Ти справді віриш, що кожен народ отримує не лише землю, а й мову, яке його береже? — тихо запитав старий мандрівник, дивлячись у далечінь.

Ти справді віриш, що кожен народ отримує не лише землю, а й мову, яке його береже?

Юнак усміхнувся.

— Якщо слово може змусити людину плакати або піти в бій, то, мабуть, так.

Старий нічого не відповів. Лише міцніше стиснув різьблений посох і рушив уперед. Вони йшли дорогою, якої не було на жодній карті. Казали, вона відкривається лише тим, хто шукає не багатство, а істину.

У ті часи світ тільки засновувався. Гори ще пам’ятали перший грім, річки лише вчилися знаходити свої русла, а люди чекали на свою долю.

Великий Володар покликав усі племена.

Одним діставалися широкі рівнини, іншим — густі ліси чи морські береги. Комусь він дарував силу, комусь — ремесло, комусь — терпіння. Разом із землею кожен отримував власну мову — неповторну, як відбиток душі.

До вечора площа спорожніла.

— Схоже, всі прийшли, — мовив Володар і вже хотів зачинити ворота.

Саме тоді з-за пагорба з’явилася невелика група людей. Одяг їхній був подертий, на обличчях — пил і втома. Попереду йшов молодий чоловік на ім’я Дан.

Він зупинився за кілька кроків і низько схилив голову.

— Пробач нам…

— Запізнилися, — спокійно відповів Володар. — Чому?

Дан підняв очі.

— На шляху ми зустріли чужинців. Вони палили домівки слабших за себе. Ми не могли пройти повз.

Запала тиша.

Володар уважно подивився на людей. На їхніх руках були свіжі рани, а в очах — не страх, а втомлена гідність.

— Ви знали, що можете втратити все?

— Знали.

— І все одно залишилися?

— Інакше ми перестали б бути людьми.

Володар мовчав так довго, що навіть вітер стих.

Нарешті він усміхнувся.

— Усі просили для себе. Ви єдині спочатку подумали про інших.

—

Він повільно піднявся на вершину пагорба.

Там залишався невеликий клаптик землі. Не найродючіший і не найбагатший. Його прикрашали широкі степи, ліси, річки й поля, які щороку доводилося відвойовувати у негоди.

— Цю землю я беріг до останнього, — сказав Володар. — Вона вимагатиме мужності. Її любитимуть не за легке життя, а за силу духу.

Дан опустився на коліно.

— Ми приймаємо її.

— Не поспішай, — зупинив його Володар. — Земля без слова — лише мовчазний камінь.

Він простягнув долоню.

На ній не було золота чи дорогоцінного каміння. Лише маленьке світло, схоже на ранкову росу.

— Це більше за будь-який скарб.

— Що це? — прошепотіла дівчина, яка стояла поруч.

— Голос, — відповів Володар. — Поки він житиме у ваших серцях, ніхто не зможе забрати у вас ні пам’ять, ні надію.

Світло торкнулося кожного з них.

І сталося диво.

Вони почали говорити так, ніби ці слова жили в них від народження. У кожному звуці чулося шелестіння колосся, шум гірських потоків, спів птахів після дощу.

— Яка незвичайна мова… — прошепотів Дан.

Володар усміхнувся.

— Вона буде лагідною до дітей, мудрою до старих і незламною перед ворогом. Її можна буде забороняти, переслідувати, висміювати, але знищити — ніколи.

—

Минали роки.

На цій землі виростали нові покоління.

Вони переживали суворі зими, важкі випробування, втрати й розлуки. Іноді здавалося, що темрява ось-ось переможе.

Та щоразу знаходилася людина, яка вимовляла перше рідне слово.

Мати співала дитині колискову.

Дідусь розповідав онукам давню казку.

Закохані освідчувалися під зоряним небом.

І мова знову оживала.

Одного вечора вже сивий Дан повернувся на той самий пагорб.

— Ти був правий, — тихо сказав він у порожнечу. — Землю можна втратити й повернути. Будинки можна відбудувати. Але поки люди пам’ятають своє слово — вони залишаються народом.

Легкий вітер пролетів над полем.

Десь високо почувся дзвінкий спів невеликого птаха.

Старий усміхнувся.

Йому здалося, що це була відповідь.

І, можливо, саме тому кажуть: справжня сила народу починається не з меча і не зі стін фортець. Вона  в тому першому слові, яке дитина вимовляє рідною мовою. Поки це слово живе — живе й народ. І жодна сила у світі не здатна змусити його замовкнути.