— Мамо, а якщо я взагалі нікому не потрібна? — Марина поставила чашку на стіл так різко, що чай вихлюпнувся на клейонку. — Може, зі мною справді щось не так?

— Мамо, а якщо я взагалі нікому не потрібна? — Марина поставила чашку на стіл так різко, що чай вихлюпнувся на клейонку. — Може, зі мною справді щось не так?

Галина саме перекладала з пательні котлети в миску й спочатку навіть не зрозуміла, про що донька. Марина повернулася з лікарні пізно, після зміни в травматології, довго стояла під гарячим душем, а тепер сиділа на кухні в старому батьковому халаті й дивилася в одну точку. Їй було тридцять чотири, і останні кілька місяців вона дедалі частіше говорила про себе так, ніби сама собі стала чужою.

— Та ти чого вигадуєш? — мати поставила перед нею тарілку. — Їж давай, я картоплю ще підігрію.

— Не хочу.

— Чому?

— Бо я й так товста.

Галина розгублено глянула на доньку.

— Де ти товста? Маринко, ти нормальна дівчина. Не модель, то й що? Тобі ж не на конкурс краси заміж іти.

— А куди мені ще йти? — Марина нервово всміхнулася. — Усі мої подруги давно заміжні. У когось по двоє дітей, хтось уже квартиру з чоловіком купив. А я що? Після роботи приходжу додому, знімаю форму, їм гречку й дивлюся на стелю.

— Значить, твій чоловік ще не зустрівся.

— Мамо, мені тридцять чотири!

— І що?

— А те, що чоловіки дивляться на мене й відвертаються. А ті, хто мені подобається, навіть не помічають. Зате всякі дивні типи готові хоч завтра весілля грати.

Галина присіла навпроти.

— Не вигадуй. Ти гарна.

— У мене ніс великий.

— Звичайний у тебе ніс.

— Очі маленькі.

— Нормальні очі.

— Губи тонкі.

— Маринко!

— Що?

— Ти себе чуєш?

Марина відвернулася до вікна. На склі від кухонної пари розпливалося світло ліхтаря, а на підвіконні лежав її бейджик із лікарні.

— Знаєш, що я подумала? — тихо сказала вона. — Може, мені треба перестати чекати якогось принца.

Галина насторожилася.

— І що ти надумала?

— У травматології стільки чоловіків після аварій. Молоді, нормальні, самотні. Їх дівчата кидають, коли бачать, що з ними сталося. Може, мені взагалі неважливо, буде він із ногою чи рукою, аби людина була хороша.

Мати зітхнула.

— Ну, якщо вже про це говорити… Є ж у нас Сергій із сусіднього двору.

Марина повільно повернула голову.

— Той, що третій рік без роботи?

— Він підробляє.

— Де?

— То на будівництві, то ще десь.

— Мамо, він п’є.

— Не щодня.

— Із нього остання пляшка пива випадає раніше, ніж він роботу знаходить.

Галина образилася.

— А зате руки золоті. На дачі паркан поставив.

— Ти хочеш видати мене заміж за людину, яка полагодила тобі хвіртку?

— А що? Чоловік має бути господарський.

Марина підхопилася.

— Я думала, ти хоча б мене розумієш.

— Та я ж добра тобі хочу!

— Ні, мамо. Ти просто хочеш, щоб я була при комусь. Тобі байдуже, хто це буде.

Вона пішла до своєї кімнати й грюкнула дверима.

Галина залишилася на кухні сама. Подивилася на котлети, накрила їх тарілкою й тихо сказала:

— Господи, та я ж не це мала на увазі…

А Марина тієї ночі довго не могла заснути.

Перед очима знову стояло обличчя чоловіка з палати №7.

Його звали Назаром.

Йому було двадцять дев’ять.

Три дні тому його привезли після обвалу старого будинку. Під час рятувальних робіт хлопця придавило бетонною плитою, і лікарі кілька годин боролися за його ногу. Зберегти її не вдалося.

Після операції Назар лежав мовчки й майже не дивився на медперсонал. До нього ніхто не приходив. Ні матері, ні дружини, ні дівчини — нікого.

Спочатку Марина думала, що це тимчасово.

Потім минув день.

Потім другий.

Телефон у нього лежав на тумбочці, але жодного разу не задзвонив.

Одного вечора вона зайшла перевірити крапельницю.

— Назаре, як ви?

— Нормально.

— Болить?

— Терпимо.

Він помовчав, а потім раптом запитав:

— А я тепер ходити зможу?

Марина на мить розгубилася.

— Зможете. Обов’язково.

— Ви всім так говорите?

— Ні.

— Брешете.

Вона насупилася.

— Навіщо мені вам брехати?

Назар повернув голову до стіни.

— Бо людям легше сказати «все буде добре», ніж дивитися правді в очі.

Марина не знала, що відповісти.

— Ви молодий, — сказала вона після паузи. — Реабілітація зараз дуже багато може.

— Ви самі без ноги ходили?

— Ні.

— Отож.

Він більше не дивився на неї.

Марина вийшла з палати з дивним відчуттям провини.

Наступного дня вона знову зайшла до нього.

— Як настрій?

— Поганий.

— Це я вже бачу.

— А ви чого приходите?

— Робота така.

— Не тільки.

Вона усміхнулася.

— Самовпевнений.

— А ви мене шкодуєте.

Марина замовкла.

— Шкодую, — чесно відповіла вона.

Назар подивився прямо на неї.

— Так і знав.

— А що тут такого?

— Бо тепер я для всіх буду тим, кого треба жаліти.

— Не будете.

— Буду.

Марина раптом сама не зрозуміла, чому сказала наступне:

— Та мене теж ніхто не жаліє.

Назар підняв брови.

— Вас?

— Мене.

— Ви що, з собою щось зробили?

— Ні.

— Тоді з чого вас жаліти?

Марина видихнула.

— Бо я негарна.

Кілька секунд Назар мовчав.

А потім засміявся.

— Ви серйозно?

— Так.

— Медсестра з травматології, яка щодня бачить людей після аварій, зараз розповідає мені, що вона негарна?

— Не смійтеся.

— Я не сміюся. Я просто не розумію.

Марина відвела погляд.

— У мене ніс не такий.

— Ніс як ніс.

— Очі маленькі.

— Очі гарні.

— Губи тонкі.

Назар усміхнувся.

— Ви зараз спеціально шукаєте в собі недоліки?

Марина нічого не відповіла.

— Знаєте, — тихо сказав він, — я дивлюся на вас уже кілька днів.

Вона здивовано підняла очі.

— І?

— І думаю, кому ж так пощастить, що ви одного дня скажете йому «так».

Марина завмерла.

— Ви зараз просто хочете мене розвеселити.

— Ні.

— Назаре…

— Ви справді не розумієте, що ви красива?

— Ні.

— Тоді у вас проблеми не з обличчям.

Вона засміялася крізь сльози.

— А з чим?

— Із головою.

Марина легенько вдарила його долонею по плечу.

— От зараз образив.

— Зате перестали сумувати.

Наступного дня Назар попросив її затриматися після процедур.

— Марин…

— Що?

— Якщо я колись зможу нормально ходити…

— Ви зможете.

— Не перебивайте.

Вона замовкла.

— Якщо я відновлюся, ви погодитеся зі мною на каву?

Марина усміхнулася.

— Одну каву?

— Для початку.

— А потім?

— Потім подивимося.

Вона вже взялася за ручку дверей, але раптом обернулася.

— А якщо я зараз скажу, що хочу більше, ніж каву?

Назар застиг.

— Що саме?

— Наприклад… якщо я тебе виберу?

Він дивився на неї так, ніби не почув.

— Що?

— Ти чув.

Марина вже хотіла вийти, коли Назар раптом різко сів на ліжку.

— Марина!

— Що?

— Не йди.

— Чому?

— Бо я зараз скажу дурницю.

— Кажи.

Він кілька секунд збирався з думками.

— Виходь за мене.

Марина завмерла.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Ти мене майже не знаєш.

— Достатньо, щоб знати головне.

— Що?

— Поруч із тобою я вперше за кілька днів хочу не лежати й чекати, що буде далі. Я хочу вставати.

Марина відчула, як у неї тремтять руки.

— Назаре…

— Я не обіцяю, що все буде легко. Можливо, я ще довго вчитимусь ходити. Можливо, буду злитися, падати, психувати. Але якщо ти справді готова бути поруч, я зроблю все, щоб одного дня ти не пошкодувала.

Вона витерла сльозу.

— Ти навіть не знаєш, яка я насправді.

— Дізнаюся.

Через два місяці Назар уже стояв на протезі.

Перші кроки були важкими. Він падав, стискав зуби, сердився на себе, одного разу навіть зірвав із себе тренувальну накладку й жбурнув її в кут.

— Все! Не можу!

Марина сиділа поруч.

— Можеш.

— Не можу!

— Тоді завтра спробуєш ще раз.

— А якщо завтра теж не зможу?

— Значить, післязавтра.

Він подивився на неї й раптом засміявся.

— Ти жахлива.

— Чому?

— Я тут страждаю, а ти навіть не жалієш мене.

— Ти сам просив мене не жаліти.

— Правильно.

І встав.

Перші їхні прогулянки були короткими. Спочатку коридором реабілітаційного центру, потім подвір’ям, потім Назар наважився вийти за ворота. Взимку вони гуляли засніженими вулицями, купували гарячий чай у маленькій кав’ярні й годинами говорили про все на світі.

Одного разу вони проходили повз старий будинок, який уже огородили парканом.

Назар раптом зупинився.

— Ось тут.

— Що?

— Тут мене завалило.

Марина подивилася на руїни.

— Ти так і не сказав, чому взагалі туди поліз.

Назар усміхнувся.

— Бо почув скавчання.

— Чиє?

— Цуценяти.

— Ти через собаку поліз у той будинок?

— Воно сиділо під сходами. Маленьке, худе, замерзле. Я подумав, що воно загине.

Марина похитала головою.

— Ти божевільний.

— Можливо.

І тут із-за паркану почувся тихий гавкіт.

Вони обоє обернулися.

До них обережно вийшов худий чорний пес із білою плямою на грудях.

Назар завмер.

— Це він.

Пес підійшов ближче й ткнувся мордою йому в долоню.

Марина засміялася крізь сльози.

— Ти врятував його.

— Схоже, він тепер вирішив врятувати мене.

Так у їхньому житті з’явився Рижик.

Коли Назар уперше прийшов знайомитися з Галиною, Марина хвилювалася більше, ніж перед його освідченням.

Мати довго мовчала, розглядаючи хлопця.

Потім несподівано сказала:

— То це через тебе вона перестала говорити, що вона негарна?

Назар усміхнувся.

— Я просто пояснив очевидне.

Галина подивилася на доньку.

— А я, дурна, того сусідського Сергія тобі сватала.

Марина розсміялася.

— Забудь.

— Уже забула.

Назар не мав батьків. Виріс у дитячому будинку, звик усе життя розраховувати тільки на себе й спочатку навіть не знав, як це — коли хтось чекає тебе вдома. Тепер він повертався після роботи, знімав протез, ставив чайник і чув із кімнати Марини:

— Назаре, ти знову взуття посеред коридору кинув!

— Я зараз приберу.

— Ти це вчора казав.

— Значить, сьогодні точно.

Через рік вони одружилися.

На весіллі Галина плакала, коли Назар уперше назвав її мамою.

А коли хтось із родичів пожартував, що тепер чоловік допомагатиме на городі, вона махнула рукою:

— Та який город? Нехай діти живуть для себе. Я вже зрозуміла, що не в грядках щастя.

Назар, щоправда, з грядками все одно впорався.

І з поличкою, яку давно треба було повісити.

І з краном, який протікав.

І з Рижиком, який виявився справжнім злодієм ковбаси.

Через два роки після весілля Марина стояла у ванній і довго дивилася на себе в дзеркало.

Той самий ніс.

Ті самі очі.

Ті самі губи.

Нічого в її обличчі особливо не змінилося.

Змінилося тільки те, як вона сама на себе дивилася.

— Назаре! — покликала вона.

— Що?

— Іди сюди.

Він зайшов і побачив, що вона усміхається.

— Я красива?

Назар навіть не замислився.

— Дуже.

— Точно?

— Абсолютно.

— А якщо постарію?

— Тоді будеш красивою старшою жінкою.

— А якщо поправлюся?

— Будеш красивою повнішою жінкою.

Марина засміялася.

— А якщо стану зовсім нестерпною?

Назар обійняв її.

— Оце вже складніше. Але я ризикну.

За кілька місяців у них народилася донечка.

Рижик спочатку ревнував до дитячого ліжечка, потім звик і почав спати біля нього. Назар ночами вставав до доньки, іноді довго ходив із нею на руках по кімнаті, а Марина дивилася на них і думала, наскільки дивним буває життя.

Колись вона сиділа на кухні й плакала через те, що нібито нікому не потрібна.

А потім зустріла чоловіка, який сам боявся, що після травми вже нікому не буде потрібен.

Вони обоє помилялися.

Бо іноді людина, яку ти майже не помічаєш серед сотень інших, стає тією самою людиною, без якої потім не уявляєш жодного свого ранку.

І, можливо, щастя справді приходить не тоді, коли ми нарешті стаємо «достатньо красивими», «достатньо успішними» чи «достатньо правильними».

Іноді воно просто приходить у палату №7, дивиться на тебе світлими очима й питає:

— А якщо я тебе виберу, ти залишишся?