Галина була старшою. Змалку її вчили поступатися, ділитися, бути опорою і в усьому допомагати молодшій. Якщо на столі залишалося останнє яблуко, мама віддавала його Світлані. Якщо потрібно було йти по воду взимку, йшла Галина. А коли батьки захворіли, саме вона залишилася в селі доглядати їх, тоді як Світлана вже давно жила в місті й приїжджала лише на свята.

Галина була старшою. Змалку її вчили поступатися, ділитися, бути опорою і в усьому допомагати молодшій. Якщо на столі залишалося останнє яблуко, мама віддавала його Світлані. Якщо потрібно було йти по воду взимку, йшла Галина. А коли батьки захворіли, саме вона залишилася в селі доглядати їх, тоді як Світлана вже давно жила в місті й приїжджала лише на свята.

Після того як  батьківне стало, сестри начебто не сварилися. Світлана телефонувала на свята, привозила якісь подарунки, часом кидала на стіл гроші й казала: «Купіть собі щось, вам у селі все треба». Галина дякувала, хоча знала, скільки коштує її домашня консервація в магазинах. Світлана ніколи не рахувала, скільки банок забрала за літо, бо вважала: «Ну а кому ще, як не сестрі?»

Того дня вона наповнила свій кошик так швидко, ніби боялася, що хтось передумає. П’ять банок перцю, шість огірків, три банки лечо, дві з хроном, ще кілька баночок варення. Потім згадала про сушені яблука, гриби й квасолю. Галина мовчки подавала, а Василь дивився у вікно й стискав губи.

— А ковбаски домашньої не лишилося? — раптом запитала Світлана.

— Лишилося трохи, — відповіла Галина.

— То й її мені дай. Андрій обожнює вашу домашню.

Василь не витримав:

— Світлано, ти хоч щось цього року для сестри привезла?

У літній кухні стало тихо.

Світлана повільно повернулася до нього.

— Василю, а ти чого втручаєшся? Це між нами, сестрами.

— Між вами, може, й між вами. Але я щороку бачу, як Галина з ранку до ночі крутиться біля цієї плити, а ти приїжджаєш із порожнім кошиком і їдеш із повним.

— Ну то не давайте, якщо вам шкода!

Галина різко обернулася.

— Досить.

Вона сказала це тихо, але таким голосом, що навіть Василь замовк.

Світлана образилася. Вона схопила кошик і почала демонстративно переставляти банки, бурмочучи, що «в рідній сестри вже й попросити нічого не можна». Галина дивилася на неї й раптом відчула не звичну провину, а втому. Таку втому, яка накопичувалася роками.

— Бери, — сказала вона. — Але більше я для тебе не крутитиму.

Світлана застигла.

— Це ти зараз серйозно?

— Серйозно.

— Через якісь банки?

— Не через банки.

Галина сіла на лавку й витерла рукою чоло. Вона довго мовчала, а потім сказала те, чого не говорила сестрі майже сорок років.

— Ти пам’ятаєш, чому я не поїхала після школи до міста?

Світлана здивовано звела брови.

— Бо тобі подобалося село.

Василь тихо пирхнув.

— От бачиш, — сказала Галина. — Ти навіть не пам’ятаєш.

Насправді після школи Галина вступила до технікуму в обласному центрі. У неї були хороші оцінки, вона мріяла стати бухгалтеркою й жити в місті. Але того літа батько потрапив до лікарні, мати захворіла, а Світлана якраз закінчувала дев’ятий клас.

— Мама сказала: «Ти старша, потерпи рік». Я залишилася. Потім батькові стало гірше. Потім треба було допомагати мамі. А через кілька років ти вже вийшла заміж і поїхала.

Світлана мовчала.

— Я не звинувачую тебе, — продовжила Галина. — Ти була молодою. Ти навіть не знала, що я тоді відмовилася від свого місця в гуртожитку.

— Чому ж ти ніколи не казала?

Галина усміхнулася без радості.

— Бо мама сказала, що ти повинна мати своє життя. А я, виходить, мала почекати.

Світлана поставила банку на стіл.

— То ти все життя через мене тут залишилася?

— Ні. Не через тебе. Через обставини. Але коли ти приїжджаєш і кажеш, що мені «нічого робити цілими днями», мені боляче. Бо ти навіть не уявляєш, скільки я роблю.

Світлана вперше не знайшла, що відповісти.

Вона поїхала того дня раніше, ніж планувала. Кошик залишився напівпорожнім, а Галина вперше за багато років не бігла до машини з пакетом картоплі, банкою меду й десятком яєць «на дорогу». Василь після її від’їзду налив дружині чаю і сказав: «Може, хоч тепер зрозуміє».

Але через тиждень зателефонував Андрій, чоловік Світлани.

— Галино, не сердься на неї. Вона просто не знає, як тобі сказати.

— Що саме?

На тому кінці запала пауза.

— Вона захворіла.

Галина аж підвелася зі стільця.

— Що з нею?

— Знайшли пухлину. Лікарі кажуть, треба терміново оперувати. Вона боїться.

Після розмови Галина довго сиділа біля вікна. Усе, що вона хотіла сказати сестрі, раптом стало дріб’язковим. Увечері вона сама зателефонувала Світлані.

Та не відповідала.

Наступного дня Галина сіла в автобус і поїхала до міста.

Світлана лежала в лікарні, бліда, без свого звичного макіяжу й укладки. Коли побачила сестру з великою торбою домашньої їжі, одразу заплакала.

— Я думала, ти більше не приїдеш.

— А я думала, ти більше не попросиш.

Світлана заплющила очі.

— Я не хотіла просити. Мені було соромно.

— Чого?

— Що я стільки років брала, а тепер сама потребую допомоги.

Галина сіла поруч.

— Я не свята, Свєто. Мені теж було образливо. Але ти моя сестра.

Операція була складною. Галина кілька днів фактично жила біля лікарні, носила їжу, говорила з лікарями, купувала ліки. Василь бурчав, що вона знову всіх рятує, але сам щовечора телефонував і питав: «Ну що там наша міська пані?»

Світлана поступово одужувала.

А через кілька місяців вона несподівано приїхала в село. Без пальта за тисячу гривень, без ідеальної зачіски, без порожнього кошика. Приїхала в старій куртці, привезла мішок картоплі, кілька пачок насіння й маленький саджанець яблуні.

— Це тобі, — сказала вона Галині.

— Навіщо?

— Ти ж колись мріяла про свій сад.

Галина не одразу зрозуміла, звідки Світлана це знає.

— Пам’ятаю, — тихо сказала сестра. — Просто дуже довго робила вигляд, що не пам’ятаю.

Вони посадили яблуню біля літньої кухні. Василь копав яму, Галина тримала саджанець, а Світлана носила воду. Уперше за багато років вони працювали не так, що одна робить, а інша забирає результат. Усе було навпаки: кожна робила те, що могла.

Минуло літо.

Наступної осені Галина знову закручувала перець. Але цього разу Світлана приїхала зранку, перевдягнулася у стару футболку й сама стала біля плити.

— Тільки не кажи, що я тепер маю крутити все сама, — пожартувала вона.

Галина засміялася.

— Ні. Тепер половина твоя.

— А баночки?

— Баночки теж.

— І соус із хроном?

— І соус.

Світлана помовчала, а потім додала:

— А можна я цього року заберу тільки три банки?

Галина подивилася на неї.

— Можна.

— Бо решту я хочу залишити тобі.

І тоді Галина зрозуміла, що сестра нарешті навчилася найпростішої речі, якої не могла навчитися все життя: рідна людина — це не той, у кого можна без кінця брати. Рідна людина — це той, поруч із ким ти одного дня зупиняєшся і питаєш: «А тобі самому часом нічого не потрібно?»