— Я не піду! — Оля вперто подивилася на матір. — І що мені там робити? Я цю родичку востаннє бачила років п’ять тому! — Не «що мені там робити», а «що я там забула», — автоматично виправила Ірин

— Не «що мені там робити», а «що я там забула», — автоматично виправила Ірина.

— Мамо, ну почалося! Я взагалі не збираюся нікуди йти. Можеш хоч до ранку мене вмовляти!

Ірина зітхнула й удавано замислилася.

— А якщо я скажу, що після весілля спечу тобі медову паляницю? Таку, як ти любиш. І ще яблучний пиріг із лимонною цедрою.

Оля на мить замовкла. Від самої згадки про бабусину медову випічку в неї ледь не потекли слинки. Але дівчина швидко опанувала себе.

— Не підкупиш! У мене до четверга мінус два з половиною сантиметри в талії. Якщо я провалю кастинг, то більше ніколи не пробачу собі!

— Господи, та що ти собі надумала? — Ірина ледве стримувала усмішку. — Тобі вже й дихати страшно, аби зайвий сантиметр не з’явився.

— Мамо, ти нічого не розумієш! Артем сказав, що з моїми параметрами мене хіба що на рекламу макаронів візьмуть!

— То, може, макарони хоча б смачні будуть?

— Мамо!

Ірина розсміялася, але вирішила більше не жартувати.

Оля мріяла про модельну кар’єру. Вона стежила за показами, переглядала журнали, знала імена українських моделей і годинами розглядала їхні фотографії. Їй хотілося потрапити на великі подіуми, працювати з відомими фотографами й довести всім, що вона здатна досягти більшого.

Але останнім часом мрія перетворилася на справжню одержимість. Дівчина постійно зважувалася, рахувала калорії й відмовлялася від улюбленої їжі.

— Якщо я все-таки піду на весілля, — нарешті сказала Оля, — то за однієї умови. Ніхто не починатиме розмов про те, що я схудла, змарніла чи маю щось з’їсти. Ще одна така порада — і я одразу їду додому.

— Домовилися, — несподівано легко погодилася мати.

Оля підозріло примружилася.

— Ти щось задумала?

— Я? Та що ти! Просто хочу, щоб моя донька хоч один вечір провела не перед дзеркалом із сантиметровою стрічкою.

Весілля троюрідної сестри відбувалося в заміському ресторані. Було багато гостей, музики, квітів і довгих святкових столів.

Ірина почувалася чудово. Вона встигла поговорити з родичами, привітати молодят, потанцювати й навіть узяти участь у кількох конкурсах.

Оля ж сиділа за столом із таким виразом обличчя, наче її запросили не на весілля, а на примусові громадські роботи.

Молоді хлопці кілька разів намагалися познайомитися з нею. Дівчина відповідала коротко, не підтримувала розмов і швидко відверталася.

— Та що з нею таке? — запитав один із гостей у свого товариша.

— Не знаю. Мабуть, думає, що всі навколо їй щось винні.

Лише один хлопець не поспішав робити висновки.

Його звали Гарік. Він був другом нареченого, працював у будівельній компанії, мав чудове почуття гумору й умів розговорити навіть наймовчазнішу людину.

— Слухай, а ти завжди така сердита? — запитав він, присівши поруч з Олею.

— А ти завжди ставиш незручні запитання?

— Тільки коли бачу красиву дівчину, яка дивиться на мене так, ніби я їй грошей винен.

Оля навіть не посміхнулася.

— Тоді тобі краще пошукати іншу співрозмовницю.

Гарік підняв руки, ніби здавався.

— Добре, не заважатиму. Але попереджаю: я впертий.

Він відійшов, проте час від часу поглядав у бік дівчини.

Незабаром ведучий оголосив традиційний конкурс — наречена мала кинути свій букет незаміжнім дівчатам.

Молоді гості одразу піднялися зі своїх місць. Серед них опинилася й Ірина.

Їй було сорок один, але вона почувалася чудово й зовсім не збиралася залишатися осторонь веселощів.

— Іро, ти куди? — засміялася одна з родичок. — Тобі ж уже є кому букети ловити!

— А що, заміжнім жінкам заборонено перевіряти свою спритність? — відповіла та.

Колись Ірина займалася баскетболом і досі добре пам’ятала, як потрібно розраховувати траєкторію польоту м’яча.

Наречена розвернулася, замахнулася й кинула букет.

Дівчата дружно скрикнули, потягнулися руками вперед, але Ірина виявилася спритнішою за всіх.

Вона ледь торкнулася квітів кінчиками пальців, змінила їхню траєкторію — і букет полетів просто до столу, де сиділа Оля.

Він легенько вдарив дівчину по голові й упав їй на коліна.

— Ось це так! — вигукнув ведучий. — У нас уже є наступна наречена!

Усі засміялися, а Оля лише розгублено подивилася на квіти.

Вона зовсім не збиралася ловити букет і навіть не стежила за тим, що відбувалося.

Ірина тим часом задоволено повернулася на своє місце.

— Ну що, доню, тепер не скажеш, що вечір пройшов даремно, — тихо пробурмотіла вона.

Але за кілька хвилин, коли жінка озирнулася до столу, доньки вже не було.

Зник і букет.

Гарік саме проходив коридором ресторану, коли почув тихий плач.

Спочатку хотів пройти повз, але потім упізнав знайомий голос.

Він відчинив двері невеликої кімнати відпочинку й побачив Олю. Дівчина сиділа на дивані, тримаючи букет на колінах, і гірко плакала.

— Гей, красуне, що трапилося? Хтось образив?

Оля похитала головою.

— Тоді чому плачеш?

— Бо я хочу їсти!

Гарік кілька секунд дивився на неї, намагаючись зрозуміти, чи правильно почув.

— Перепрошую, що?

— Їсти хочу! — повторила вона й витерла сльози. — Але не можу.

— Як це не можеш? Там столи заставлені їжею. Бери тарілку й їж, скільки душа забажає!

— Не «скільки душа забажає», а… — Оля раптом зупинилася й сама засміялася крізь сльози. — Боже, моя мама зараз би мене виправила.

— А що не так?

— Вона філолог. У нас удома навіть звичайна розмова іноді перетворюється на урок української мови.

Гарік засміявся.

— Тоді, мабуть, із твоєю мамою краще не сперечатися.

— Навіть не намагайся. Вона завжди знайде, що виправити.

Хлопець присів поруч.

— То поясни мені, чому ти сидиш тут і плачеш через їжу?

Оля зітхнула.

— Я на дієті. У четвер у мене кастинг, і я повинна прибрати два з половиною сантиметри в талії. Інакше мене навіть не розглядатимуть.

— І через це ти відмовляєшся від вечері?

— Ти не розумієш. Я так довго до цього йшла!

Гарік уважно подивився на дівчину.

— Знаєш, що я думаю? Ти не повинна доводити свою красу голодом. А тепер сиди тут і нікуди не тікай.

Він підвівся й вийшов.

За десять хвилин повернувся з великою тарілкою, на якій були м’ясо, сир, овочі, запечена картопля та кілька шматочків торта. В іншій руці тримав пляшку виноградного соку.

— Не знав, що ти любиш, тому приніс різного. А це — щоб було чим запити.

Оля здивовано подивилася на нього.

— Ти серйозно?

— Абсолютно. Я не збираюся спостерігати, як красива дівчина плаче через шматок торта.

Вона спочатку несміливо взяла виделку, а потім почала їсти з таким задоволенням, що Гарік не міг стримати усмішки.

— Ти, мабуть, дуже любиш поїсти? — запитав він.

— Дуже! — чесно відповіла Оля. — Я взагалі люблю готувати, люблю запах свіжої випічки, люблю, коли на кухні щось смачне. А останні два тижні тільки й роблю, що думаю про їжу.

— І навіщо тобі та модельна кар’єра, якщо вона забирає в тебе всі радощі?

Оля задумалася.

— Бо я хочу бути схожою на тих дівчат із журналів. Хочу подорожувати, працювати з фотографами, побачити світ.

— Це хороші мрії. Але невже для цього потрібно ненавидіти власне відображення?

Дівчина підняла очі.

Він сказав це так просто, без насмішки й повчань, що вона вперше за вечір не знайшла, чим відповісти.

— А ти завжди такий розумний? — нарешті запитала вона.

— Ні. Просто сьогодні мені пощастило зустріти дівчину, яка розмовляє зі мною довше, ніж тридцять секунд.

Оля розсміялася.

— Ти нестерпний!

— Зате голодним тебе не залишу.

Вони ще довго сиділи й розмовляли. Гарік розповідав про свою роботу, про батьків, які жили в невеликому містечку, та про молодшу сестру, яка постійно просила його щось полагодити.

Оля розповідала про маму, бабусині пироги й свою мрію стати моделлю.

Коли з основної зали долинула знайома мелодія, Гарік підвівся й простягнув їй руку.

— Підемо танцювати?

— А якщо я наступлю тобі на ногу?

— Переживу. Головне, щоб ти більше не плакала.

Оля підвелася, але раптом згадала про букет.

— Ой! Я ж його забула!

Вона підняла квіти й подивилася на них із дивним виразом обличчя.

— Уявляєш, він упав мені просто на голову. І саме після цього я розплакалася.

— Через букет?

— Ні. Я подумала, що цікаво, чи можна їсти пелюстки троянд.

Гарік спочатку завмер, а потім так голосно розсміявся, що Оля теж не втрималася.

— Ти точно не така, як я спочатку подумав!

— А ти, виявляється, не такий уже й нудний.

У четвер Оля справді не пішла на кастинг.

Коли мати запитала, чи все готово до поїздки, донька спокійно відповіла:

— Я передумала. Не хочу більше жити за сантиметровою стрічкою. Якщо для роботи мені потрібно постійно голодувати й соромитися власного тіла, то це не моє.

Ірина уважно подивилася на неї.

— А що змінилося?

Оля знизала плечима, намагаючись приховати усмішку.

— Познайомилася з одним хлопцем. Його звати Гарік. У четвер запросив мене в кіно.

Мати відвернулася до плити, щоб донька не побачила її задоволеної усмішки.

— А букет де?

— У вазі. Красивий, правда?

— Дуже красивий, — відповіла Ірина. — Особливо якщо врахувати, скільки зусиль я доклала, щоб він до тебе потрапив.

— Що?!

— Та нічого, доню. Їж краще. Я пиріг спекла.

Оля вже потягнулася до тарілки, але раптом зупинилася.

— Мамо, а ти випадково не знала, що Гарік буде на тому весіллі?

Ірина зробила невинне обличчя.

— Звідки мені знати? Я ж не сваха.

Та коли донька вийшла з кухні, жінка одразу зателефонувала двоюрідній сестрі, матері нареченої.

— Ти навіть не уявляєш, що сталося! Оля закохалася! І все завдяки твоєму весільному букету!

— Та невже? А ти ж казала, що донька ні з ким знайомитися не хоче!

— Вона й не хотіла. Але, здається, знайшовся хлопець, який знайшов до неї правильний підхід. Причому почав із тарілки їжі!

Обидві жінки довго сміялися.

А через вісім місяців Оля та Гарік справді одружилися.

На весіллі доньки Ірина знову опинилася серед дівчат, які ловили букет.

Цього разу вона вже нічого не підлаштовувала.

Букет сам полетів просто до молодої дівчини, яка радісно підняла його над головою.

А Оля, дивлячись на це, нахилилася до чоловіка й прошепотіла:

— Добре, що тоді я не пішла на той кастинг.

Гарік поцілував її в щоку.

— А я радий, що ти того вечора захотіла їсти.

І обоє розсміялися.