Олеся стояла посеред спальні й тримала в руках порожню вішалку. Перед нею відкриті дверцята шафи, на підлозі валялася купа речей, а чоловік Андрій спокійно шукав під ліжком зарядку для телефону.

— А ти випадково не бачила мою бежеву сукню?

— Яку саме?

— Ту, з поясом. Я в ній на весіллі сестри була.

Олеся стояла посеред спальні й тримала в руках порожню вішалку. Перед нею відкриті дверцята шафи, на підлозі валялася купа речей, а чоловік Андрій спокійно шукав під ліжком зарядку для телефону.

— Може, в хімчистці залишила? — припустив він.

— Ні. Я точно повісила її сюди.

Він нарешті знайшов зарядку, піднявся і байдуже знизав плечима.

— Значить, знайдеться. Ти ж знаєш, яка в тебе шафа.

Олеся нічого не відповіла. Її шафа справді була не маленькою, але вона пам’ятала свої речі майже поіменно. Особливо ту сукню, бо купила її за власні гроші й довго відкладала на неї після весілля.

Через два дні сукня знайшлася.

Не в хімчистці.

Не в іншій шафі.

Вона висіла в кімнаті двадцятип’ятирічної Віри — молодшої сестри Андрія.

Олеся побачила її випадково. Віра саме збиралася виходити з дому, поправляла перед дзеркалом волосся і навіть не помітила, що невістка стоїть у дверях.

— Це моя сукня.

Віра різко обернулася.

— Я… думала, ти її вже не носиш.

Олеся кілька секунд просто дивилася на неї.

— Ти питала?

— Ну… я ж не з магазину її взяла.

— Віро, ти взяла її з моєї шафи.

— Господи, Олю, не роби трагедію. Ти що, реально шкодуєш мені сукню приміряти?

Олеся забрала її мовчки.

А ввечері вперше серйозно поговорила з чоловіком.

Вони одружилися трохи більше року тому. Андрій працював інженером у приватній компанії, Олеся — бухгалтеркою. Після весілля вони переїхали в трикімнатну квартиру його батьків, які перебралися жити за місто.

Умовою була лише одна: молодша донька, Віра, поки не знайде роботу, житиме разом із ними.

— Вона тільки університет закінчила, — казала свекруха. — Їй зараз важко. Ну не виженете ж ви її.

Олеся не заперечувала.

Спочатку Віра їй навіть подобалася. Вони разом пили каву, дивилися серіали, ходили магазинами. Олеся допомагала їй складати резюме, скидала вакансії, навіть одного разу домовилася про співбесіду у знайомої.

Але Віра не поспішала дорослішати.

Могла спати до одинадцятої ранку, а потім три години сидіти в телефоні. Посуд після себе не мила, сміття не виносила, а коли Олеся робила зауваження, відповідала:

— Та я потім.

Її «потім» могло настати через три дні.

Найбільше Олесю дратувало навіть не це. Вона не розуміла, чому доросла дівчина, яка вже закінчила університет, вважає нормальним жити чужим коштом і чекати, поки хтось вирішить усі її проблеми.

Після історії із сукнею Віра образилася.

— Андрію, твоя дружина мене контролює, — сказала вона братові того ж вечора. — Я навіть одягнути щось не можу.

— Олю, ну навіщо ти так?

— Як «так»? Вона взяла мою річ без дозволу.

— Вона сказала, що ти просто приміряла.

— А треба було спочатку запитати.

Андрій потер перенісся.

— Добре. Віро, більше не бери. Все?

— Все, — відповіла сестра.

На цьому вони й домовилися.

Принаймні Олеся так думала.

Через кілька тижнів вона знову помітила дивне.

Її косметичка лежала не там, де завжди. Парфуми були переставлені. У шафі хтось переклав светри, а на одному з них залишився довгий рудий волосок.

Олеся сама була брюнеткою.

У Віри волосся було мідно-каштанове.

Вона взяла волосину двома пальцями й довго дивилася на неї.

— Та ну…

Вона не хотіла вірити.

Наступного ранку Олеся спеціально залишила вдома одну зі своїх улюблених сорочок. Перед роботою ще раз перевірила шафу, сфотографувала полицю телефоном і пішла.

Увечері сорочки на місці не було.

— Віро!

Дівчина вийшла з кімнати.

— Що?

— Ти брала мою білу сорочку?

— Ні.

— Точно?

— Олю, ти що, допит мені влаштовуєш?

Олеся промовчала.

А за десять хвилин сорочка знайшлася.

На спинці стільця у Віриній кімнаті.

Вона була випрасувана.

І пахла Віриними парфумами.

— Це якось випадково вийшло, — швидко сказала Віра. — Я думала, що це моя.

— У тебе немає такої сорочки.

— Значить, схожі.

Олеся відчула, як у неї починають тремтіти руки.

Того вечора вона поставила перед чоловіком телефон.

— Я хочу, щоб ти поговорив із сестрою.

— Про що?

— Вона бере мої речі.

Андрій подивився на фотографію, потім на дружину.

— Може, ти перебільшуєш?

— Андрію, сорочка була в її кімнаті.

— Ну то вона взяла один раз.

— Не один.

Він тяжко зітхнув.

— Олю, ти останнім часом постійно шукаєш привід до неї причепитися.

Ці слова зачепили сильніше, ніж Олеся очікувала.

— Ти серйозно?

— Серйозно. Ти від самого початку не хотіла, щоб вона жила з нами.

— Я погодилася.

— Але тобі це не подобається.

— Мені не подобається, коли мої речі беруть без дозволу!

Андрій нічого не відповів.

Наступного дня Віра була надзвичайно привітною.

Зварила каву.

Помила посуд.

Навіть винесла сміття.

Олеся одразу насторожилася.

Увечері вона зайшла до спальні й побачила на ліжку свою чорну сукню.

На комірі була свіжа пляма тонального крему.

Вона взяла телефон і сфотографувала.

Потім почула звук дверей.

Віра стояла на порозі.

— Я хотіла сказати…

— Ти її приміряла?

Дівчина опустила очі.

— Так.

— Навіщо?

— Бо мені сподобалася.

— Віро, справа не в сукні.

— А в чому?

— У тому, що ти заходиш до моєї кімнати, береш мої речі й навіть не питаєш.

Віра раптом розплакалася.

— Ти думаєш, мені легко? У мене нічого немає. Ні нормальної роботи, ні грошей, ні свого житла. Я дивлюся на тебе і бачу, що ти все маєш.

Олеся розгубилася.

— Але це не дає тобі права брати мої речі.

— Я знаю.

Віра витерла сльози.

— Просто… я іноді хочу хоча б виглядати так, ніби в мене теж усе добре.

Ця фраза збила Олесю з пантелику.

Уперше вона побачила в зовиці не нахабну ледацюгу, а невпевнену дівчину, яка соромилася власного життя.

Але наступного ранку сталося те, чого Олеся не могла пояснити.

Вона прокинулася раніше, тихо вийшла на кухню і почула, як Віра розмовляє телефоном.

— Та ні, вона нічого не знає.

Пауза.

— Кажу тобі, ще трохи почекай.

Олеся завмерла за дверима.

— Коли брат підпише документи, квартира все одно залишиться за нашою сім’єю. Тоді Оля нікуди не подінеться.

У Олесі похололи руки.

Вона не стала слухати далі.

Коли Андрій прокинувся, Олеся поклала перед ним телефон із диктофонним записом.

— Нам треба поговорити.

Він прослухав кілька секунд.

Потім підняв очі.

— Про що вона говорить?

— Оце я й хочу зрозуміти.

Віра спочатку все заперечувала.

А потім зізналася.

Виявилося, батьки справді планували переоформити квартиру на Андрія, але з умовою, що Віра матиме право проживати в ній доти, доки не купить власне житло. Олеся про це нічого не знала.

— А одяг? — запитала вона.

Віра заплакала.

— Я хотіла просто відчути, що це і мій дім теж.

Андрій довго мовчав.

Того вечора він уперше сказав сестрі:

— Віро, ти не можеш будувати своє життя за рахунок мого шлюбу.

— А ти мене виженеш?

— Ні. Але допомагати — не означає дозволяти все.

Через місяць Віра знайшла роботу. Невелику, з невисокою зарплатою, але вона вперше почала вставати о сьомій ранку й повертатися додому втомленою.

Ще через три місяці вона зняла кімнату.

Перед переїздом Віра прийшла до Олесі.

У руках тримала пакет.

— Це тобі.

Олеся відкрила його.

Там була її чорна сукня.

Випрана, відпрасована й акуратно складена.

— Я купила собі таку саму, — сказала Віра. — Тепер уже не братиму твою.

Олеся усміхнулася.

— І як?

— Нормально. Навіть краще. Знаєш чому?

— Чому?

— Бо вона моя.

Вони обидві засміялися.

Олеся довго думала про цю історію. Спочатку їй здавалося, що проблема була в сукнях, сорочках і шафі. Потім вона зрозуміла: річ була зовсім не в одязі.

Віра хотіла приміряти не її сукні.

Вона хотіла приміряти чуже життя.

А коли нарешті почала будувати власне, потреба залазити до чужої шафи зникла сама.