Гості почали сходитися ближче до шостої вечора. Галина Іванівна прибула останньою, разом із сестрою Андрія — Світланою. Свекруха ступала до святкового столу так велично, ніби прямувала на урочистий прийом. — З іменинником! — дзвінко оголосила Галина Іванівна, простягаючи синові подарунковий пакет. Андрій заглянув усередину й одразу засяяв. — О, мамо! Дякую! Той самий аромат!

Галина Іванівна сиділа, тримаючись за край столу, і вперше за весь вечір не знаходила слів. Вона переводила погляд із сина на невістку, наче чекала, що хтось із них першим відступить. Але Оксана вже не збиралася рятувати її від незручних запитань. Після всього, що вона почула за цей вечір, мовчання здавалося їй набагато гіршим за будь-яку сварку.

— Мамо, це правда? — першою запитала Світлана. — Ти справді сказала Оксані, що гроші потрібні на лікування?

— Не лізь, куди тебе не просять, — відрізала Галина Іванівна. — У тебе своє життя, от ним і займайся. Я сама розберуся зі своїми справами.

— Але ти казала мені зовсім інше, — не відступала Світлана. — Ти говорила, що Андрій допоміг тобі купити машину, бо нібито давно відкладав на неї гроші. Я ще дивувалася, звідки він їх узяв, якщо вони з Оксаною постійно говорять про іпотеку.

Андрій повільно повернувся до матері. Він уже не виглядав розгубленим, як кілька хвилин тому, а говорив дуже спокійно, майже без емоцій. Саме цей спокій налякав Оксану сильніше, ніж якби він почав кричати.

— Мамо, я хочу почути відповідь від тебе. Я коли-небудь давав тобі гроші на машину?

Галина Іванівна стиснула губи й відвела погляд. Потім поправила серветку біля тарілки, хоча вона й так лежала рівно. Нарешті жінка підняла очі на сина й тихо сказала:

— Ти не давав. Але я знала, що ти не відмовишся від мене.

Андрій гірко посміхнувся. За весь вечір це була, мабуть, перша чесна фраза матері. Він провів долонею по обличчю і сів назад, ніби раптом відчув, наскільки втомився від цієї розмови.

— Тобто ти брала гроші в Оксани?

— Я брала не для себе, — швидко відповіла Галина Іванівна. — Я хотіла жити нормально, а не рахувати кожну копійку. Усі мої подруги мають машини, їздять відпочивати, купують собі гарний одяг, а я що? Повинна все життя ходити в старому пальті тільки тому, що вийшла на пенсію?

Оксана слухала її й не вірила власним вухам. Вона згадала, як сама відкладала гроші на ремонт, відмовлялася від відпустки й кілька місяців ходила зі старим телефоном. У цей час Галина Іванівна називала «лікуванням» нову машину, пальто й дорогі покупки. Найбільше боліло навіть не це, а те, що Андрій знав про її прохання й жодного разу не поцікавився, скільки грошей дружина віддала його матері.

— Андрію, — тихо сказала Оксана, — ти пам’ятаєш, скільки разів я говорила, що в нас не сходиться бюджет?

Чоловік подивився на неї.

— Пам’ятаю.

— І ти знав, що я даю гроші твоїй мамі?

— Вона казала, що це тимчасово.

Оксана кілька секунд мовчала. Потім відкрила на телефоні список переказів і поклала його перед чоловіком. Вона не хотіла більше сперечатися чи доводити очевидне — цифри могли сказати за неї набагато більше.

— Тимчасово було перше прохання. Потім друге. Потім третє. А за останній рік набігла сума, якої вистачило б на половину нашого ремонту.

Андрій почав переглядати операції. Спочатку він просто мовчки гортав екран, але з кожним наступним рядком його вираз ставав дедалі серйознішим. Деякі перекази він бачив уперше, хоча вони були зроблені в той час, коли мати говорила йому, що грошей у неї немає навіть на ліки. Нарешті він підняв очі на Галину Іванівну.

— Ти сказала, що сто тисяч були на операцію.

— Я не хотіла тобі казати правду.

— Чому?

— Бо ти б не дозволив.

— Правильно, — відповів Андрій. — Не дозволив би.

Галина Іванівна відкинулася на стілець. На її обличчі вже не залишилося колишньої впевненості, з якою вона зайшла до ресторану. Вона кілька разів відкривала рот, але щоразу передумувала щось говорити.

Та Оксана раптом помітила іншу річ.

У списку переказів був один платіж, який вона не пам’ятала зовсім. Сума була значною, а дата стояла три місяці тому — саме в той період, коли вона кілька тижнів працювала допізна й майже не користувалася банківським застосунком.

— Андрію, зачекай.

Він повернув телефон.

— Що?

— Оцей переказ. Я його не робила.

Чоловік подивився на екран.

— Може, забула?

— Ні. Я пам’ятаю кожну велику витрату. Тоді ми збирали гроші на ремонт кухні.

Оксана відкрила деталі операції. Рахунок отримувача був їй незнайомий, а ім’я власника взагалі ні про що не говорило. Вона перевірила дату ще раз, а потім подивилася на Андрія.

— Тут ще дещо дивне.

— Що саме?

— Переказ підтверджений із мого телефону.

Андрій узяв телефон у руки. Він кілька секунд уважно читав інформацію, а потім перевірив власний банківський застосунок. На його рахунку цього платежу не було, але він пам’ятав, що того дня Оксана просила його допомогти з оплатою комунальних.

— Ти тоді була вдома?

— Так.

— Телефон весь день був у тебе?

Оксана замислилася. Вона вже хотіла відповісти, але раптом згадала одну деталь.

Того дня вона залишила телефон у квартирі, коли спускалася до магазину. Її не було хвилин двадцять. Коли повернулася, телефон лежав на кухонному столі, хоча перед виходом вона точно залишила його біля ліжка.

— Андрію…

— Що?

— У той день твоя мама приходила до нас.

Галина Іванівна різко підняла голову.

— Я заходила на десять хвилин.

— Я пам’ятаю, — сказала Оксана. — Ти прийшла саме в той час, коли мене не було вдома.

Світлана повільно подивилася на матір.

— Мамо…

— Що «мамо»? — різко відповіла Галина Іванівна.

— Ти ж казала, що тоді навіть не заходила до квартири.

Галина Іванівна замовкла.

Андрій перевів погляд із матері на сестру.

— Чому ти сказала Світлані, що не заходила?

— Я могла забути.

— Ти багато чого забуваєш останнім часом, — тихо сказала Оксана. — Особливо коли йдеться про гроші.

Галина Іванівна різко відсунула стілець.

— Досить! Ви всі вирішили зробити з мене злочинницю!

— Тоді поясніть переказ, — відповіла Оксана. — Просто поясніть, куди пішли мої гроші.

— Я не знаю!

— А я знаю, — раптом сказала Світлана.

Усі повернулися до неї. Вона дістала телефон із сумочки й кілька секунд вагалася, перш ніж відкрити потрібний чат. Було видно, що вона боїться того, що зараз скаже.

— Мамо, ти просила мене нікому не показувати це. Але я більше не можу мовчати.

Галина Іванівна підхопилася.

— Світлано, навіть не думай!

— Ні. Тепер я скажу.

Світлана поклала телефон на стіл. На екрані було повідомлення від невідомого номера, отримане того самого дня, коли з рахунку Оксани зникли гроші.

**«Вона нічого не запідозрила. Можеш брати наступну суму.»**

Оксана перечитала повідомлення двічі.

— Хто це написав?

Світлана похитала головою.

— Я не знаю.

— А чому це було у тебе?

— Бо мама переслала мені повідомлення випадково.

Андрій різко повернувся до матері.

— Ти з кимось домовлялася?

Галина Іванівна мовчала.

— Мамо, я востаннє питаю. Кому ти переказувала гроші?

— Нікому.

— Тоді чому тобі пишуть про наступну суму?

Галина Іванівна схопила свою сумочку.

— Я йду.

— Сядьте, — сказав Андрій.

Вона зупинилася.

— Ти не маєш права зі мною так говорити.

— А ти не мала права брати гроші в моєї дружини.

Ці слова прозвучали тихо, але після них Галина Іванівна вже не знайшла відповіді.

Оксана тим часом знову дивилася на екран. Вона збільшила деталі того самого переказу й побачила ще один рядок, якого раніше не помітила. У призначенні платежу було написано лише кілька слів.

**«За старий борг. Частина 1».**

Оксана підняла очі.

— Який ще борг?

Андрій подивився на матір.

Світлана повільно опустила телефон.

А Галина Іванівна вперше за весь вечір перестала прикидатися обуреною.

— Андрію, — сказала вона майже пошепки, — ти не все знаєш про свого батька.

Чоловік нахилився вперед.

— А тато тут до чого?

Галина Іванівна стиснула ручку сумочки так сильно, що побіліли пальці.

— До всього.

У цей момент на телефон Оксани прийшло нове повідомлення.

Номер був прихований.

Вона відкрила його просто за столом.

«Якщо хочеш дізнатися, куди насправді пішли твої гроші, запитай Андрія, чому його батько залишив родину двадцять років тому.»

Оксана повільно підняла очі на чоловіка.

Андрій прочитав повідомлення через її плече.

І цього разу він нічого не заперечив.

Він лише прошепотів:

— Оксано… нам треба поговорити. Але не тут.