— Це не мої діти, це племінники. Чому я маю відповідати? — Гліб роздратовано відкинувся на спинку стільця. Він говорив уже не про гроші, а про принцип, ніби саме Наталя намагалася його пограбувати. Вона кілька секунд дивилася на чоловіка, а потім тихо сказала: — А чому я маю відповідати за них?

— Це не мої діти, це племінники. Чому я маю відповідати? — Гліб роздратовано відкинувся на спинку стільця. Він говорив уже не про гроші, а про принцип, ніби саме Наталя намагалася його пограбувати. Вона кілька секунд дивилася на чоловіка, а потім тихо сказала:

— А чому я маю відповідати за них?

Гліб відкрив рота, але відповіді не знайшов. У кухні було чути тільки цокання старого годинника та дитячі голоси з вітальні. Маленька Марійка щось розповідала братові, а той час від часу сміявся. Наталя глянула на них і раптом відчула не злість, а втому.

— Ти знаєш, що найгірше? — запитала вона. — Не те, що твоя сестра поїхала відпочивати. І навіть не те, що твоя мама привезла мені дітей без дозволу. Найгірше, що ви всі заздалегідь вирішили: Наталка впорається.

— Ніхто нічого не вирішував.

— Справді?

Наталя взяла телефон і відкрила галерею. На екрані була фотографія, яку вона зробила вранці. На холодильнику висів аркуш із розкладом: «Понеділок — Наталя забирає дітей. Вівторок — Наталя готує. Середа — Наталя відвозить їх до лікаря». Нижче стояли ще кілька пунктів. А внизу чужим почерком було написано: «До повернення Юлі».

Гліб зблід.

— Де ти це взяла?

— На холодильнику.

— Я не знав про це.

— Не бреши.

— Наталю, я справді не знав.

— Тоді подзвони своїй мамі.

Він узяв телефон, але Наталя зупинила його.

— Ні. Не треба. Я вже сама з нею поговорила.

Гліб підняв очі.

— Коли?

— Пів години тому.

— І що вона сказала?

Наталя усміхнулася без радості.

— Що ти все знаєш.

У чоловіка змінилося обличчя.

— Це неправда.

— Тоді поясни мені одну річ. Чому твоя мама сказала, що ви з Юлею домовлялися ще місяць тому?

Гліб мовчав.

І цього разу Наталя вже не сумнівалася.

— Ви планували це заздалегідь.

— Я просто знав, що мама лягає на обстеження.

— І знав, що Юля їде.

— Так.

— І знав, що діти залишаться тут.

— Я думав, ти не будеш проти.

Наталя повільно кивнула.

— Ось воно що.

Вона відсунула від себе чашку.

— Ти не «не знав». Ти просто не вважав за потрібне мене запитати.

Гліб потер долонями обличчя.

— Я не хотів скандалу.

— А тепер маєш.

У цей момент пролунав дзвінок у двері. Гліб пішов відчиняти, а через хвилину до кухні зайшла сусідка Людмила, яка жила через два будинки. Вона принесла дитячу куртку, яку вранці випадково забрала разом зі своїми речами.

— Наталю, я ось це принесла. Діти сказали, що їхня бабуся вчора ще телефонувала Юлі.

Наталя насторожилася.

— Вчора?

— Так. Я чула, коли проходила повз. Вона казала: «Не переживай, Наталя у відпустці, вона посидить». Я тоді ще подумала, що ви самі домовилися.

Гліб опустив голову.

Наталя нічого не сказала. Вона лише подякувала сусідці, забрала куртку й зачинила двері.

— Ти чув? — запитала вона.

— Чув.

— Тепер скажи мені правду. Хто все це придумав?

Гліб довго мовчав.

— Мама.

— І ти погодився.

— Я думав, що це на кілька днів.

— Десять.

— Я не знав, що вона так усе організує.

Наталя гірко всміхнулася.

— Ні. Ти просто знав, що я все одно не відмовлю дітям.

Чоловік нічого не відповів.

Наступного ранку Наталя зібрала дітей, посадила їх у машину й поїхала не до лікарні, не до свекрухи й навіть не до своєї роботи. Вона привезла їх до квартири Юлі.

Ключі від квартири сестри Гліб колись зберігав у шухляді. Юля дала їх матері, а та передала синові на випадок, якщо потрібно буде щось узяти. Наталя взяла дітей, залишила їм сніданок, воду, одяг і записку.

«Діти не винні. Але їхні батьки відповідальні за них».

Після цього вона повернулася додому.

Гліб зустрів її біля воріт.

— Ти що зробила?

— Те, що мала зробити їхня мама.

— Наталю, ти не могла просто залишити їх самих!

— Я їх не залишила. Я повернула їх батькам.

— Юля за кордоном!

— Тоді нехай повертається.

— Вона не може!

— Чому?

Гліб замовк.

Наталя подивилася на нього.

— Тільки не кажи мені, що вона не може через гроші.

Гліб опустив очі.

— Вона вже заплатила за готель.

Наталя засміялася.

— Ось тепер усе зрозуміло.

Вона зайшла в будинок, поклала сумку на стілець і зняла куртку.

— Двадцять тисяч за відпочинок є. А на десять днів догляду за власними дітьми — немає.

— Вона не думала, що так вийде.

— Вона не думала про мене.

Гліб мовчав.

А ввечері зателефонувала Тамара Іванівна.

— Наталю, що ти наробила? Діти зараз у Юлиній квартирі!

— Так.

— Це ж безвідповідально!

— Ні. Безвідповідально — залишити дітей на людину без її згоди.

— Ти жінка, ти повинна розуміти!

— А ви мати. Ви повинні розуміти, що я не безкоштовний додаток до вашої сім’ї.

У слухавці настала пауза.

— Юля повернеться через десять днів.

— Нехай.

— А якщо вона не може?

— Тоді шукайте няню.

— Це ж дорого!

Наталя тихо відповіла:

— Тепер я знаю.

Після цих слів вона поклала слухавку.

Але на цьому історія не закінчилася.

Наступного дня Наталя відкрила банківський застосунок і побачила повідомлення про нове надходження. Вона здивовано подивилася на суму.

Двісті двадцять тисяч гривень.

Відправник — Гліб Павлович.

Наталя кілька секунд просто дивилася на екран.

— Глібе, що це?

Чоловік зайшов на кухню.

— Ти ж сама сказала, що якщо втратиш проєкт, я компенсую.

— Я сказала це вчора.

— Я знаю.

— Звідки в тебе двісті двадцять тисяч?

Гліб мовчав.

Наталя відчула, як усередині все стискається.

— Ти ж сказав, що на картці нічого не залишилося.

— Не залишилося.

— Тоді звідки гроші?

Чоловік сів.

— Це не мої.

— Чиї?

Гліб подивився на неї.

— Юлі.

Наталя застигла.

— Що?

— Вона переказала мені гроші ще до поїздки.

— Навіщо?

Гліб не відповів.

Наталя взяла телефон.

— Вона заплатила тобі за те, щоб ти домовився зі мною?

— Не зовсім.

— Глібе.

— Вона сказала, що якщо ти погодишся доглядати дітей, вона компенсує витрати.

Наталя повільно сіла.

Тепер вона зрозуміла, чому чоловік так легко погодився на всю цю історію. Справа була не тільки в материному обстеженні. Не тільки у відпочинку Юлі. І навіть не в тому, що Наталю вважали людиною, яка «все витримає».

Її чоловік отримав гроші за її працю.

— Ти взяв гроші у сестри, а потім заплатив мені з нашого сімейного бюджету?

Гліб кивнув.

— Я хотів зробити все чесно.

Наталя гірко посміхнулася.

— Ні. Ти хотів заробити на моїй безкоштовній праці.

Гліб опустив голову.

Наталя відкрила банківський застосунок і повернула гроші відправнику.

— Що ти робиш?

— Повертаю.

— Навіщо?

— Бо це гроші Юлі.

— Але ж вони мали піти тобі.

— Ні. Вони мають піти на няню.

Гліб підвів голову.

— Наталю…

— Я більше не буду нянькою для дорослих людей.

Увечері Юля зателефонувала сама.

— Наталю, пробач.

Це були перші слова, які вона сказала.

Наталя мовчала.

— Я справді думала, що ти погодишся. Мама сказала, що ви з Глібом домовилися.

— А Гліб сказав, що це ти все організувала.

— Я… Я не хотіла конфлікту.

Наталя заплющила очі.

— Знаєш, що найбільше мене образило?

— Що?

— Ви всі вирішили, що мої плани менш важливі. Що моя робота — не робота. Що моя відпустка — це вільний час для ваших дітей. Що якщо я жінка, то мені можна просто залишити чужу відповідальність біля дверей.

Юля заплакала.

— Я повернуся.

— Повертайся не через мене. Повертайся через своїх дітей.

Після дзвінка Наталя довго сиділа на кухні.

Гліб підійшов і сів поруч.

— Ти мене пробачиш?

Вона не відповіла одразу.

— Не знаю.

— Що мені зробити?

Наталя подивилася на нього.

— Вперше за весь час — нічого не роби за моєю спиною. Сядь і подивись, скільки разів ти вирішував чужими руками те, що мав вирішити сам.

Гліб кивнув.

Через десять днів Юля повернулася. Вона забрала дітей, привезла Наталі продукти й конверт із грошима за всі десять днів. Тамара Іванівна теж прийшла, але цього разу не вимагала й не дорікала.

Вона лише тихо сказала:

— Наталю, ми справді перегнули.

— Перегнули не один раз.

— Я знаю.

Наталя подивилася на неї.

— Тоді нехай це буде востаннє.

Гліб стояв поруч і мовчав.

А коли всі розійшлися, він поклав перед Наталею банківську картку.

— Я відкрив окремий рахунок для наших спільних грошей. І тепер жодної копійки з сімейного бюджету без нашої спільної згоди.

Наталя взяла картку, але не посміхнулася.

— Це тільки початок.

— Я знаю.

Вона подивилася у вікно. На городі вже пробивалася молода зелень, хоча ще тиждень тому вона була впевнена, що через дітей знову не встигне його привести до ладу.

І тоді Наталя раптом зрозуміла: проблема була не в десяти днях, не в няньці й навіть не в двохстах двадцяти тисячах.

Проблема була в тому, що за роки шлюбу всі звикли, що Наталя мовчки підхопить те, що скинули інші.

Цього разу вона не підхопила.

І саме тому вперше за багато років її родина змушена була навчитися не користуватися її добротою, а рахуватися з нею.