Треба виїжджати зараз. Ще кілька хвилин тому їхній вечір був звичайним. Теплий дім, дитячі іграшки на підлозі, кіт Барсик, який мирно спав на підвіконні.

Телефонний дзвінок пролунав раптово. — Збирайтеся. Швидко. У нас майже немає часу, — сказав Олег, ледве переводячи подих. — Треба виїжджати зараз. Ще кілька хвилин тому їхній вечір був звичайним. Теплий дім, дитячі іграшки на підлозі, кіт Барсик, який мирно спав на підвіконні.

А тепер усе змінилося.

— Скільки часу?

— Максимум кілька годин. Люди вже виїжджають.

У квартирі одразу запанувала метушня.

Олег дістав документи, гроші та найнеобхідніші речі. Марина швидко складала сумку, намагаючись не думати про те, що відбувається.

Вони не знали, куди їдуть.

Не знали, коли повернуться.

Знали лише одне — залишатися небезпечно.

Через двадцять хвилин усе було готово.

Їхній син Данило мовчки сидів на дивані, притискаючи до себе чорного кота Барсика.

Він спостерігав, як батьки бігають кімнатами, і ніби намагався зрозуміти, чому дорослі раптом стали такими наляканими.

Коли машина вже чекала біля будинку, хлопчик тихо запитав:

— А Барсик теж їде з нами?

Олег хотів відповісти, що зараз не до цього.

Що попереду дорога.

Що треба думати про безпеку.

Але він подивився на сина.

На його очі, повні страху.

На те, як він обіймає свого друга, який був поруч із ним із самого дитинства.

І не зміг сказати «ні».

Марина швидко зателефонувала знайомій, яка жила неподалік.

— Чи можеш ти тимчасово забрати кота? — попросила вона. — Ми не знаємо, що буде далі.

Поки чекали відповідь, вона насипала Барсику корм, налила води й поклала поруч його улюблену підстилку.

Данило востаннє притиснув кота до себе.

— Я повернуся за тобою, чуєш? Ти тільки чекай.

Барсик дивився на нього спокійними очима, ніби справді все розумів.

За кілька хвилин двері зачинилися.

Ліфт повіз родину вниз.

А на сходовому майданчику залишився маленький чорний кіт.

—

На вокзалі було людно.

Здавалося, все місто намагалося виїхати одночасно.

Люди стояли з валізами, сумками, дітьми на руках. Хтось плакав, хтось мовчав, хтось телефонував рідним.

Олегові вдалося знайти місце у вагоні.

Через деякий час потяг рушив.

Вони їхали вперед, у невідомість.

А Барсик залишився чекати.

Він не розумів, чому його люди пішли.

Але він був упевнений: вони повернуться.

Так само, як завжди поверталися після роботи, після прогулянок, після коротких поїздок.

Кіт влаштувався на своїй підстилці й заснув.

Наступного разу його розбудила сирена.

У будинку стало шумно. Люди поспішали вниз.

Барсик теж пішов за ними.

Він уже бував у сховищі разом із господарями й знав дорогу.

У підвалі було багато людей.

Діти плакали.

Хтось намагався заспокоїти собаку.

Хтось гладив чужого кота.

Барсик ходив між людьми, шукаючи знайомий голос.

Але не знаходив.

Тоді він забився у куток.

І раптом поруч з’явилося маленьке руде кошеня.

Спочатку вони насторожилися один до одного.

Але через кілька хвилин уже сиділи поруч.

Можливо, це кошеня теж загубило своїх людей.

Можливо, воно просто шукало тепло.

Але тієї ночі вони заснули разом.

Два маленькі створіння, які чекали на тих, хто обіцяв повернутися.

—

У потязі Марина раптом згадала:

— Я ж не подзвонила Світлані.

Вона набрала номер.

Довго ніхто не відповідав.

А потім почувся знайомий голос.

— Маринко? Ви виїхали?

— Так. А ви де?

— Ми вже в іншому місті. Встигли вибратися раніше.

Марина замовкла.

Вона знала, що має попросити.

— Світлано… там залишився Барсик. Можеш, будь ласка, якщо буде можливість, забрати його?

У цей момент Данило почув розмову.

Його обличчя змінилося.

— Мамо…

Вона подивилася на нього.

— Він там сам?

Хлопчик почав плакати.

— Він думає, що ми його покинули.

Марина обійняла сина.

— Ні, любий. Він знає, що ми його любимо.

Але сама вона відвернулася до вікна, щоб приховати сльози.

Бо теж боялася.

Не знала, коли вони повернуться.

Не знала, чи буде куди повертатися.

Але вірила в одне:

там, у їхньому домі, маленький чорний кіт чекає на свою сім’ю.

І десь у підвалі, під звуки сирен, Барсик теж бачив сон.

Йому снилася тепла квартира.

Миска з їжею.

Дитячі руки, які гладять його за вухом.

І голос Данила:

— Барсику, я повернувся.