— Мамо, як це — лягай спати? І чому ти повертатися так пізно?  — Донечко, я вже давно доросла жінка і не зобов’язана перед тобою звітувати. Вечеря залишилася на плиті, завтра вихідний, тож я можу затриматися настільки, наскільки сама захочу. — Мамо! — обурено вигукнула Софія. — А що люди скажуть? Я не хочу, щоб про нас почали пліткувати, щоб нашу сім’ю обговорювали за спиною. Марина Василівна тільки усміхнулася:

— Мамо, як це — лягай спати? І чому ти повертатися так пізно?  — Донечко, я вже давно доросла жінка і не зобов’язана перед тобою звітувати. Вечеря залишилася на плиті, завтра вихідний, тож я можу затриматися настільки, наскільки сама захочу.

— Мамо! — обурено вигукнула Софія. — А що люди скажуть? Я не хочу, щоб про нас почали пліткувати, щоб нашу сім’ю обговорювали за спиною.

Марина Василівна тільки усміхнулася:

— Софіє, ти серйозно? Та хто нас тут обговорюватиме? Ми живемо в цьому селі лише четвертий місяць, і нікому до нас немає особливої справи. До того ж, Космач — чимале село, у кожного вистачає власних турбот.

— Все одно! Ти заміжня жінка. У тебе є чоловік, а ти їдеш невідомо куди, ще й на всю ніч, та з кимось там.

Софія була страшенно обурена. Раніше Марина Василівна ніколи не дозволяла собі подібного. У доньки мати завжди асоціювалася з ідеальною дружиною та турботливою господинею. Але після переїзду до Космача вона ніби стала зовсім іншою людиною. У її житті з’явився Андрій, який наполегливо за нею упадав, а Марина Василівна навіть не намагалася його відшити.

Софія злилася на матір і вважала її мало не зрадницею. Поки батько працював далеко від дому, його дружина проводила час із якимось чоловіком і при цьому зовсім не бачила в цьому нічого страшного.

— Я всього лише хочу трохи відпочити після важкого робочого тижня, — спокійно відповіла Марина Василівна. — А ти, люба, замість того щоб стежити за кожним моїм кроком, давно могла б знайти собі тут подруг і проводити час із ними.

Софія скривилася й ображено відвернулася. Відтоді як вони перебралися до Космача, минуло трохи більше трьох місяців. Переїзд стався через те, що матері запропонували роботу в цьому селі, а в рідному місті їх уже практично нічого не тримало.

Поки була жива бабуся Галина, мати батька Софії, це ще можна було вважати вагомою причиною залишатися в місті. Але після її смерті Марина Василівна без особливих вагань прийняла пропозицію щодо нової роботи. Так вони разом із дванадцятирічною Софією опинилися за триста п’ятдесят кілометрів від рідного дому — у селі Космач.

— Сподіваюся, нам тут сподобається і ми швидко звикнемо, — сказала Марина Василівна в перший день після приїзду. Їм надали будинок із усіма необхідними зручностями, а Софія вже за тиждень почала навчатися в місцевій школі.

Роботою Марина Василівна залишалася задоволена. От тільки в її житті з’явився Андрій, який, наче реп’ях, причепився до неї й ніяк не хотів відступати. Софія довгий час спостерігала за його спробами залицятися до матері й дедалі більше переконувалася, що Марина Василівна зовсім не збиралася припиняти це спілкування. Вона спокійно приймала від Андрія квіти, подарунки та інші знаки уваги.

І ось тепер знову — Андрій запросив її до ресторану в місті, яке знаходилося приблизно за тридцять кілометрів від Космача, а Марина Василівна не стала відмовлятися.

Доньці вона сказала, що разом із нею нібито поїде ще одна колега. Але Софія чудово розуміла, що це лише привід, аби не пояснювати справжню причину поїздки. Та навіть якби та колега справді існувала, навряд чи вона могла б якось завадити романтичному вечору.

Коли мати поїхала, Софія довго не знаходила собі місця й ніяк не могла заспокоїтися. Найбільше їй було шкода батька. Пів року тому він поїхав працювати на вахту, повернутися мав нескоро, але регулярно телефонував, переживав за дружину й доньку та постійно говорив, як сильно сумує за родиною.

Софії дуже хотілося розповісти Сергію Івановичу, що в їхньому житті з’явився цей неприємний чоловік на ім’я Андрій. Але засмучувати батька вона не хотіла. Сергій Іванович не заслуговував на подібну болючу правду. Нехай Марина Василівна сама відповідає за те, що робить.

Марина Василівна повернулася додому приблизно о другій ночі. Софія, яка до того моменту вже встигла задрімати, раптом прокинулася, сіла на ліжку й одразу подивилася на годинник. Сон швидко змінився роздратуванням і ревнощами. Їй хотілося вийти до матері та влаштувати серйозну сварку.

Не стримавши емоцій, Софія справді вискочила на кухню. Але там Марина Василівна стояла біля вікна й комусь махала рукою. Звичайно ж, це був її Андрій.

— Чому ти повернулася так пізно? — невдоволено запитала Софія, хоча зрештою вирішила не влаштовувати скандал.

— Пізно? Не думаю, що це аж так пізно, — відповіла мати. — Від міста їхати близько пів години, але ми чомусь витратили на дорогу значно більше часу. А ти чого досі не спиш?

Софія кілька секунд мовчала, дивлячись на матір.

— Я чекала тебе, — тихо сказала вона. — Я не могла заснути.

Марина Василівна зітхнула й зняла пальто.

— Софіє, ну навіщо ти сама себе накручуєш? Я ж не маленька дитина.

— А тато теж так думає?

Марина Василівна застигла.

На кухні раптом стало дуже тихо.

— До чого тут твій батько?

— До всього! — Софія вже не стримувала сліз. — Він там працює заради нас. Постійно телефонує, питає, чи все в нас добре. Каже, що сумує за тобою. А ти в цей час їздиш у ресторан з іншим чоловіком!

— Не смій мене засуджувати!

— А хто тоді тебе засудить? — крізь сльози вигукнула дівчинка. — Я? Твоя донька? Чи, може, тато, коли дізнається?

Марина Василівна різко відвернулася.

— Ти нічого не розумієш.

— Тоді поясни!

— Нема чого пояснювати!

— Є!

Софія витерла сльози долонею.

— Ти любиш Андрія?

Мати нічого не відповіла.

І цього мовчання Софії вистачило.

Вона відступила на крок, ніби отримала ляпас.

— Значить, любиш…

— Софіє…

— Ти його любиш більше, ніж тата?

— Я не знаю! — раптом закричала Марина Василівна. — Не знаю, чуєш?!

Софія здригнулася.

Мати важко опустилася на стілець і закрила обличчя руками.

— Я втомилася, — прошепотіла вона. — Я просто дуже втомилася.

— Від чого?

— Від усього.

Софія підійшла ближче.

— Від тата?

Марина Василівна підняла заплакані очі.

— Твій батько не зробив мені нічого поганого. Він хороший чоловік. Дуже хороший. Але іноді цього недостатньо.

— А нам із тобою він потрібен!

— Знаю…

— Тоді навіщо ти все руйнуєш?

Марина Василівна мовчала.

Раптом у кишені її пальта задзвонив телефон.

На екрані висвітився напис: «Андрій».

Софія побачила це й відвернулася.

— Візьми слухавку, — сказала вона. — Може, він уже сумує.

— Софіє, досить.

— Ні. Тепер досить буде мені.

Дівчинка побігла до своєї кімнати й зачинила двері.

Марина Василівна залишилася сама на кухні.

Телефон продовжував дзвонити.

Вона подивилася на екран, але так і не відповіла.

Через кілька хвилин задзвонив уже інший телефон.

Домашній.

Марина Василівна повільно підняла слухавку.

— Алло?

— Марино?

Жіночий голос був схвильованим.

— Так, слухаю.

— Це лікарня. Ваш чоловік Сергій Іванович потрапив у аварію.

Марина Василівна зблідла.

— Що?..

— Він зараз у важкому стані. Нам потрібно, щоб ви приїхали якомога швидше.

Телефон випав із її руки.

— Ні…

Вона схопилася зі стільця.

— Ні, ні, ні…

Софія почула голос матері й вибігла з кімнати.

— Мамо? Що сталося?

Марина Василівна стояла посеред кухні, притиснувши руки до грудей.

— Тато…

— Що з татом?!

— Аварія…

Софія застигла.

— Він живий?

Мати заплакала.

— Лікар сказав, що стан дуже важкий.

Софія не стала нічого більше питати.

Вона лише взяла куртку.

Усю дорогу до лікарні вони мовчали.

Марина Василівна сиділа поруч із донькою, дивилася у вікно й не могла позбутися однієї думки: ще кілька годин тому вона сміялася в ресторані з іншим чоловіком, а її чоловік у цей самий час повертався з роботи й навіть не знав, що його сім’я стоїть на межі краху.

У лікарні їх зустрів лікар.

— Ви родичі Сергія Івановича?

— Дружина, — ледве вимовила Марина Василівна.

— Донька, — додала Софія.

Лікар зняв окуляри.

— Ми зробили все можливе. Але травми дуже серйозні.

Марина Василівна схопилася за руку доньки.

— Він виживе?

Лікар не відповів одразу.

І цього було достатньо.

— Я хочу його побачити, — прошепотіла Марина Василівна.

Їх провели до палати.

Сергій Іванович лежав нерухомо. На обличчі були синці, біля ліжка працювали медичні прилади.

Марина Василівна підійшла до нього.

— Сергію…

Вона взяла його за руку.

— Пробач мені.

Софія стояла біля дверей і плакала.

— Я все тобі розповім, — прошепотіла Марина Василівна. — Я скажу правду. Тільки прокинься…

У цей момент пальці чоловіка ледь помітно ворухнулися.

— Мамо…

Софія різко підбігла до ліжка.

— Тату?

Сергій Іванович повільно розплющив очі.

Він дивився на дружину кілька секунд.

А потім ледве чутно сказав:

— Я… додому хотів…

Марина Василівна схилилася над ним.

— Ти будеш удома. Обов’язково будеш. Я обіцяю.

Чоловік заплющив очі.

Прилади біля ліжка раптом почали подавати тривожні сигнали.

— Лікаря! — крикнула Софія.

Медики забігли до палати й попросили їх вийти.

Двері зачинилися.

Марина Василівна притиснула доньку до себе.

Вперше за багато років Софія відчула, що мати тремтить так само сильно, як і вона.

Минуло кілька хвилин.

Двері відчинилися.

Лікар вийшов до них.

Його погляд сказав усе раніше за слова.

— Нам дуже шкода…

Марина Василівна похитнулася.

Софія закричала:

— Ні!

Вона кинулася до дверей палати.

— Тату! Тату, я тут!

А Марина Василівна залишилася стояти в коридорі.

Перед очима в неї знову й знову виникав вечір.

Ресторан.

Квіти.

Андрій.

Її сміх.

І слова доньки:

«А тато теж так думає?»

Марина Василівна повільно опустилася на підлогу.

Вона зрозуміла найстрашніше: тепер їй уже не буде кому пояснювати, чому вона зробила свій вибір.

Андрій наступного ранку телефонував десятки разів.

Вона жодного разу не відповіла.

Коли він приїхав до лікарні, Марина Василівна вийшла до нього.

— Марино, я дізнався про Сергія. Мені дуже шкода…

Вона подивилася на нього абсолютно порожніми очима.

— Іди.

— Я хочу бути поруч.

— Іди, Андрію.

— Але ж ти сама казала…

— Я помилилася.

Він мовчав.

— Я думала, що маю право на щастя, — сказала вона крізь сльози. — А виявилося, що поки я шукала його десь далеко, моє справжнє щастя чекало мене вдома.

Андрій нічого не відповів.

Просто розвернувся й пішов.

Софія стояла біля вікна й дивилася йому вслід.

— Мамо…

Марина Василівна обійняла доньку.

— Що?

— Ми тепер залишимося разом?

Мати заплакала.

— Так. Тепер — тільки разом.

За вікном почав падати перший сніг.

Софія притулилася до матері й заплющила очі.

Вона ще не знала, як вони житимуть далі.

Не знала, як навчиться пробачати.

І не знала, чи зможе колись пробачити матері те, що сталося.

Але одне вона знала точно.

Іноді людина розуміє ціну того, що мала, лише тоді, коли втрачати вже нічого.

Марина Василівна дивилася на білий сніг і тихо повторювала одне-єдине слово:

— Пробач…

Але відповіді вже не було.