— Забирайте свого сина додому і подумайте, що з ним робити. Бо наступного тижня батьки можуть написати колективну заяву. Оксана спочатку навіть не зрозуміла, що завідувачка звертається саме до неї. Вона стояла біля шафки, намагаючись застебнути блискавку на курточці чотирирічного Тимофія, а жінка говорила тихо, майже пошепки, щоб не почули інші батьки. Але останні слова прозвучали так, що Оксана відчула, як у неї похололи руки.
— Забирайте свого сина додому і подумайте, що з ним робити. Бо наступного тижня батьки можуть написати колективну заяву.
Оксана спочатку навіть не зрозуміла, що завідувачка звертається саме до неї. Вона стояла біля шафки, намагаючись застебнути блискавку на курточці чотирирічного Тимофія, а жінка говорила тихо, майже пошепки, щоб не почули інші батьки. Але останні слова прозвучали так, що Оксана відчула, як у неї похололи руки.
— Заяву? Куди?
— Поки що нікуди. Але якщо ситуація повториться, батьки звернуться до поліції та служби у справах дітей.
— Що він зробив?
Завідувачка помітно пом’якшила голос.
— Тимофій б’є хлопчиків. Не один раз. Штовхає, ставить підніжки, може вдарити машинкою. Сьогодні один хлопчик розбив губу.
Оксана подивилася на сина.
Той стояв поруч із маленьким рюкзаком на плечах і абсолютно спокійно розглядав наклейку на своїй рукавичці.
— Мій Тимко?
— Саме ваш.
Дорогою додому Оксана не сказала синові майже нічого. Вона тримала його за руку, а хлопчик весело перестрибував через калюжі й розповідав, що сьогодні в садочку дав Маркові червону машинку, бо той плакав.
А Оксона тільки думала про одне: **невже її дитина справді б’є інших дітей?**
Чоловік Андрій уже був удома. Він працював водієм і повертався раніше, якщо змінювався графік. Коли побачив дружину, одразу зрозумів, що щось сталося.
— Оксано, чого ти така біла?
— Нам треба поговорити.
— Тимко щось зробив?
Вона кивнула.
Андрій навіть перестав розкладати на столі чеки з магазину.
— Що?
— Його хочуть вигнати із садка.
— За що?
— Б’є дітей.
Андрій кілька секунд мовчав.
— Наш Тимко?
— Так.
— Той самий, який учора плакав, бо наступив на жука?
— Він.
— Та ну.
— Я теж спочатку не повірила.
Але сумніви швидко змінилися тривогою.
Якщо дитину справді виженуть із садка, Оксані доведеться залишити роботу. А кредит за квартиру сам себе не виплатить, та й Андрій не міг один тягнути всі витрати.
— Добре, — сказав він. — Не панікуй. Спочатку поговоримо з ним.
— Я вже питала.
— І?
— Мовчить.
— Тоді я спробую.
Андрій зайшов у дитячу кімнату.
Тимофій сидів на килимі серед машинок і будував цілу парковку з конструктора.
— Тимку.
— Що?
— Іди сюди.
Хлопчик навіть не повернувся.
— Я зайнятий.
Андрій глянув на дружину.
— Це точно наш син.
— Тимофію, — суворіше повторив батько. — Нам треба серйозно поговорити.
Хлопчик неохоче відклав машинку.
— Про що?
— Про дітей у садочку.
Тимофій одразу опустив очі.
— Я нічого не робив.
— Ти їх б’єш?
Мовчання.
— Тимку?
— Іноді.
— За що?
— Просто так.
— Просто так люди не б’ють.
Хлопчик почав колупати нігтем наклейку на машинці.
— Вони самі винні.
— У чому?
Тимофій зітхнув.
— Не скажу.
Оксана вже хотіла щось додати, але Андрій підняв руку.
— Залиш нас.
— Чому?
— Він соромиться при тобі.
Оксана образилася, але вийшла.
За дверима вона почула:
— Ну, чоловіче. Тепер без мами. Розповідай.
Кілька секунд було тихо.
Потім син запитав:
— Тільки ти не будеш сміятися?
— Не буду.
— І мамі не скажеш?
Андрій подумав.
— Якщо це щось серйозне — доведеться сказати.
— Тоді не скажу.
— Тимку.
— Добре. Але тільки якщо вона не буде сміятися.
Андрій сів поруч.
— Домовились.
Тимофій довго мовчав, а потім прошепотів:
— Вони чіпають Мар’яну Василівну.
Андрій насупився.
— Хто?
— Хлопці.
— Як чіпають?
— Обіймають.
— І що?
— Вона їх гладить.
— І?
— Вони до неї туляться.
Андрій кілька секунд дивився на сина, намагаючись зрозуміти.
— А ти через це їх б’єш?
Тимофій кивнув.
— Чому?
Хлопчик подивився на батька так, ніби відповідь була очевидною.
— Бо вона моя.
Андрій ледь не розсміявся.
— У якому сенсі «твоя»?
— Я на ній одружуся.
Тепер батько вже не знав, що сказати.
— Коли виростеш?
— Так.
— А зараз?
— Зараз вона просто вихователька.
— І тому ти б’єш усіх, хто її обіймає?
— Не всіх. Тільки тих, хто дуже довго.
Андрій прикрив рот рукою, щоб син не побачив усмішки.
— Тимку, слухай. Вона працює з дітьми. Вона повинна їх заспокоювати, обіймати, якщо вони плачуть.
— Але навіщо їх гладити?
— Бо вони маленькі.
— Я теж маленький.
— Тебе вона теж обіймає?
— Так.
— Ну от.
Тимофій задумався.
— А якщо я виросту, вона перестане мене обіймати?
— Мабуть.
— Чому?
— Бо тоді ти будеш дорослим.
Хлопчик насупився.
— Тоді я не хочу рости.
Андрій усміхнувся.
— Тут я тебе розумію.
Тимофій помовчав.
А потім тихо запитав:
— Тату, а ти маму любиш?
— Дуже.
— А інші чоловіки її можуть обіймати?
— Ну… друзі, родичі.
— А ти не б’єш їх?
Андрій кашлянув.
— Ні.
— Чому?
— Бо дорослі розмовляють словами.
— А якщо не розуміють?
— Тоді все одно словами.
Тимофій подумав і серйозно кивнув.
— Добре.
— Значить, більше нікого не б’єш?
— Не буду.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Але тут хлопчик раптом підняв очі.
— Тільки якщо вони Мар’яну Василівну не будуть цілувати.
Андрій ледь не впав із маленького стільчика.
— Ти бачив?
— Один раз.
— Хто?
— Сашко.
— Він її поцілував?
— У щоку.
— А ти що зробив?
Тимофій гордо відповів:
— Дав йому машинкою.
Андрій повільно видихнув.
— Сину, так не можна.
— Він перший почав.
— Ні. Так не можна.
— Добре.
— І якщо тобі щось не подобається, ти кажеш виховательці або виховательці іншій. Зрозумів?
— Зрозумів.
Коли Андрій вийшов із дитячої, Оксана чекала в коридорі.
— Ну?
Він кілька секунд мовчав.
— Я тепер знаю, чому він це робить.
— І?
— Ти тільки не смійся.
— Андрію, я вже тиждень нервую. Кажи.
— Він закохався у виховательку.
Оксана кліпнула.
— У кого?
— У Мар’яну Василівну.
Жінка прикрила рот долонею.
— Ой Боже…
— І ревнує.
Оксана сіла на пуфик.
— То він через це б’ється?
— Через хлопців, які її обіймають.
Вона спочатку хотіла розсміятися, але потім у її погляді з’явилася тривога.
— А раптом це не просто дитячі пустощі?
— А що?
— Я не знаю. Він останнім часом дуже змінився.
Андрій замислився.
— Я теж це помічав.
Саме в цей момент із дитячої долинув голос Тимофія:
— Мамо!
Оксана зайшла до кімнати.
— Що?
— Тільки ти нікому не кажи, що я закоханий.
— Добре.
— Навіть бабусі.
— Добре.
— І Мар’яні Василівні.
— І їй.
Тимофій полегшено усміхнувся.
Наступного ранку Андрій особисто повів сина до садочка. Біля входу вони зустріли завідувачку.
— Можна з вами поговорити? — запитала вона.
Андрій кивнув.
Він коротко пояснив ситуацію, але без зайвих подробиць.
Завідувачка спочатку здивувалася, а потім усміхнулася.
— Тепер зрозуміло.
— Тільки я вас прошу, — сказав Андрій. — Не висміюйте його.
— Звичайно.
— І не говоріть при інших дітях.
— Ми впораємося.
Того дня Тимофій уперше не влаштував жодної бійки.
Другого теж.
На третій день він сам підійшов до хлопчика, якого раніше штовхнув, і простягнув йому машинку.
— Давай разом.
Але справжній сюрприз чекав батьків увечері.
Коли Оксана забирала сина, Мар’яна Василівна попросила її затриматися.
— Оксано, я хотіла вам сказати…
Жінка напружилася.
— Що?
— Тимофій сьогодні сам підійшов до Сашка. Вибачився.
— Правда?
— Так.
Мар’яна усміхнулася.
— І ще сказав одну цікаву річ.
— Яку?
— Що коли виросте, одружиться зі мною, але поки що дозволяє мені працювати.
Оксана засміялася.
Увечері вона розповіла все Андрію.
Він теж посміявся, а потім сказав:
— Ні, наш син явно пішов у мене.
— У тебе теж така ревність була?
— Та ні.
Оксана подивилася на нього.
— Андрію.
— Ну добре. Трохи.
Тимофій, який саме проходив повз кухню, зупинився.
— Тату, а ти маму теж захищав?
— Було діло.
— І бив дядьків?
Оксана різко подивилася на чоловіка.
— Андрію?
— Ні! — швидко відповів він. — Я все робив словами.
Тимофій задумався.
— Тоді я теж буду словами.
І пішов до своєї кімнати.
Оксана подивилася йому вслід.
— Ну що, — тихо сказала вона чоловікові, — схоже, виховали романтика.
— Ага, — усміхнувся Андрій. — Тільки спочатку треба навчити його, що любов — це не коли когось відганяєш. Це коли людині добре поруч із тобою.
З дитячої одразу почувся голос:
— Тату!
— Що?
— А якщо Сашкові добре поруч із Мар’яною Василівною?
Андрій переглянувся з Оксаною.
— Оце вже складніше, синку.
Із дитячої долинув важкий зітх.
— Ну тоді доведеться потерпіти.
Оксана засміялася.
Андрій тільки похитав головою:
— Все. Пішов у мене. Точно пішов.
