Телефон задзвонив о сьомій ранку, коли Лариса Степанівна тільки встигла заварити собі каву й відчинити вікно на кухні. За склом повільно прокидався травневий сад: на гілках старих яблунь біліли густі квіти, у траві блищала роса, а десь за сусідським парканом уже перекликалися півні. Раніше такий дзвінок змусив би її здригнутися й одразу почати виправдовуватися, але сьогодні жінка лише спокійно подивилася на екран. Телефонувала невістка Наталя. Лариса Степанівна зробила маленький ковток кави й не поспішала відповідати. Вона чудово знала, через що буде ця розмова, бо напередодні ввечері надіслала синові коротке повідомлення: «Цього літа будинок нікого не прийматиме. Будь ласка, плануйте відпочинок в іншому місці». У відповідь до півночі панувала тиша, а…

— Ти знову переказав своїй матері дванадцять тисяч? — голос Марини тремтів не від страху, а від люті, яку вона вже кілька місяців намагалася стримувати. — Сергію, у нас через тиждень платіж за квартиру, Софійці потрібні зимові чоботи, а на картці залишилося трохи більше семи тисяч. Чоловік спокійно продовжував намазувати масло на хліб, наче дружина повідомила йому прогноз погоди. Він навіть не глянув на банківську виписку, яку Марина поклала перед ним. — Моя мама живе сама у старому будинку, — сухо відповів він. — У неї котел ледве працює, дах протікає, сарай завалюється. Я не дозволю, щоб вона мерзла взимку тільки тому, що тобі шкода грошей. — Мені не шкода…

Голос Вікторії рознісся вузькою сільською вулицею так гучно, що біля сусіднього двору перестали кудкудакати кури, а старий пес, який дрімав під яблунею, підняв голову й насторожено подивився в бік воріт. Жінка кричала, не зважаючи ні на людей, які визирали з-за парканів, ні на літню жінку, котра саме несла з криниці воду. Її зараз не хвилювало, що подумають мешканці цього забутого села, адже вона приїхала сюди не мовчати, а повернути чоловіка, якого вже майже вважала своєю законною власністю. Ще кілька хвилин тому Вікторія різко загальмувала біля нового дерев’яного будинку, здійнявши колесами густу хмару сірої пилюки. Її чорний позашляховик із тонованими вікнами виглядав серед старих хат і похилених парканів так недоречно, наче…

Після смерті дружини Василь Іванович ніби перестав помічати час. Дні змінювали один одного, але всі були однаково порожні. Колись цей двір жив із самого світанку: пахло свіжим хлібом, у саду лунав сміх, а на кухні завжди сперечалися, що садити навесні й що консервувати восени. Тепер усе стихло. Навіть старий годинник на стіні ніби цокав тихіше. Синові Сергію було боляче дивитися на батька. Ще пів року тому той міг працювати від ранку до вечора, а тепер годинами сидів на лавці під старою грушею, дивлячись кудись удалечінь. Одного дня Сергій отримав короткий дзвінок. — Сину… Якщо матимеш час, заїдь сьогодні. Голос батька звучав незвично спокійно. Саме це й налякало найбільше. Увечері Сергій…

Сім років тому Марина була впевнена, що їй пощастило. Дмитро здавався уважним, спокійним чоловіком, який ніколи не підвищував голосу, завжди допомагав по дому й умів знайти спільну мову майже з кожною людиною. Єдине, чого вона тоді не помітила, — він ніколи не приймав жодного рішення, не порадившись із матір’ю. Спочатку це виглядало дрібницею. — Мама каже, що ці шпалери будуть темні. — Мама думає, що машину краще поки не купувати. — Мама порадила відкласти відпочинок до осені. Марина лише усміхалася. «Ну й що? Просто близькі стосунки», — переконувала себе вона. Та після народження сина все змінилося. Свекруха, Надія Іванівна, ніби вирішила, що тепер має право втручатися абсолютно в усе. Їй…

Осінній вітер ліниво кружляв пожовкле листя подвір’ям приватного пансіонату для літніх людей. Біля старої дерев’яної альтанки сиділи дві жінки. Перед ними парував липовий чай, а неподалік по траві неквапливо ходив рудий кіт, який уже давно вважав це місце своїм домом. — Знову прийшов наш рудий красень, — усміхнулася Софія, відламуючи маленький шматочок печива. — Дивись, який гордий. Наче директор цього закладу. — Він розумніший за багатьох людей, — тихо відповіла Ганна. — Принаймні ніколи не забуває тих, хто його годує. Кіт потерся об її ноги й замуркотів так голосно, що обидві жінки засміялися. Познайомилися вони лише рік тому, коли Софію привезли до пансіонату після смерті чоловіка. Та здавалося, ніби знали…

Того дня Марина поспішала так, що майже не відривала очей від годинника. До обіду вона мала з’їздити в село, показати покупцям стару хату, а потім повернутися до Івано-Франківська на важливу зустріч із директором. Керівник напередодні натякнув, що розмова може змінити її майбутнє в компанії. Марина працювала керівницею відділу продажів і давно чекала на підвищення, тому спізнюватися не мала права. — Пів години туди, хвилин двадцять на огляд і назад, — повторювала вона, постукуючи пальцями по керму. — Усе встигну. Будинок дістався їй у спадок від бабусі Катерини й уже майже десять років стояв порожній. Дах почав протікати, паркан похилився, а подвір’я заросло високою травою. Продати хату Марина довго не наважувалася.…

— Соломіє, ти хоч іноді думаєш про себе? — вкотре запитала мати, дивлячись, як донька звіряє накладні на екрані ноутбука. — Тобі вже двадцять п’ять. Подруги давно заміж повиходили, дітей народили, а ти все між роботою та нами. Соломія навіть не підвела голови. — Мамо, тільки не починай знову. У мене справ вистачає. Та й кого я вас із татом залишу? — Ми ще не немічні, — зітхнула жінка. — А ти так і прокинешся одного дня в порожній хаті. Соломія різко закрила ноутбук, зібрала папери й вийшла з кімнати, зробивши вигляд, що сердиться. Насправді ж материні слова боляче зачепили її, бо вона й сама чудово знала, чому не підпускає…

Галина стояла посеред просторої вітальні й не вірила, що чує це від власної доньки. — Осоромлю? У домі, який майже повністю збудований за мої гроші? Наталя невдоволено підвелася з дивана й схрестила руки на грудях. — Ти нам допомагала, і ми вдячні. Але будували цей дім ми з Романом. Ми шукали майстрів, купували матеріали, контролювали кожен етап. Це наше житло й наші правила. Ти не можеш запрошувати сюди кого захочеш, не порадившись із нами. Галина відчула, як у грудях стислося. — То я тут просто квартирантка? — Не перебільшуй. У тебе є своя кімната. Живи спокійно, відпочивай, але не втручайся в наш порядок. Доньчині слова боліли сильніше, ніж якби її…

Вона стояла посеред невеликої кухні, притиснувши до грудей руки, щоб приховати тремтіння. Ще годину тому вони разом обирали музику для першого весільного танцю, а тепер їхнє майбутнє зависло на волосині. — Я не просто думаю, Андрію, — відповіла вона, намагаючись не розплакатися. — Лише твоя мама мала доступ до тих накладних. І тільки вона знала пароль від робочого комп’ютера. — Схаменися, Мар’яно! — він різко відсунув стілець. — Мама працює на тому підприємстві майже двадцять років. Вона ніколи не стала б підставляти людину, тим більше тебе. — Тоді поясни, звідки у звітах з’явилися цифри, яких я не вносила? Андрій мовчав. Він дивився кудись убік, ніби боявся зустрітися з нею поглядом.…