— Оксано, ти приїхала… А я якраз заходила погодувати вашого Барсика. Ой, який же він став норовливий! Шипить, ховається, нікого до себе не підпускає. Тільки твою маму визнавав… Пані Ганна поправила хустку й сумно подивилася на двері будинку. — Може, тебе все-таки впізнає. Ви ж разом виросли. Ну, йди вже, Оксано. Знаю, тобі зараз нелегко. А я піду, бо з цим характером мені ще треба домовитися. Сусідка пішла до свого двору, а Оксана залишилася перед старою маминою хатою. Вона приїхала не сама — чоловік із дітьми чекали в машині, але вона попросила їх дати їй трохи часу. Їй потрібно було зайти сюди першою. Самій. Побачити місце, де минуло її дитинство.…

— Якщо вже вирішив піти, то хоча б зачекай, поки чайник закипить. Не люблю, коли напої доводиться виливати, — спокійно промовила Леся. Роман застив із ключами в руці. Він очікував чого завгодно: докорів, сліз, образ. Але точно не цих слів. На кухні пахло свіжою випічкою. Леся дістала з духовки яблучний пиріг і саме розкладала його по тарілках. Ніби цей вечір нічим не відрізнявся від сотень інших. — Ти не зрозуміла… Я йду назавжди, — сказав Роман уже тихіше. — Зрозуміла. Вона поставила перед собою чашку. — Просто не бачу сенсу псувати собі апетит. Роман повільно поставив спортивну сумку біля дверей. Цю розмову він репетирував кілька днів. Думав, дружина почне благати…

— Ми ж не в готель приїхали, щоб за їжу платити! — обурено сказала Христина. — Ми до своїх приїхали. — Звісно, до своїх, — усміхнулася Дарина. — Тільки сьогодні вечеря буде саме такою, яку ви, схоже, вважаєте нормальною для гостей. Через десять хвилин усі мовчки дивилися в тарілки. Дарина працювала бухгалтеркою й того дня ледве трималася на ногах після квартального звіту. Дорогою додому вона мріяла лише про гарячий душ і ранній сон. Та, відчинивши двері квартири, зрозуміла, що про спокій можна забути. У коридорі стояли чужі сумки, на вішаку висіли куртки, а з кухні лунав гучний сміх. У гості приїхав двоюрідний брат її чоловіка Павла — Сергій. Разом із…

— Тобто ти вже все пообіцяв… навіть не спитавши мене? — тихо запитала Катерина. Її голос був спокійним, але саме ця спокійність лякала більше за будь-який крик. Ігор повільно поклав телефон на стіл. — Це ж моя сестра. Хіба ми могли відмовити? Катерина гірко всміхнулася. — «Ми»? Цікаво… Бо про це «ми» я дізналася лише сьогодні. — Не починай. — Ні, Ігорю. Це ти почав. У той момент, коли вирішив, що можеш розпоряджатися тим, що тобі не належить. У кімнаті повисла важка тиша. — Катерина працювала архітекторкою у великому проєктному бюро вже майже десять років. Колеги знали її як людину, яка ніколи не здає проєкти із запізненням. Замовники просили саме…

— Ти зараз серйозно? Хочеш, щоб твоя колишня стала постійною гостею в нашому домі? — Вона переживає непростий період, — спокійно відповів Дмитро. — Ми давно залишили все в минулому. Я — Ти хочеш сказати, що вона тепер буде приходити до нас додому щосуботи? — Не «вона», а Вікторія, — спокійно відповів Сергій. — І так, я вже її запросив. Олена повільно поклала ніж на кухонну дошку. — Ти вже запросив? — Так. Їй зараз непросто. Після переїзду вона залишилася майже без знайомих. Їй потрібне нормальне спілкування. — Сергію, це твоя колишня наречена. — Це було багато років тому. — Людина, яка колись намагалася зруйнувати наші стосунки? Він важко зітхнув.…

— Ти серйозно привів її до нашого будинку? Навіть не побоявся, що я повернуся раніше? Чоловік повільно обернувся. У руках він тримав келих із лимонадом, а жінка поруч поспішно натягувала легкий халат. — Марто… вислухай мене. Це не те, що ти подумала. Я мовчки зачинила за собою хвіртку. О 18:10 я мала бути ще в офісі. Але нарада закінчилася раніше, і я вирішила зробити чоловікові сюрприз. Купила його улюблений шашлик, свіжу випічку й морозиво. Сюрприз справді вдався. Тільки не для нього. Наш будинок стояв на околиці невеликого містечка. Позаду була простора тераса, альтанка й новеньке джакузі, яке ми встановили лише місяць тому. Богдан довго вмовляв мене витратити на нього чималі…

— Ти навіть не уявляєш, як одна фраза може зруйнувати цілу родину… — сказала незнайома жінка, дивлячись у вікно автобуса. Я лише кивнула. Здавалося, вона давно хотіла комусь це розповісти. Після короткої паузи вона продовжила: — Мене звати Олена. І найбільшу помилку свого життя я зрозуміла занадто пізно. — Після того як чоловіка не стало  Олена сама поставила на ноги двох синів. Працювала без вихідних, економила на собі, аби хлопці ні в чому не мали потреби. Вона була переконана: після всього пережитого має право знати, що для них буде краще. Старший син, Андрій, завжди був спокійним і розсудливим. Тому коли одного дня він прийшов додому й сказав: — Мамо, я…

«Забирайся звідси! Нам така донька не потрібна!» — у Марію вигнали з дому, бо вона була при надії.— Нам не потрібні чужі проблеми! Сама наробила — сама й розбирайся! Не ганьби нашу сім’ю! Марія ще не встигла оговтатися від страшної звістки, як доля завдала нового удару. Людина, з якою вона мріяла прожити все життя, більше ніколи не повернеться. А коли вона найбільше потребувала підтримки, від неї відвернулися навіть найближчі. Марія виросла у невеликому селі, але завжди прагнула більшого. Після навчання вона переїхала до великого міста, де швидко знайшла роботу. Там вона зустріла Андрія — уважного, доброго чоловіка, який здавався її справжньою долею. Вони багато працювали, винаймали невелику квартиру, відкладали гроші…

Ти квартиру нашу вже майже програв. Що ще має статися? — Ти знову програв? — голос Христини затремтів так, що навіть трирічна Соломійка перестала складати кубики й підняла очі на батька. — Не починай… Я зараз не в тому настрої. — Не в тому? Ти щойно продав моє золото, сказавши, що треба закрити кредит. А тепер я дізнаюся, що гроші пішли на ставки! Максим мовчки кинув телефон на диван. На екрані ще світилася сторінка  контори. Червоними літерами було написано: «Баланс: 0 грн». Христина стояла посеред маленької кухні й не могла повірити, що це відбувається знову. На плиті тихо кипів суп, у духовці допікалася запіканка, а в голові була лише одна…

— Якщо до вечора ти не забереш дітей, я викличу поліцію! Вони з батьком. А я вперше за багато років вирішила пожити для себе. Колишня мого чоловіка знахабніла. У слухавці пролунали короткі гудки. Я ще кілька секунд стояла посеред передпокою, стискаючи телефон у руці. Біля моїх ніг мовчки сиділи двоє хлопчиків і маленька дівчинка з рожевим рюкзаком. Вони навіть не плакали. Лише дивилися на мене так, ніби чекали, що я зараз скажу, що все це — непорозуміння. Але ніхто за ними вже не повертався. Усе почалося якихось дві години тому. Я працювала з дому, завершувала важливий проєкт. За тиждень ми з чоловіком мали їхати в Карпати — вперше за два…