— Обійдешся супом. А м’ясо поклади Паші. Чоловік після роботи прийде, а ти шматки в каструлі виловлюєш, ніби голодомор завтра починається.

— Обійдешся супом. А м’ясо поклади Паші. Чоловік після роботи прийде, а ти шматки в каструлі виловлюєш, ніби голодомор завтра починається.

У великій каструлі ще парувала яловичина, яку вона варила майже чотири години. Учора після дванадцятигодинної зміни в лабораторії Віра спеціально заїхала на ринок, вистояла чергу до перевіреного продавця, витратила майже третину своєї тижневої зарплати, а сьогодні з самого ранку крутилася на кухні.

А тепер свекруха спокійно збиралася забрати найкращий шматок для свого дорослого сина.

— Галино Василівно, це м’ясо я купила за свої гроші.

— І що?

— І готувала його теж я.

— Ну то й готувала. Ти ж дружина. Це твій обов’язок.

Віра повільно поклала виделку на край каструлі.

— Паша сьогодні навіть не працював.

На обличчі Галини Василівни з’явилося обурення.

— Не працював? Ти взагалі знаєш, що в чоловіків бувають справи?

— Знаю.

— Він із самого ранку в гаражі був.

— Саме так. У гаражі з друзями.

Свекруха стиснула губи.

— Не смій так говорити про мого сина.

Віра подивилася на неї й раптом подумала, що вже навіть не злиться.

Вона просто втомилася.

Втомилася від того, що тридцятидворічного чоловіка називали «хлопчиком», якому потрібен найкращий шматок м’яса, найм’якіше крісло і тиша після роботи. Втомилася від того, що її дванадцятигодинна зміна називалася «посиділа в лабораторії», а його кілька годин у гаражі — важкою працею.

— М’яса я не дам, — сказала Віра.

Галина Василівна навіть не одразу зрозуміла почуте.

— Що?

— Я сказала, що не дам.

У кухні стало тихо.

Свекруха повільно випросталася.

— Ти мені зараз відмовляєш?

— Я захищаю свою їжу.

— У домі мого сина?

Віра гірко усміхнулася.

— У квартирі моїх батьків.

Це вже було зайве.

— Ах ти ж…

Галина Василівна не договорила.

У коридорі грюкнули двері.

— Мам! Віро! Я прийшов!

Павло з’явився на кухні за хвилину. Від нього тягнуло бензином і дешевим пивом. Він кинув ключі на тумбочку, стягнув куртку й одразу заглянув у каструлю.

— О, м’ясо!

— Бачиш? — тріумфально сказала мати. — А твоя дружина мені не дозволяє тобі покласти.

Павло перевів погляд на Віру.

— Вер, ну серйозно?

— Що?

— Мама просить шматок м’яса.

— Не шматок. Вона хоче забрати все м’ясо для гостей.

— Ну то й що?

Віра дивилася на чоловіка кілька секунд.

— Пашо, ти пам’ятаєш, що це я його купила?

— А яка різниця?

— Велика.

— Господи, знову почалося, — пробурмотів він. — Через м’ясо скандал.

— Не через м’ясо.

— А через що?

Віра хотіла відповісти, але в цей момент у кухню заглянула тітка Тамара.

— Галю, ну що там? Чоловіки вже за столом сидять. Чекати довго?

— Та ось, Тамаро, — одразу ожила свекруха. — Подивися, як мене невістка довела. М’ясо для власного чоловіка шкодує.

— Ой, Верочко, — зітхнула тітка. — Ну не можна ж так. Чоловіка годувати треба. Чоловік — голова сім’ї.

Віра подивилася на неї.

— А жінка тоді хто?

Тамара знизала плечима.

— Жінка — вона мудрість.

— Тобто мовчки їсть суп?

Тітка почервоніла.

Павло нервово засміявся.

— Все, досить. Накладай уже. Гості чекають.

Саме тоді Віра зрозуміла, що більше не хоче нічого пояснювати.

Не хоче доводити, що теж втомлюється.

Не хоче рахувати, скільки грошей принесла в сім’ю.

Не хоче нагадувати, хто платить за квартиру, хто купує продукти і хто минулого місяця закривав чоловікову кредитку.

Вона просто взяла каструлю обома руками.

— Ти куди? — насторожився Павло.

— Зараз побачите.

Віра понесла каструлю до раковини.

— Віро, постав! — закричала Галина Василівна.

Вона не зупинилася.

Відкрила кран.

І вилила весь суп у раковину.

Гарячий бульйон із шумом пішов у злив. Морква, цибуля, картопля закружляли у воді, а за ними важко гепнувся великий шматок яловичини.

На кухні запала тиша.

Галина Василівна дивилася на раковину, наче перед нею щойно спалили державний прапор.

— Ти…

Віра вимкнула воду.

— Ви сказали, що м’ясо для Паші.

— Так!

— Тоді нехай дістає.

Павло зблід.

— Ти ненормальна?

— Ні.

— Ти щойно вилила їжу!

— Так.

— Яку ти сама купила!

— Саме так.

Віра витерла руки рушником і спокійно додала:

— Зате тепер ніхто не зможе сказати, що я пошкодувала чоловікові м’ясо.

Тітка Тамара тихо відступила до дверей.

А Галина Василівна нарешті вибухнула:

— Ти що собі дозволяєш?! Я стільки років сина виховувала, щоб якась лабораторна миша ним командувала?!

Віра вперше за вечір підвищила голос.

— **Я не командую вашим сином! Я просто більше не збираюся бути його прислугою!**

Павло відразу насупився.

— Не кричи.

Віра засміялася.

— Не кричати?

— Так.

— А коли твоя мати каже, що я маю їсти суп, бо ти «чоловік», це нормально?

— Віро, ну навіщо при людях?

— При людях?

Вона обвела поглядом кухню.

— Вони всі прийшли в мою квартиру.

Павло скривився.

— Знову ця квартира.

— Так. Знову.

Віра підійшла до шафи, відкрила шухляду й дістала папку.

Поклала її на стіл.

— Тут документи на квартиру.

Галина Василівна зблідла.

— Навіщо ти їх принесла?

— Бо мені набридло слухати «в домі мого сина».

Павло мовчав.

— Цю квартиру купили мої батьки, — продовжила Віра. — Потім мама оформила її на мене. Павле, ти переїхав сюди через пів року після нашого весілля.

— Я тут живу.

— Живеш.

— Я твій чоловік.

— Саме тому я три роки терпіла те, чого не терпіла б від чужої людини.

Павло відвів очі.

Галина Василівна раптом зрозуміла, що ситуація вийшла далеко за межі звичайної сімейної сварки.

— Веро, ну ми ж родина…

— Ні.

Вона сказала це тихо.

Настільки тихо, що всі замовкли.

— Ви не поводитеся зі мною як із родиною. Ви поводитеся зі мною як із людиною, яка вам щось винна.

— Та хто тебе змушував працювати? — обурився Павло. — Ти сама вибрала лабораторію.

— Я працюю, бо треба ж за щось жити.

— Я теж працюю.

— Паша, чотири місяці твою зарплату плачу я.

Він зблід.

— Не треба при мамі.

— Чому?

— Тому що це принизливо.

Віра кивнула.

— А мені не принизливо було, коли твоя мати рахувала, скільки м’яса я поклала собі в тарілку?

Галина Василівна знову схопилася за серце.

— Павле! Ти будеш це слухати?!

Павло стояв мовчки.

І Віра побачила в його очах щось нове.

Не сором.

Страх.

Він нарешті зрозумів, що ця квартира, машина, побут і навіть гроші, які він вважав своїми, трималися зовсім не на ньому.

— Так ось що, — сказала Віра. — Ви всі хотіли святкову вечерю?

Вона підійшла до столу.

— Забирайте салати.

Усі дивилися на неї.

— І торт.

— Віро…

— Я сказала: забирайте.

Вона відчинила двері.

— Свято закінчилося.

— Ти нас виганяєш? — прошепотіла Галина Василівна.

— Так.

— А Павло?

Віра подивилася на чоловіка.

— Павло теж.

Запала тиша.

— Куди я піду? — тихо запитав він.

— До мами.

Галина Василівна різко повернулася до сина.

— До мене?!

Віра ледь усміхнулася.

— А куди ж іще? Ви ж так добре знаєте, як треба годувати чоловіка.

Павло відкрив рот, але не знайшов відповіді.

— Веро, давай поговоримо.

— Ми вже поговорили.

— Я твій чоловік.

— Був.

Це слово прозвучало набагато сильніше за крик.

Через двадцять хвилин квартира спорожніла.

Останнім вийшов Павло.

На порозі він ще раз озирнувся.

— Ти справді все закінчила?

Віра подивилася йому прямо в очі.

— Ні. Я тільки почала.

Двері зачинилися.

Віра залишилася сама.

На кухні все ще пахло яловичиною, чужими парфумами й образою.

Вона відкрила вікно.

Холодне осіннє повітря увірвалося до кімнати й одразу розігнало застояний запах.

Віра підійшла до раковини.

На дні лежав той самий шматок м’яса.

Вона подивилася на нього кілька секунд.

Потім викинула.

Не тому, що м’ясо було зіпсоване.

А тому, що більше не хотіла залишати у своєму домі нічого, через що їй колись доводилося просити дозволу на власну вечерю.

Вона заварила собі чай.

Дістала з холодильника сир, нарізала хліб і сіла біля вікна.

Без чоловіка.

Без свекрухи.

Без родичів, які прийшли оцінювати її гостинність.

І вперше за три роки вечеряла у власній квартирі так, як хотіла сама.

Ніхто не сказав їй, що їсти.

Ніхто не рахував її шматки.

Ніхто не пояснював, кому вона чим зобов’язана.

Віра зробила ковток гарячого чаю й раптом усміхнулася.

Виявилося, що найважче було не виставити їх за двері.