— Поїду на два-три роки, зароблю на квартиру й повернуся, — повторювала вона всім. — Мій Денис не буде рости в нужді, як я.

— Мамо, ти ж обіцяла приїхати на мої 10 років .Хлопчик міцніше притиснув до вуха телефон, ніби боявся, що навіть цей слабкий зв’язок зараз урветься.

— Синочку, цього року ніяк. У синьйори примхливий чоловік  , я не можу їх залишити. Потерпи ще трохи. Я ж для тебе стараюся.

— Ти вже три роки так кажеш…

У слухавці настала довга тиша. Потім пролунало сухе:

— Мені треба бігти. Я передзвоню.

Але так і не передзвонила.

---

Коли Оксана їхала до Італії, усе село вийшло проводжати автобус.

— Поїду на два-три роки, зароблю на квартиру й повернуся, — повторювала вона всім. — Мій Денис не буде рости в нужді, як я.

Синові тоді було лише дев’ять років.

Він міцно тримав матір за руку й не розумів, чому дорослі плачуть. Йому сказали, що мама їде працювати, щоб купити великий будинок і новий велосипед. Хлопчик повірив.

Перед від’їздом Оксана опустилася перед ним навколішки.

— Слухайся бабусю. Я телефонуватиму щодня. А коли повернуся — більше ніколи не поїду.

Денис мовчки кивнув.

Тоді він ще не знав, що іноді найдорожчі обіцянки так і залишаються лише словами.

---

Перший рік був важким.

Оксана працювала доглядальницею за літньою італійкою. Майже не спала, мила підлогу, готувала, прала, міняла підгузки старенькій, терпіла її примхи й нескінченні зауваження.

Увечері вона телефонувала додому.

— Як ти, зайчику?

— Добре, мамо. Я сьогодні отримав дванадцять з математики.

— Який ти в мене молодець!

Вона плакала після кожної розмови.

Усі зароблені гроші надсилала в Україну.

Бабуся зробила ремонт у хаті, купила хлопцеві комп’ютер, новий одяг, оплачувала гуртки.

Сусіди лише хвалили Оксану.

— Оце мати! Себе не шкодує заради дитини.

---

Минув ще рік.

Телефонні дзвінки стали коротшими.

— Мамо, а коли приїдеш?

— Не знаю, Дениску. Ще трохи.

— Ти так давно не була…

— Не починай, у мене мало часу.

Вона вже не плакала після розмов.

Навпаки.

Все частіше відкладала телефон убік із полегшенням.

Наче ці дзвінки заважали її новому життю.

---

Саме тоді в її житті з’явився Марко.

Високий, спокійний, уже за п’ятдесят, він часто заходив до будинку своєї тітки, за якою доглядала Оксана.

Спочатку просто вітався.

Потім приносив каву.

Згодом почав запрошувати на прогулянки.

Оксана довго відмовлялася.

Її мучило сумління.

Але самотність теж уміє переконувати.

Через кілька місяців вони вже вечеряли разом майже щодня.

Марко говорив, що вона заслуговує на щастя.

І Оксана вперше за багато років повірила в це.

---

Спочатку нічого не змінилося.

Вона й далі надсилала гроші.

Телефонувала додому.

Пам’ятала всі дати.

Але життя поступово почало змінювати її.

Вихідні вони проводили біля моря.

Подорожували маленькими італійськими містечками.

Марко знайомив її зі своїми друзями.

Вона дедалі рідше згадувала про Україну.

Все частіше казала:

— Тут моє життя.

І дедалі рідше — “там мій син”.

---

Одного разу Денис телефонував сім разів.

Оксана не відповіла.

Вони саме сиділи в ресторані.

Марко усміхнувся.

— Хто це?

Вона глянула на екран.

“Син.”

Палець завис над кнопкою відповіді.

Потім вона вимкнула звук.

— Потім передзвоню.

Не передзвонила.

Того вечора Денис довго сидів на ґанку з телефоном у руках.

Бабуся мовчки накрила його плечі старою хусткою.

Вона вже починала розуміти те, чого ще не хотів визнавати онук.

Між матір’ю та сином виростала відстань, яку не виміряти кілометрами.