Я після робочого дня не збираюсь обслуговувати твою родину.

Я після робочого дня не збираюсь обслуговувати твою родину.

— А сорочку мою ти погладила? Лляну, у смужку.

Ліля поклала ніж.

— Ні. Я з сьомої ранку на ногах. У мене важкий тиждень на роботі, а сьогодні я ще й готую на п’ятнадцятьох.

— Ну то що? — щиро здивувався Ваня. — Погладити п’ять хвилин. Мама приїде, знову скаже, що я ходжу як обірванець.

Ліля лише показала на праску.

Вона вже давно помітила: коли справа стосувалася його родини, Ваня автоматично вважав її відповідальною за все. Накрити стіл, приготувати, прибрати, врахувати чиїсь дієти, вислухати зауваження. А сам він у цей час мав бути «господарем», тобто сидіти з гостями й розмовляти.

Дістаючи спеції, Ліля побачила на верхній полиці маленьку пляшку трюфельної олії. Вона купила її місяць тому, щоб відзначити завершення складного робочого проєкту.

Пляшка була порожня.

— Ваню, де олія?

— А, ця? Я картоплю з сосисками смажив.

Ліля повільно повернулася.

— Ти використав трюфельну олію для сосисок?

— А що такого? Олія вона і є олія. Купиш нову.

— Вона коштувала майже п’ять тисяч.

— Господи, ну не збідніємо ж ми через пляшку олії!

Саме тоді Ліля зрозуміла, що справа зовсім не в олії.

Дзвонок у двері пролунав через кілька хвилин.

Приїхала свекруха Філіппівна, золовка Ілона та ще кілька родичів. Філіппівна одразу почала оглядати кухню.

— Щось душно у вас. Вікно треба відкрити.

Ілона сіла на табурет і невдоволено запитала:

— А гриби ти як нарізала?

— Дольками.

— Я ж просила кубиками! Мені великі шматки не можна. І салат мені без майонезу.

— Ваня мені про це не казав.

Свекруха одразу стала на захист сина:

— Ну він чоловік. У нього робота, свої справи. А ти ж господиня, мала б сама пам’ятати.

За кілька хвилин Ілона вже попросила у Лілі тридцять тисяч до зарплати.

— Вам же простіше, — сказала вона. — Дітей немає, обоє працюєте.

Ліля подивилася на чоловіка.

Ваня відвів погляд.

І цього разу вона не стала мовчати.

Ліля зняла фартух і поклала його на стіл.

— Я після роботи обслуговувати натовп не наймалася.

Усі замовкли.

— Що ти починаєш? — напружився Ваня. — Люди вже приїхали.

— М’ясо замариноване. Картопля почищена. Салати в холодильнику. Далі готуйте самі.

— Ліля! — обурилася свекруха. — Ми в гості прийшли!

— Саме так. У гості. А не до ресторану з безкоштовною офіціанткою.

Вона пішла до спальні, взяла сумку й почала збирати речі.

— Ти куди? — Ваня побіг за нею.

— На вихідні.

— Але ж родичі!

— Твої родичі, Ваню.

— А хто їх годуватиме?

Ліля усміхнулася.

— Ти. Ти ж господар.

Вона вийшла з квартири.

Через п’ятнадцять хвилин телефон почав розриватися від повідомлень.

«М’ясо сире!»

«Ваня не знає, яку температуру ставити!»

«Ти могла хоча б доробити вечерю!»

«Негарно залишати гостей!»

Останнім написав Ваня:

«Ліль, ну повернися. Вони мене вже дістали. І що робити з цим окороком?»

Ліля прочитала повідомлення і вимкнула звук.

Вона вперше за довгий час поїхала сама на вихідні в заміський готель. Повечеряла в ресторані, довго спала, гуляла й не відповідала ні на чиї вимоги.

У неділю ввечері вона повернулася додому.

Ваня сидів за ноутбуком і мовчав.

— Ну як пройшло свято? — запитала Ліля.

— М’ясо пересушив. Мама образилася. Ілона сказала, що салат жахливий. Дядько Федя поїхав раніше.

Ліля кивнула.

— Шкода.

Ваня подивився на неї.

— Я зрозумів одну річ.

— Яку?

— П’ятнадцять людей годувати важко.

Ліля ледь усміхнулася.

— Тепер розумієш.

Минув місяць.

Коли настав час чергової родинної зустрічі, Ваня сам зателефонував матері.

— Мам, цього разу не в нас. Давайте в Ілони або в кафе. І кожен платить за себе.

Ліля сиділа в іншій кімнаті й чула кожне слово.

Після розмови Ваня зайшов на кухню.

— Не дивись так. Я просто вирішив, що сімейні традиції не обов’язково мають відбуватися коштом однієї людини.

Ліля нічого не відповіла.

Просто поставила перед ним чашку кави.

Цього разу — без жодних вимог, претензій і списку справ.