже зіпсували, — холодно відповіла вона. — Твоя сестра влаштувала цирк перед сімдесятьма людьми, твоя мама її підтримала, а ти мовчав.

— А що я мав робити? Вона при надії!

— Ні, Ігорю. Вона нахабна. А ти — слабкий.

Він мовчав.

Наступного ранку, коли молодята повернулися до своєї квартири , Олена відкрила коробку з конвертами. Майже половина була порожня.

У деяких лежали записки:

«Переказали Яночці на візочок».

Олена мовчки дивилася на чоловіка.

— Тридцять тисяч гривень, Ігорю. Твої друзі переказали твоїй сестрі тридцять тисяч гривень.

Ігор одразу набрав Яну на гучний зв’язок.

— О, привіт! — весело озвалася вона. — Слухай, мені стільки грошей накидали! Я вже вибрала коляску, завтра їду купувати. Ви ж не образилися? Вам і так квартиру купили.

— Яно, поверни гроші, — крізь зуби сказав Ігор. — Це були наші весільні подарунки.

— Ой, не будь жлобом. Я майбутня мама, між іншим.

І вона поклала слухавку.

Олена більше не кричала. Усередині в неї все раптом стало холодним і дуже спокійним.

— Я їду в Чорногорію сама, — сказала вона. — Путівку мої батьки оплачували. А ти залишайся й вирішуй проблеми зі своєю родиною. Якщо за два тижні гроші не повернуться — подаємо на розлучення.

Вона поїхала.

Два тижні Олена гуляла узбережжям Будви, вимикала телефон і вперше за довгий час думала не про чужі проблеми, а про себе.

Коли вона повернулася до України, Ігор зустрів її на вокзалі. Виглядав він жахливо — схудлий, з темними колами під очима.

— Ось, — він простягнув їй конверт. — Тут тридцять п’ять тисяч. Я змусив Яну все повернути.

— Як?

Ігор важко видихнув.

— Бо ніякої дини не було.

Олена повільно повернула голову.

— Що?

— Це була вистава. Яна загрузла в боргах перед мікрокредитами. Колектори вже почали дзвонити мамі. От вона й придумала розіграти  на нашому весіллі, щоб люди з жалості скинулися грошима. А через кілька місяців вона хотіла сказати, що стався дитина не вижила.

Олена мовчала.

— Мама, коли дізналася, мало не збожеволіла. Вперше в житті стала на мій бік. Яну відправили до бабусі в село під Житомиром, картки заблокували, телефон забрали. Тепер відробляє борги на городі.

Машина повільно їхала вечірнім Києвом.

Олена дивилася у вікно й відчувала дивне полегшення впереміш із відразою. Так, справедливість перемогла. Але щось між ними все одно тріснуло ще того вечора, коли Ігор промовчав.

— Тепер ти розумієш, — тихо сказала вона, — що ми більше ніколи не будемо святкувати з твоєю родиною?

— Розумію, — так само тихо відповів Ігор. — Я вже навіть замки поміняв.

І тільки тоді Олена вперше за останні тижні дозволила собі видихнути.