— Це спільна дорога, ти не маєш права! — Тепер вона моя, бо я перший її зайняв! — нахабно заявив сусід, перекривши Олегові виїзд і насолоджуючись своєю «перемогою», та вже наступного дня доля так жорстоко провчила самозваного господаря, що він пошкодував про кожну покладену цеглину.

Замість звичного ранкового виїзду з подвір’я перед капотом Олега виросла глуха стіна зі свіжої червоної цегли, нагло перекривши проїзд. Із-за недобудованої півтораметрової конструкції мангалу, що розлігся просто посеред спільного вузького заїзду, з нахабною посмішкою визирав сусід по двору.

Анатолій ліниво підкидав на долоні кельму, явно насолоджуючись ефектом.

— Ти що, зовсім глузд утратив? — Олег заглушив двигун, вискочив з автомобіля й підбіг до цегляної кладки. — За сорок хвилин я маю бути на об’єкті в сусідньому селі! Як мені тепер виїхати, Толю? Розбирай це негайно!

— Навіть не подумаю, — Анатолій не озирнувся, старанно зчищаючи надлишки цементу з кута споруди. — Машини псують повітря. Дихати в нас уже нічим. Я, можна сказати, про твоє здоров’я дбаю — змушую ходити пішки. Кардіо, спорт, довголіття. Потім ще подякуєш.

— У мене в багажнику інструментів на тридцять тисяч гривень! Мені їх на собі тягнути до маршрутки? — голос Олега зірвався на хрипкий крик. — Це спільний проїзд за всіма документами! Ти не маєш права тут щось будувати!

— За документами — спільний. А по факту — мій, бо я перший додумався його зайняти, — відрізав сусід і вперше подивився Олегові просто в очі. — А у вихідні ще й безкоштовно нюхатимеш, як я шашлики смажу. На нормальне м’ясо тобі з твоїми підробітками все одно не вистачає. То хоч запахом ситий будеш. Машину став десь біля траси і ходи пішки.

Олег відчув, як до горла підступає хвиля люті. Але кулаками цю проблему не вирішиш.

Поліцію він викликав одразу. Екіпаж доїхав до селища майже через дві години. Молодий дільничний уважно переглянув витяг із реєстру нерухомості, вислухав потік хамства від Анатолія, який запевняв, що це лише «тимчасовий елемент благоустрою», та лише безпорадно розвів руками.

Склали протокол про порушення, попередили про неприпустимість самоуправства й порадили звертатися до суду.

Усі чудово розуміли: земельні суперечки в судах можуть тягнутися роками.

Увечері Олег повертався додому пішки під холодною зливою, залишивши заблокований автомобіль у дворі. Біля злощасного мангалу вже вирувало життя — Анатолій святкував свою «перемогу» з друзями.

Густий дим від сирих дров тягнувся просто у відчинені вікна Олегової хати, а регіт лунав на всю вулицю.

Коли Олег проходив повз, сусід демонстративно підняв шампур із величезним шматком соковитої свинини.

— О, дивіться, пішохід іде! — вигукнув він, обдаючи повітря запахом алкоголю. — Слину підбери, майстре! Завтра цемент схопиться . Можеш свою бляшанку вже на запчастини розбирати — усе одно нікуди не виїдеш!

Олег промовчав і щільно зачинив за собою двері.

На кухні сиділа дружина Ірина. Вона мовчки перераховувала їхні скромні заощадження, розкладені невеликими купками на столі.

Ситуація здавалася безвихідною. Без автомобіля Олег втрачав замовлення на ремонти квартир, а судитися з Анатолієм, чий кум працював у районній раді та любив вихвалятися своїми зв’язками, означало витратити роки нервів і грошей.

Тієї ночі Олег довго не міг заснути.

Крізь стіну долинав гучний сміх сусіда, дзенькіт пляшок і самовдоволені тости за його чергову «перемогу».

Анатолій був переконаний, що остаточно загнав Олега в кут.

Він ще не знав, що вже за кілька днів одна випадкова знахідка в архіві громади переверне всю цю історію догори дриґом.

Наступного ранку Олега розбудив дивний гуркіт надворі — скрегіт металу, удари й чиїсь владні голоси. Він визирнув у вікно й завмер від несподіванки.

Біля злощасного мангалу стояв дорогий чорний позашляховик. Поруч з ним уже нервово метався Анатолій, а кілька незнайомих чоловіків уважно розглядали перекритий проїзд.

У своєму будівельному запалі сусід не врахував однієї важливої деталі. Спільний заїзд вів не лише до їхніх будинків. За документами він був єдиним офіційним пожежним проїздом до великої земельної ділянки за селом, яку місяць тому придбала будівельна компанія для спорудження логістичного комплексу.

І саме цього дня представники інвестора приїхали перевірити готовність під’їзних шляхів перед початком робіт.

Позашляховик уперся бампером просто в свіжу цегляну кладку.

— І чия це самодіяльність? — холодно запитав кремезний чоловік у дорогому костюмі, дивлячись на Анатолія.

Той вийшов із двору пом’ятий, неголений і явно після вчорашнього застілля.

— Моє, — буркнув він. — А що такого? Об’їдете через узбіччя.

— Через узбіччя? — перепитав начальник охорони об’єкта й показав службове посвідчення. — Завтра тут проходитимуть бетоновози, крани та важка техніка. За генеральним планом цей проїзд належить до території спільного користування й виконує функцію аварійного доступу. Якщо через дві години цієї споруди тут не буде, ми викличемо техніку й демонтуємо її разом із парканом. Усі дозволи та погодження в нас оформлені належним чином.

Обличчя Анатолія зблідло.

Він почав щось говорити про витрачені гроші, дорогі матеріали та несправедливість, але його вже ніхто не слухав.

Представник компанії мовчки повернувся до автомобіля, а решта чоловіків почали фотографувати перешкоду з різних ракурсів.

Олег спостерігав за всім із вікна і вперше за останню добу відчув справжнє полегшення.

Минуло не більше десяти хвилин.

І ось уже Анатолій, важко дихаючи та лаючись собі під ніс, самотужки розбивав кувалдою свій «геніальний» мангал.

Друзі, які ще вчора голосно святкували його перемогу, кудись загадково зникли.

Цегла розліталася навсібіч, цемент сипався під ноги, а пил густим шаром осідав на старенький автомобіль самого Анатолія.

До обіду від споруди не залишилося й сліду.

Проїзд знову став вільним.

Олег спокійно завів машину, прогрів двигун і рушив до воріт.

Біля купи будівельного сміття сидів Анатолій — брудний, змучений і з подряпаними до крові руками.

Олег зупинився поруч, опустив скло й дістав із бардачка запаковану нарізку домашнього балика, яку купив напередодні для перекусу на роботі.

Він поклав упаковку на бордюр біля сусіда.

— Тримай, Анатолію, підкріпися, — спокійно сказав він. — А то роботи в тебе сьогодні багато. Поки все це сміття до контейнерів перенесеш, добре потренуєшся. Сам казав — кардіо здоров’я додає.

Анатолій лише зло глянув спідлоба.

Заперечити було нічого.

Вперше за довгий час він зрозумів, що нахабство працює лише доти, доки не стикається з людьми, які мають законні підстави поставити його на місце.

Олег усміхнувся, підняв скло й поїхав на роботу.

А коли ввечері повернувся додому, на місці мангалу вже лежала лише купка битої цегли, а сусід старанно уникав навіть дивитися в його бік.

Здавалося, урок він запам’ятав надовго. А втім, справжній сюрприз чекав попереду: через тиждень Анатолій отримав офіційний припис про відновлення пошкодженого проїзду власним коштом і штраф за самовільне будівництво. І це виявилося значно болючішим ударом, ніж зруйнований мангал.