— Я не збиралася оплачувати свято для всієї твоєї рідні, — тихо сказала Олена. — Це ж мій ювілей

— Я не збиралася оплачувати свято для всієї твоєї рідні, — тихо сказала Олена. — Це ж мій ювілей .  Олена чекала цього дня. Вона мріяла про спокійний вечір: після роботи заїхати до кав’ярні, посидіти з чоловіком, а вдень прийняти вдома лише батька, який завжди приїздив привітати доньку особисто.

— Максиме, завтра після роботи заїдемо в магазин? Треба купити торт і трохи продуктів.

— Заїдемо. До речі, я вже запросив своїх.

— Кого саме?

— Батьків, двох братів із сім’ями та хрещену. Усі давно хотіли познайомитися з тобою ближче.

Олена розгубилася.

— Але я хотіла тихо відсвяткувати. Ми ж про це говорили.

— Один раз можна й масштабніше. Родина образиться, якщо не покликати.

Вона не стала сперечатися. Лише подумала, що доведеться відкласти покупку нового фотоапарата, на який збирала майже рік.

Наступного дня в супермаркеті візок швидко наповнився дорогими сирами, м’ясом, фруктами й десертами.

Біля каси Максим простягнув картку, а потім спокійно сказав:

— Увечері перерахуєш мені свою частину.

— Яку ще частину?

— Половину всіх витрат.

— Але ж гостей запросив ти.

— Свято твоє. Логічно, що ти теж маєш брати участь.

Олена нічого не відповіла. Усю дорогу додому вона мовчала.

Свято минуло гучно. Родичі чоловіка веселилися, фотографувалися, жартували. Її батько пробув трохи більше години й поїхав, відчувши себе зайвим серед чужої компанії.

Подарунки теж здивували. Більшість гостей вручила один спільний конверт із символічною сумою, а хрещена Максима подарувала декоративну вазу.

Наступного дня Олена зняла з неї цінник. На звороті залишився старий напис: «Для розіграшу на корпоративі». Очевидно, подарунок просто лежав у когось удома й дочекався нагоди.

Вона нічого не сказала. Лише переказала чоловікові всю суму, яку він вимагав, і зробила для себе висновки.

Минуло три місяці.

Напередодні свята Максима він урочисто повідомив:

— Цього разу буде ще більше гостей. Замовимо ресторан. Треба, щоб ти сьогодні переказала мені половину вартості банкету.

Олена усміхнулася.

— Ні.

— Чому?

— Бо це твоє свято.

— Але ми ж сім’я.

— Саме так. А сім’я — це не тоді, коли одному виставляють рахунок за чужі рішення.

Максим почав переконувати її, що так «справедливо». Та Олена мовчки дістала папку з документами.

— Пам’ятаєш, ти завжди казав, що в кожного мають бути свої гроші й кожен відповідає лише за свої витрати? Я тебе почула.

У папці лежав договір оренди квартири.

— Я знайшла житло поруч із роботою. Переїжджаю в понеділок. Не через ресторан і не через гроші. Просто я зрозуміла, що ми по-різному уявляємо сім’ю. Для мене чоловік і дружина — це підтримка. Для тебе — постійний підрахунок, хто кому винен.

Максим спочатку подумав, що вона жартує. Але коли побачив зібрану валізу, зрозумів: цього разу Олена вже все вирішила.

Через кілька місяців вона працювала лише на себе, купила той самий фотоапарат, про який давно мріяла, і вперше за багато років святкувала день народження так, як хотіла сама — без образ, без підрахунків і без людей, яких запросили замість неї.