Рік видався жахливим. Спочатку від мене пішов чоловік, забравши половину побутової техніки, телевізор і навіть улюблену кавомашину. Потім почалися проблеми на роботі. Наша невеличка фірма давно трималася на чесному слові, зарплату затримували, а керівництво вже кілька разів натякало, що скоро доведеться шукати нове місце.

Рік видався жахливим. Спочатку від мене пішов чоловік, забравши половину побутової техніки, телевізор і навіть улюблену кавомашину. Потім почалися проблеми на роботі. Наша невеличка фірма давно трималася на чесному слові, зарплату затримували, а керівництво вже кілька разів натякало, що скоро доведеться шукати нове місце.

Того ранку я вирішила не їхати до офісу. Якщо грошей усе одно немає, то навіщо витрачати на дорогу останні копійки?

Замість прибирання я влаштувалася за кухонним столом із безкоштовною газетою. На останній сторінці красувалися оголошення всіляких цілителів, ворожок і спадкових чаклунок.

Одна обіцяла повернути коханого за три дні, інша гарантувала багатство, третя знімала прокляття до сьомого коліна.

А найбільше мене зацікавила оголошена послуга екстрасенски Віолетти. Вона обіцяла змінити життя на краще, повернути чоловіка, знайти роботу мрії та відкрити дорогу до справжнього кохання.

Я довго дивилася на номер телефону, а потім несподівано для самої себе набрала його.

— Алло, доброго дня. Я хотіла б записатися на прийом.

Під’їзд будинку, де приймала знаменита екстрасенска, виглядав так, ніби ремонт там не робили ще з минулого століття. Двері відчинив чоловік років п’ятдесяти з пом’ятим обличчям і розтягнутими спортивними штанами.

— Ви до Віолетти? Проходьте, вона вдома.

У невеликій кімнаті на старенькому дивані сиділа жінка середнього віку. На плечах у неї була вовняна хустка, а поруч стояла чашка з чаєм і коробка носових хустинок.

— Доброго дня, — привіталася вона. — Ви хочете зняти вінець безшлюбності?

Я здивовано підняла брови.

— Та я взагалі-то майже п’ятнадцять років була заміжня.

Жінка на мить розгубилася.

— Вибачте, мабуть, переплутала вас з іншою клієнткою.

Вона чхнула, витерла ніс і продовжила:

— Отже, хочете повернути чоловіка?

Я вже збиралася відповісти, коли до кімнати знову зайшов той самий чоловік.

— Люсю, вдома їсти нічого. Дай грошей, піду до магазину.

Віолетта невдоволено скривилася, відкрила шухляду й дістала кілька купюр.

— Купи хліба, молока, макаронів і щось до чаю.

— А на пиво?

— Знову ти за своє!

Але гроші все-таки додала.

Коли чоловік вийшов, я ледве стримала усмішку. Ось тобі й могутня чаклунка, яка обіцяє повернути будь-якого чоловіка. Схоже, власного їй ще належало навчитися хоча б до магазину відправляти без зайвих суперечок.

— То що, повертаємо вашого чоловіка? — знову запитала вона.

Я задумалася.

Мій Віктор, звісно, був значно презентабельнішим за її чоловіка. Але після всього, що сталося, я раптом зрозуміла, що повертати його зовсім не хочу.

— Ні. Нехай сам зрозуміє, кого втратив. І якщо вже дуже захоче повернутися, нехай хоча б спробує заслужити мою увагу.

— Добре, — серйозно кивнула Віолетта. — Що ще бажаєте змінити?

— Хочу знайти хорошу роботу. Щоб цікава, престижна, творча й добре оплачувана.

Жінка сумно зітхнула.

— Ой, із роботою зараз важко. Я сама після скорочення вже кілька років нічого путнього знайти не можу.

Я подивилася на неї з подивом.

— Але ж ви обіцяєте людям змінювати життя.

— Вам допоможу, не хвилюйтеся, — швидко відповіла вона.

Я вирішила не сперечатися.

— Тоді ще хочу зустріти чоловіка. Доброго, розумного, красивого, забезпеченого. Щоб любив мене, поважав і не рахував кожну копійку, коли потрібно зробити приємне жінці.

Віолетта загнула ще один палець.

— І щоб я виглядала років на двадцять п’ять! — додала я.

Вона мовчки загнула наступний.

Я вже збиралася йти, але раптом згадала про ще одне бажання.

— І хочу сибірського кота. Великого, пухнастого, з китицями на вухах. Завжди мріяла про такого!

Віолетта заплющила очі, щось прошепотіла й нарешті простягнула долоню.

— З вас тисяча двісті п’ятдесят гривень.

— А порчу ви не будете знімати?

Вона уважно подивилася на мене.

— Немає у вас порчі. Просто життя останнім часом не дуже складалося.

— Тобто тепер усе зміниться?

— Обов’язково.

Я віддала гроші й вийшла з квартири з дивним відчуттям. З одного боку, було шкода витрачених коштів, а з іншого — я вперше за довгий час дозволила собі помріяти.

Дорогою додому мене застав холодний дощ. У під’їзді не працював ліфт, у поштовій скриньці лежали чергові рахунки за комунальні послуги, а вдома я примудрилася переплутати сіль із цукром і зіпсувати останню чашку кави.

— Ну й день! — сказала я сама собі й вирішила лягти спати раніше.

Наступного ранку мене розбудив телефон.

— Добрий день! Це компанія «Арт-Простір». Мене звати Олександр. Ми переглядали резюме кандидатів і знайшли ваше.

Я миттєво сіла на ліжку.

Це була саме та компанія, у якій я мріяла працювати вже кілька років. Вони займалися дизайном, рекламою та організацією великих проєктів. Я навіть навесні надсилала їм своє портфоліо, але відповіді так і не отримала.

— Ми хотіли б запросити вас на співбесіду. Коли вам буде зручно?

Я мало не відповіла, що можу приїхати просто зараз у домашньому халаті, але вчасно схаменулася.

— Сьогодні після обіду мені підходить.

Поклавши слухавку, я кинулася до ванної. Треба було терміново помити голову, зробити зачіску, знайти діловий костюм і перевірити портфоліо.

Але не встигла я навіть увімкнути душ, як задзвонив телефон знову.

— Привіт, люба. Це Вітя.

Я відразу впізнала голос колишнього чоловіка.

— Що тобі потрібно?

— Я тут подумав… Може, сьогодні заїду? Здається, у шафі залишилися мої сірі джинси.

— Вітю, ти забрав усі свої речі ще пів року тому.

— Мабуть, забув. Слухай, а взагалі нам потрібно поговорити.

Я мовчала.

— Знаєш, я багато чого переосмислив. Мабуть, ми поспішили розходитися. Я зрозумів, що ти мені потрібна. Може, спробуємо почати все спочатку?

Я навіть не повірила власним вухам.

Учора я заплатила гроші, щоб він зрозумів, кого втратив, а сьогодні він телефонує сам!

— Вітю, повертатися до тебе я не збираюся.

— Чому? Ти ж мене любила!

— Колись. А тепер у мене інші плани.

— Може, хоча б зустрінемося?

— Можемо. Наступного тижня. У ресторані.

— У ресторані? Може, краще в кафе? Я зараз трохи не в найкращому фінансовому становищі.

— Чудово. Тоді за кавою й обговоримо розлучення.

Я поклала слухавку й несподівано для себе розсміялася.

Яка ж це чудова річ — свобода!

На співбесіду я їхала майже літаючи.

Власник компанії, Олександр, виявився приємним чоловіком. Він уважно переглянув моє портфоліо, поставив кілька професійних запитань і запропонував обговорити умови співпраці.

— Якщо ви не проти, хотів би бачити вас у нашій команді вже з наступного місяця.

Я ледь стримала радість.

Після зустрічі дорогою додому зайшла до магазину косметики. Давно придивлялася до дорогого крему від зморщок, але раніше не могла дозволити собі таку покупку.

Тепер вирішила, що маю право на маленьку радість.

Продавчиня уважно роздивилася мене й раптом сказала:

— Знаєте, я б вам цей крем не радила. Він досить сильний, може викликати подразнення.

— А що, по-вашому, мені вже потрібен такий засіб?

Жінка усміхнулася.

— Та ви ж зовсім молода! Років двадцять п’ять, не більше. Навіщо вам така косметика?

Я вийшла з магазину з відчуттям, що сьогодні навіть повітря стало солодшим.

Невже та дивна Віолетта справді щось зробила?

Біля зупинки тролейбуса я помітила велику сріблясту машину. Водій різко загальмував, вийшов і нахилився над маленьким темним клубочком біля колеса.

Це було кошеня.

Воно тремтіло від холоду й намагалося сховатися під автомобілем.

— Бідолашне! Звідки ти тут узялося? — чоловік обережно простягнув руку.

Я підійшла ближче.

— Давайте я його заберу. У мене вдома немає ні ремонту, ні інших тварин.

Водій здивовано подивився на мене.

— Ви впевнені? Воно зовсім маленьке.

— Звичайно. Я давно мрію про кота.

Я обережно підняла кошеня. Воно виявилося легеньким, мокрим і наляканим. Я загорнула його у свій шарф і притиснула до грудей.

— Здається, ви щойно врятували мені вечір, — усміхнувся чоловік.

— А ви щойно допомогли мені здійснити мрію.

Він запропонував підвезти нас додому. Я погодилася, адже кошеня тремтіло, а надворі ставало дедалі холодніше.

Салон автомобіля був просторий і теплий. Незнайомець увімкнув обігрів, а я обережно гладила свого нового маленького друга.

— Як ви його назвете? — запитав чоловік.

— Ще не знаю. Треба спочатку зрозуміти, який у нього характер.

— А породу вже визначили?

Я придивилася до кошеняти й раптом помітила на його вухах маленькі пухнасті китички.

— Невже це сибірський?

Чоловік засміявся.

— Схоже на те. Принаймні, дуже нагадує.

Я повернула голову до водія.

Він був високим, привабливим, доглянутим і мав надзвичайно приємний голос. Я навіть не відразу помітила, що вже кілька хвилин роздивляюся його замість того, щоб дивитися на дорогу.

— До речі, мене звати Олександр, — представився він.

Я назвала своє ім’я.

Коли автомобіль зупинився біля мого під’їзду, я вже збиралася подякувати й вийти, але чоловік несподівано запитав:

— Скажіть, а ви вірите в кохання з першого погляду?

Я здивовано подивилася на нього.

Він усміхнувся, перевів погляд на кошеня й додав:

— Бо я, здається, сьогодні одразу в двох закохався.

Через кілька місяців я вже працювала в новій компанії. Мене поважали колеги, керівник довіряв цікаві проєкти, а зарплата дозволяла не рахувати кожну гривню до наступної виплати.

Кошеня, якого я назвала Марсом, швидко перетворилося на справжнього пухнастого господаря квартири.

Олександр почав заходити до нас усе частіше. Спочатку приносив корм для Марса, потім квіти для мене, а згодом уже не уявляв вечора без нашої спільної вечері.

Він виявився саме таким чоловіком, про якого я колись мріяла: добрим, уважним, розумним і щедрим не лише на подарунки, а й на турботу.

А Віктор, дізнавшись про мої зміни, ще кілька разів намагався повернутися. Одного разу навіть прийшов із букетом, але побачив Олександра й більше не нагадував про себе.

Минуло вісім місяців від того дивного візиту до екстрасенски.

Одного вечора Олександр запросив мене на вечерю. Коли я повернулася додому, на столі стояла невелика коробочка, а поруч сидів Марс із величезним бантом на шиї.

У коробочці була обручка.

— Ти ж колись казала, що хочеш зустріти чоловіка, з яким почуватимешся щасливою, — сказав Олександр. — Я не знаю, чи можу здійснити всі твої мрії, але хочу щодня намагатися робити тебе щасливою. Ти вийдеш за мене?

Я заплакала від щастя й обійняла його.

Пізніше, коли ми вже святкували заручини, я розповіла йому про свою зустріч із Віолеттою.

Він довго сміявся, а потім запитав:

— І скільки ти заплатила за це диво?

— Тисячу двісті п’ятдесят гривень.

— Треба було дати їй більше. Мабуть, вона ще й мою появу передбачила!

Я засміялася.

А наступного дня вирішила зателефонувати Віолетті й подякувати.

Трубку взяв її чоловік.

— Люся зараз зайнята. Вона знову захворіла. Щось хотіли?

Я трохи помовчала, а потім сказала:

— Передайте їй, що всі мої бажання здійснилися. І нехай не забуває про себе. Можливо, тепер їй теж час замовити в когось трохи щастя.

Поклавши слухавку, я подивилася на Марса, який солодко спав на дивані.

І подумала: іноді життя починає змінюватися саме тоді, коли ми перестаємо чекати повернення минулого й наважуємося відчинити двері назустріч новому.

А ще ніколи не варто недооцінювати маленьких пухнастих котів. Іноді саме вони приводять у наше життя велике кохання.