Наша бабуся при надії.

Наша бабуся при надії.

— Мамо, тільки не кажи, що ти знову щось утнула! — Оксана навіть не встигла привітатися, бо з перших слів почула в слухавці такий підозріло веселий голос.

— А чого це одразу «утнула»? — образилася мати. — Я, між іншим, жінка серйозна. Просто маю для тебе новину.

— Яку?

— Ти скоро станеш старшою сестрою.

— Чого?

— Старшою сестрою, кажу. Можеш навіть поплакати від щастя.

— Мамо…

— Ну що «мамо»? Братика хочеш чи сестричку?

— Я… Мамо, ти нормально себе почуваєш?

— Абсолютно! Тиск, до речі, як у космонавта. Аналізи здала. Лікар мене похвалив.

— Який лікар?!

— Гінеколог, звичайно.

Ніж випав Оксані з руки й дзенькнув об підлогу.

— Мамо, тобі шістдесят п’ять!

— І що?

— У твоєму віці люди онуків чекають!

— А я вирішила не відставати від сучасної молоді.

— Якої молоді?! Ти вчора мені телефонувала й сорок хвилин розповідала, що в тебе коліно на погоду ниє!

— Коліно — окреме питання. А тут усе чудово.

Оксана присіла на стілець.

— Ти хочеш сказати, що вагітна?

— Нарешті здогадалася! А то я вже думала, що ти зовсім від життя відстала.

— Господи…

— Не переживай. Я теж спочатку трохи здивувалася. Навіть тест тричі переробила.

— Тричі?!

— А що? Я людина відповідальна.

— Мамо, це не відповідальність, це…

— Не починай. Я вже вирішила, що народжуватиму.

— Народжуватимеш?!

— А що мені залишається? Дитина вже є.

Оксана закрила обличчя руками.

— Я зараз знепритомнію.

— Тільки не падай. Ти мені ще потрібна. Допоможеш із коляскою.

— З якою ще коляскою?!

— Я вчора вже одну на сайті дивилася. Червона, красива. Ще й зі знижкою.

— Мамо, зупинися!

— Чого кричиш? У мене, між іншим, усе продумано. Ліжечко знайду. Пелюшки куплю. Манеж теж потрібен.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно. Єдине, з іменем ще не визначилася.

— Яким ім’ям?!

— Якщо хлопчик — Річард.

— Річард?!

— Або Максиміліан.

— Мамо, дитина в нашій родині буде єдина, кого в паспорті можна буде переплутати з іноземним дипломатом.

— Не подобається? Тоді дівчинку назву Елеонорою.

— Мамо…

— Або Софією. Але Софій зараз багато.

Оксана вже не знала, сміятися їй чи викликати швидку.

— Добре. Заспокойся. Скажи мені тільки одне: хто батько?

На тому кінці запала пауза.

— Оце, донечко, найцікавіше.

— Що означає «найцікавіше»?

— Є два варіанти.

— Які ще два варіанти?!

— Михайло Петрович і Степан Іванович.

— Мамо!!!

— Не кричи. Я сама ще розбираюся.

— Ти що, вирішила влаштувати в шістдесят п’ять любовний трикутник?!

— Який трикутник? Ми всі дорослі люди.

— Мамо, один із них приходить до тебе ремонтувати кран, а другий приносить тобі картоплю!

— Ну то що? Романтика буває різна.

— Боже…

— Хоча, якщо чесно, я більше схиляюся до Степана.

— Чому?

— У нього характер спокійніший.

— І все?

— Ні. Пенсія більша.

Оксана відкинулася на спинку стільця.

— Я більше нічого не хочу знати.

— Даремно. Я ще не сказала, що, можливо, двійня.

— ЩО?!

— Та жартую я!

— Мамо, ти мене сьогодні поховаєш.

— От і добре. Значить, не доведеться тобі переживати, коли я знову вийду заміж.

— Ти ще й заміж зібралася?!

— А чого мені самій дитину виховувати?

— Тобі шістдесят п’ять!

— Я знаю. Я паспорт бачила.

Оксана довго мовчала, а потім тихо запитала:

— Мамо, а можна я приїду до тебе?

— Звичайно. Навіщо?

— Хочу переконатися, що ти справді вагітна.

— Приїжджай.

— І тест покажеш?

— Покажу.

— І висновок лікаря?

— Покажу.

— І тільки не вигадуй мені нічого, добре?

Мати раптом засміялася.

— Та не вагітна я, дурненька!

— Що?!

— Я просто вирішила тебе розіграти.

— Мамо!

— Зате ти бачила б себе! Я вже хвилин десять слухаю, як ти подумки викликаєш мені швидку, психіатра і, мабуть, ще священника.

— Я тебе зараз сама приб’ю.

— От бачиш. А казала, що в сорок шість тобі вже нічого не треба, крім спокою.

— Мені й справді нічого не треба. Особливо молодших братів.

— А шкода.

— Чому?

— Бо я вже майже переконала Степана, що нам пора народжувати.

Оксана знову завмерла.

— Мамо…

— Жартую!

— Точно?

— Ну… майже.

— Мамо!

— Все-все. Не нервуй. І взагалі, приїжджай у неділю. Я пиріг спечу.

— Добре.

— А потім познайомлю тебе зі Степаном.

— Навіщо?!

— Хочу подивитися, чи він тобі сподобається.

— Мамо, ти нестерпна!

— Зате молода душею.

— У твоєму віці?

— Саме тому.

І вперше за весь ранок Оксана засміялася.

Бо якою б дивною не була її мама, одне вона знала точно: у шістдесят п’ять та жінка не збиралася перетворюватися на бабусю, яка сидить біля телевізора й чекає, поки мине життя.

Вона збиралася жити.

І, схоже, ще й усіх навколо змусити жити разом із нею.