— Завтра мені п’ятдесят, а я за все життя навіть моря не бачила, — сказала Галина, лежачи в ліжку й дивлячись у стелю. — Зате знаю, де воно знаходиться. Бо я ж географію викладаю. Великий спеціаліст із місць, у яких ніколи не була.

— Завтра мені п’ятдесят, а я за все життя навіть моря не бачила, — сказала Галина, лежачи в ліжку й дивлячись у стелю. — Зате знаю, де воно знаходиться. Бо я ж географію викладаю. Великий спеціаліст із місць, у яких ніколи не була.

Вона важко зітхнула й натягнула ковдру до підборіддя.

Завтра — ювілей.

П’ятдесят років.

І чомусь замість радості Галина відчувала таку образу на весь світ, ніби саме світ особисто забув привітати її з днем народження.

Чоловік Петро вже третій день сидів у своєї матері в іншому кінці країни. Дочка Марина з чоловіком поїхали до Японії, бо «мамо, там така вигідна путівка, ми просто не могли відмовитися». Про ювілей вони знали. Щоправда, привітати обіцяли телефоном.

— Телефоном… — пробурмотіла Галина. — От і вся я їм мати.

Вона перевернулася на бік.

— Я двадцять років у школі. Виростила сотні дітей. Знаю столиці всіх країн Європи, можу серед ночі розповісти, де протікає Амазонка. А що мені з того? Власний чоловік заблукав між маминим будинком і вокзалом. Дочка полетіла за тридев’ять земель. А я завтра сидітиму сама з тортиком.

З кухні почувся тихий тупіт.

До кімнати зайшла її мопсиха Мадам.

— Ну хоч ти мене не кидай, — сказала Галина.

Мопс подивився на неї круглими очима.

— Ти теж мене не розумієш. У тебе життя простіше. Їсти, спати, гавкнути на кур’єра — і жодних ювілеїв.

Галина встала.

У кухні поставила чайник, намазала хліб маслом і машинально відкрила телефон.

І тут побачила рекламу.

**«Втомилися бути зручною для всіх? За три години знайдіть у собі справжню жінку!»**

Нижче усміхнений чоловік у білому костюмі обіцяв навчити учасниць «повернути молодість, впевненість і любов до себе».

Галина пирхнула.

— Та ну…

А потім подивилася на годинник.

— А що мені втрачати?

Через сорок хвилин вона вже сиділа перед ноутбуком.

Вебінар вів якийсь Артур, який називав себе «ментором жіночої трансформації».

— Ви роками жили для інших, — переконливо говорив він. — Ви мати, дружина, працівниця, бабуся…

— Я ще не бабуся, — ображено сказала Галина в екран.

— …але де в усьому цьому ви?

Галина задумалася.

— На кухні, — чесно відповіла вона сама собі.

— Сьогодні ми витягнемо назовні вашу внутрішню королеву!

І саме тут Галина вирішила, що це її шанс.

Королева прокинулася о десятій ранку.

До одинадцятої вона вже замовила нову зачіску.

До дванадцятої — записалася на манікюр.

До першої — купила яскраву помаду.

До другої — замовила сукню, яку нормальна п’ятдесятирічна жінка навряд чи вдягнула б навіть під тортурами.

Але Галина вже не була нормальною п’ятдесятирічною жінкою.

Вона була Лілею.

Саме так наказала називати себе її «внутрішня королева».

— Ніякої Галини! — урочисто заявила вона перед дзеркалом. — Ліля починає нове життя.

Мадам подивилася на господиню з таким виразом, ніби дуже хотіла щось сказати.

— Не дивися на мене так, — відрізала Галина. — Тобі просто заздрісно.

До вечора в неї були накладні вії, манікюр, укладка й червона помада.

Вона вдягнула нову сукню, взула туфлі на високих підборах і кілька хвилин тренувалася ходити по квартирі.

На сьомому кроці ледь не врізалася в шафу.

— Ліля не падає, — суворо сказала вона сама собі.

На дев’ятому впала.

— Це була репетиція.

О сьомій вечора зателефонував Петро.

— Галю, вітаю тебе з ювілеєм!

— Дякую, — відповіла вона.

А потім згадала вебінар.

— Знаєш що, Петре? Я більше не хочу бути жінкою, яка сидить і чекає тебе біля каструлі.

— А де ти?

— Я в новому житті.

— Що?

— Все. Бувай.

І поклала слухавку.

За хвилину подзвонила Марина.

— Мамо, ми тебе завтра привітаємо нормально, чесно!

— Не треба.

— Ти образилася?

— Ні.

— Мамо…

— Я тепер Ліля.

— Хто?

— Неважливо.

І поклала слухавку.

О дев’ятій вечора Ліля вирушила до єдиного в містечку бару.

Заклад називався «П’ятниця», хоча була субота.

Галина вважала це дуже сучасним.

Перший коктейль додав сміливості.

Другий — упевненості.

Після третього вона вирішила, що все життя була занадто скромною.

Що відбувалося далі, Галина не пам’ятала.

Зате наступного ранку вона прокинулася з таким головним болем, ніби в її черепі всю ніч працювала бурова установка.

— Ой…

Вона спробувала підвестися.

Ноги не слухалися.

У дверях стояв молодий чоловік.

Галина примружилася.

— Господи…

— Доброго ранку, Галино Василівно.

— Кирило?!

Перед нею справді стояв Кирило — її колишній учень.

Колись він сидів на останній парті, не знав столиць, прогулював контрольні й одного разу примудрився переплутати Африку з Австралією.

Тепер перед нею стояв дорослий хлопець.

— Ви мене пам’ятаєте?

— На жаль, — прошепотіла Галина.

— Ми вас учора з бару привезли.

— Ми?

— Я, Богдан і Роман.

— Боже…

— Не хвилюйтеся. Ви просто дуже втомилися.

Галина судорожно натягнула ковдру.

— А… нічого такого не було?

Кирило здивовано подивився на неї.

— Якого «такого»?

— Нічого.

— Ми вас поклали спати, воду поставили біля ліжка й залишилися в сусідній кімнаті. Ви ж наша улюблена вчителька.

Галина заплющила очі.

— Я зараз заплачу.

— Чому?

— Від сорому.

— Та за що?

— Я ж учора…

— Ви просто танцювали.

— І все?

— Ну… майже.

— Що означає «майже»?

Кирило почервонів.

— Ви залізли на барну стійку.

Галина застогнала.

— І зламали табурет.

— Ой.

— А потім оголосили, що будете вести урок географії для всіх відвідувачів.

— Господи…

— І хвилин двадцять розповідали про Ніл.

Галина накрила обличчя подушкою.

— Я більше ніколи не вийду з дому.

— А даремно.

— Чому?

Кирило усміхнувся.

— Я, до речі, тепер працюю туристичним менеджером.

— Справді?

— Так. А знаєте, що я найкраще пам’ятаю зі школи?

— Що?

— Ваші уроки.

Галина підняла голову.

— Мої?

— Ви розповідали про країни так, ніби самі там побували. Я через вас мріяв побачити світ.

Він засміявся.

— Минулого року я вперше поїхав до Італії. Потім до Франції. А тепер займаюся подорожами.

Галина мовчала.

— То виходить, я не даремно двадцять років розповідала дітям про те, де сама не була?

— Абсолютно не даремно.

Кирило підвівся.

— А ще, Галино Василівно…

— Що?

— Я вам подарунок привіз.

Він дістав із пакета маленьку коробку.

Усередині лежав брелок у вигляді глобуса.

— На пам’ять.

Галина взяла його в руки.

І раптом у неї защеміло в грудях.

Не від похмілля.

Від чогось зовсім іншого.

Телефон задзвонив.

Марина.

— Мамо, пробач мене.

— За що?

— За те, що ми поїхали.

— Та годі.

— Ми думали, ти не святкуватимеш.

— Я й справді не хотіла.

— Тоді слухай. У мене для тебе новина.

Галина усміхнулася.

— Яка?

— Ти скоро станеш бабусею.

На кілька секунд у кімнаті запала тиша.

— Ти вагітна?

— Так.

Галина прикрила рот рукою.

— Господи…

— Якщо буде дівчинка, ми хочемо назвати її Галиною.

— Маринко…

Голос у Галини затремтів.

— Не треба. Назвіть як хочете.

— Ми хочемо саме так.

Галина витерла сльозу.

— Передавай привіт своєму чоловікові.

— Передам.

— І… бережи себе.

— Люблю тебе, мамо.

— І я тебе.

Коли розмова закінчилася, телефон знову задзвонив.

Петро.

— Галю?

— Так.

— Я сьогодні приїду.

— Як?

— Знайшов попутку. Буду ввечері.

Галина мовчала.

— Ти сердишся?

— Ні.

— Я тебе дуже люблю, — сказав він. — І вибач, що залишив тебе саму перед ювілеєм.

Галина посміхнулася.

— Петре…

— Що?

— Я теж тебе люблю.

— Тоді я тобі дещо куплю.

— Що?

— Те пальто, на яке ти торік дивилася.

— Не треба мені пальта.

— Треба.

— Петре…

— Галю, п’ятдесят років буває один раз.

Вона засміялася.

— Добре. Купуй.

Поклавши слухавку, Галина пішла на кухню.

Зварила собі чаю.

Дістала з холодильника банку домашніх помідорів.

Сіла біля вікна.

І раптом зрозуміла, що все її життя — не таке вже й погане.

У неї є чоловік.

Є дочка.

Скоро буде онука.

Є робота, яку вона вважала непотрібною, поки не почула слова колишнього учня.

Є маленька мопсиха, яка зараз сопіла біля її ніг.

Галина нахилилася й погладила її.

— Слухай, Мадам…

Мопс підняв голову.

— Ні. Я щось передумала.

Вона помовчала.

— Будеш у мене Географією.

Мопс фиркнув.

— Чому Географією? Бо ти теж завжди ходиш колами й ніколи не знаєш, куди прийдеш.

Собака радісно завиляла хвостом.

Галина засміялася.

І вперше за довгий час їй зовсім не хотілося бути кимось іншим.

Не Лілею.

Не королевою.

Не молодшою.

Не стрункішою.

Не «успішною».

Вона хотіла бути Галиною.

Тою самою вчителькою географії з домашніми помідорами, чоловіком, донькою, майбутньою онукою і мопсом, який тепер носив горде ім’я Географія.

А десь глибоко всередині її «внутрішня принцеса» тихенько позіхнула, повернулася на бік і вирішила більше нікуди не висовуватися.

Бо нарешті зрозуміла просту річ: іноді нам не потрібно ставати кимось іншим, щоб полюбити своє життя. Іноді достатньо просто побачити, скільки хорошого в ньому вже є.