Коли мені повідомили, що дружини чоловіка, якого я кохала вісім років, більше немає, я подумала: ось воно, моє щастя.  Той вечір нічим не відрізнявся від сотень попередніх. Я повернулася додому після роботи, перевдягнулася й поставила на плиту каструлю з макаронами. Готувати щось складніше не було ні сил, ні бажання. Коли живеш сама, швидко звикаєш обходитися найпростішим.

Коли мені повідомили, що дружини чоловіка, якого я кохала вісім років, більше немає, я подумала: ось воно, моє щастя. Я давно звикла до ролі жінки, яку всі назвали б коханкою

Той вечір нічим не відрізнявся від сотень попередніх. Я повернулася додому після роботи, перевдягнулася й поставила на плиту каструлю з макаронами. Готувати щось складніше не було ні сил, ні бажання. Коли живеш сама, швидко звикаєш обходитися найпростішим.

Хоча слово “сама” не зовсім підходило до моєї ситуації.

Уже вісім років у моєму житті був чоловік. Тільки належав він не мені. Я давно звикла до ролі жінки, яку всі назвали б коханкою.

Ми познайомилися, коли мені виповнилося тридцять. За плечима вже було болісне розлучення. Колишній чоловік закрутив роман із моєю найближчою подругою. Найгірше те, що саме я колись їх познайомила. Після тієї зради довіра до людей просто зникла.

Тому, коли у моєму житті з’явився Вадим, я не будувала жодних планів.

Спочатку ми просто листувалися в інтернеті. Розмовляти з ним було легко й цікаво. Одразу він нічого не приховував.

— Я одружений, — написав він. — Але між нами давно все закінчилося. Дружина тяжко хвора, тому залишити її зараз я не можу. До того ж у нас маленький син.

Мене така правда навіть заспокоїла. Я не мріяла про нове сімейне життя, просто насолоджувалася спілкуванням.

А потім доля ніби вирішила пожартувати.

Ми випадково зустрілися біля супермаркету. Кілька хвилин розмови вистачило, щоб зрозуміти: листування переросло у справжні почуття.

Відтоді він часто приїжджав до мене після роботи. Ми вечеряли, дивилися фільми, багато говорили. Інколи він казав дружині, що має службове відрядження, і залишався на два дні.

Я ніколи не вимагала більшого. Вважала, що колись усе владнається саме собою.

Останні роки були особливо важкими. Стан його дружини стрімко погіршувався. Майже весь час вона проводила в ліжку, тому наші зустрічі стали рідкістю.

Аж ось одного вечора задзвонив телефон.

— Її більше немає… — промовив Вадим тремтячим голосом.

Я висловила співчуття.

Але всередині мене жила інша думка, яку соромно було навіть визнавати. Я вірила, що після всього пережитого ми нарешті перестанемо ховатися.

Та життя вирішило інакше.

Вадим майже зник. Минали тижні. Потім місяці.

Коли ми нарешті побачилися, він сказав:

— Якщо зараз переїду до тебе, люди мене засудять. Треба трохи зачекати.

Я погодилася.

Минув ще один рік.

Лише тоді він перевіз свої речі до мене.

Спочатку я була найщасливішою жінкою у світі. Нарешті ми засинали й прокидалися разом. Я думала, що всі роки очікування були недаремними.

Та ілюзія розсипалася дуже швидко.

Через кілька місяців у нашій квартирі оселився його десятирічний син.

Хлопчик від самого початку не визнавав жодних правил. Розкидав речі, грубив, міг навмисно зробити все навпаки. Коли я намагалася його виховувати, Вадим завжди ставав на його бік.

— Не чіпай дитину.

— Я все розумію. Але це не означає, що йому можна абсолютно все.

Та мої слова нікого не цікавили.

Згодом почав змінюватися і сам Вадим.

Той уважний, турботливий чоловік, якого я знала багато років, ніби зник.

Тепер він приходив додому мовчки, сідав за стіл і запитував лише одне:

— Що сьогодні на вечерю?

Якщо їжа була вчорашня, він навіть не торкався тарілки.

Допомогти по дому? Навіть не пропонував.

Одного дня я все ж наважилася поговорити.

— Мені здається, ми стали зовсім чужими…

Він лише усміхнувся.

— А чого ти чекала? Хотіла чоловіка — отримала.

— Але раніше ти був іншим…

— Просто тоді тобі потрібно було мене завоювати. Та й ти вже не така, як колись.

Після цих слів я довго сиділа мовчки.

Уперше за всі роки я чесно поставила собі запитання: а чи справді я кохала саме цього чоловіка? Чи, можливо, весь цей час була закохана у власні мрії про нього?

Найболючіше навіть не його ставлення.

Найболючіше — усвідомлення, що я віддала вісім років життя заради людини, яка виявилася зовсім не тією, якою я її уявляла.

І тепер я все частіше думаю: можливо, найбільша моя помилка була не в тому, що покохала одруженого чоловіка. А в тому, що так довго чекала на казку, яка ніколи не існувала.

А як би ви вчинили на моєму місці? Чи дали б таким стосункам ще один шанс, чи пішли б, не озираючись?