Коли Галина дізналася, що після двадцяти п’яти років спільного життя її чоловік Микола має іншу жінку, їй здалося, що земля пішла з-під ніг.

Коли Галина  дізналась, що після двадцяти п’яти років спільного життя її чоловік Микола має іншу жінку, їй здалося, що земля пішла з-під ніг. Вона не уявляла свого життя без нього, адже майже чверть століття жила заради сім’ї, чоловіка й сина. Її власні бажання завжди стояли десь наприкінці довгого списку домашніх справ.

Вона вставала раніше за всіх, готувала сніданки, збирала чоловікові обіди на роботу, прибирала, прала, прасувала сорочки й щовихідних наводила лад у квартирі. Коли син був маленьким, ночами сиділа біля його ліжка, а коли підріс — допомагала з навчанням і переживала через кожну застуду. Микола звик до цього настільки, що навіть не помічав, скільки сил вона витрачає.

Їхнє життя давно перетворилося на звичний розклад. Він повертався з роботи, вечеряв, дивився телевізор, а вона прибирала зі столу й перевіряла, чи все готово на завтра. Вони могли тижнями говорити лише про комунальні платежі, покупки та справи сина, але Галина не вважала це проблемою.

Коли правда відкрилася, вона спочатку не хотіла вірити. Потім почалися дзвінки, повідомлення, сльози й нескінченні розмови. Галина телефонувала суперниці, просила залишити її чоловіка в спокої, а іноді переходила на погрози, сама лякаючись власних слів.

Миколі влаштовувала скандали майже щовечора. Запитувала, чого йому бракувало, нагадувала про роки спільного життя, про народження сина, про всі ночі, коли він хворів, а вона не стуляла очей. Одного разу навіть сказала, що не переживе його зради й може накласти на себе руки.

Але Микола не повернувся до колишнього життя. Одного ранку він зібрав валізу, забрав документи й поїхав до коханки. Через кілька місяців Галина дізналася, що вони навіть офіційно одружилися.

Перші пів року вона жила наче в тумані. Подругам повторювала, що не може без нього, що не розуміє, як тепер прокидатися самій і для кого готувати вечерю. Телефон постійно лежав поруч, а кожен незнайомий дзвінок змушував її здригатися.

Та поступово щось змінилося. Одного ранку Галина прокинулася у вихідний і раптом зрозуміла, що їй нікуди не потрібно поспішати. Ніхто не чекає сніданку, ніхто не розкидає шкарпетки біля дивана, ніхто не запитує, чому сорочка ще не випрасувана.

Вона неквапливо випила каву, сходила до перукарні, а потім купила собі нову сукню. Спочатку почувалася трохи незручно, ніби робила щось заборонене. Але з кожним днем їй дедалі більше подобалося розпоряджатися власним часом.

Невдовзі в її житті з’явилися виставки, театр, кіно й зустрічі з подругами. Вона записалася на заняття з малювання, про яке мріяла ще в молодості, але постійно відкладала. У квартирі стало чисто без щоденних генеральних прибирань, а вечорами Галина могла просто сидіти з книжкою, не прислухаючись до звуку ключа в замку.

— Галю, ти наче помолодшала\! — дивувалася подруга Оксана. — Що сталося? Невже розлучення так благотворно впливає?

— Не знаю, — сміялася Галина. — Мабуть, я просто нарешті познайомилася із собою.

— І зовсім не сумуєш за Миколою?

Галина на хвилину замислювалася.

— Іноді згадую. Але, знаєш, тепер мені добре. Хоча від нового роману я б не відмовилася.

Саме тоді в її житті почалося щось несподіване.

Минув майже рік після розлучення, коли одного вечора у двері подзвонили. На порозі стояв Микола з великим букетом троянд, пакетом фруктів і пляшкою шампанського. Виглядав він так, ніби прийшов не до колишньої дружини, а на давно забуте побачення.

— Привіт, Галю. Можна зайти?

Вона мовчки відступила вбік. Вони поговорили про сина, роботу, спільних знайомих, а потім Микола залишився вечеряти. Того вечора він пішов майже опівночі.

За два дні з’явився знову. Потім ще через кілька днів.

Спочатку Галина не розуміла, що відбувається. Але дуже швидко помітила, що колишній чоловік змінився. Він більше не приходив із незадоволеним обличчям, не вимагав вечері й не розкидав речі. Навпаки, приносив квіти, цікавився її справами, цілував руки й говорив компліменти.

Те, чого вона не отримувала від нього роками, раптом стало звичайною частиною їхніх зустрічей. Вони разом вечеряли, довго розмовляли, сміялися, а іноді Микола залишався до ранку. Галина вперше за багато років відчувала себе не просто дружиною, яка відповідає за побут, а жінкою, яку бажають.

Тим часом його нова дружина не збиралася миритися з такою ситуацією. Вона телефонувала, писала повідомлення, вимагала пояснень, плакала й погрожувала розлученням. Микола вислуховував її, виправдовувався, а потім знову їхав до Галини.

— Ти ж розумієш, що так не може тривати вічно? — якось запитала Галина.

— Розумію, рідна. Просто мені з тобою добре.

— А вдома тобі погано?

Він не відповів.

Галина тоді вперше подумала, що, можливо, Микола повертається не тому, що усвідомив свою помилку. Можливо, він просто скучив за тим місцем, де його знали, чекали й приймали без зайвих запитань.

Одного вечора він прийшов особливо урочистий. Приніс її улюблені квіти, купив торт із найближчої кондитерської й довго тримав її за руки.

— Галю, я все вирішив. Більше не хочу жити на два доми. Я повертаюся до тебе назавжди.

Вона завмерла з чашкою в руках.

— Ти серйозно?

— Абсолютно. Я все зрозумів. Ти моя справжня сім’я. Ми ж стільки років разом, у нас спільне життя, син. Почнемо все спочатку.

Микола зробив крок до неї, розкрив обійми й усміхнувся.

А Галина раптом так голосно вигукнула, що сусіди за стіною, мабуть, теж почули:

-Ні тільки не це

Микола розгублено опустив руки.

— Ти що? Я ж повертаюся! Ти сама казала, що хочеш сім’ю!

Галина поставила чашку на стіл і подивилася на нього.

— Миколо, ти, здається, не зрозумів. Я хотіла чоловіка, який мене любить, а не квартиранта, якому потрібні чисті сорочки, гаряча вечеря й затишна квартира. Коли ти пішов, я дуже страждала. Але потім навчилася жити без тебе. І, повір, мені це життя подобається.

— Але ж між нами знову все було добре\!

— Так. Було добре, поки ти приходив у гості. Поки ми вечеряли, цілувалися й розмовляли. Ти приходив до мене як закоханий чоловік, а не як господар, який вважає, що я повинна обслуговувати його щодня.

Вона помовчала й додала:

— Ти хочеш повернутися не до мене, Миколо. Ти хочеш повернутися до зручного життя. А я більше не хочу бути зручною.

Він довго стояв посеред кімнати, не знаючи, що відповісти. Потім тихо запитав:

— То мені тепер іти?

Галина кивнула.

— Так. І квіти можеш залишити. Вони гарні.

Коли двері за ним зачинилися, вона повернулася до кухні, налила собі чаю й нарешті спокійно видихнула.

Наступного ранку Галина зателефонувала Оксані.

— Слухай, у суботу в театр підемо?

— Звісно\! А Микола?

— А що Микола? У нього тепер є дружина. А в мене, здається, нарешті є власне життя.

І вперше за довгий час вона засміялася так щиро, що сама себе не впізнала.