Вони щойно пережили нічний переліт і довгий, задушливий трансфер. І замість довгоочікуваного відпочинку — отримали нову хвилю напруги.

Катерина  кинула закордонні паспорти на столик у холі, де ще не встигла висохнути розлитий чай, і стиснула кулаки так, що побіліли пальці.

За її спиною Ніна Василівна голосно цокала язиком, з явним невдоволенням оглядаючи скромний готель у невеликому курортному містечку на узбережжі.

Вони щойно пережили нічний переліт і довгий, задушливий трансфер. І замість довгоочікуваного відпочинку — отримали нову хвилю напруги.

— Віталіку, синку, а кондиціонер тут взагалі працює? — голос свекрухи лунав так, що навіть адміністратор за стійкою опустив очі. — У батька тиск, йому душно. Ви коли бронювали, ви про це думали?

Віталій стояв поруч і масажував скроні. Він уникав погляду дружини.

Катерина мовчала.

Ще рік тому вони з чоловіком жили зовсім іншим життям — робота в Києві, постійні дедлайни, власний невеликий бізнес, який тримався на виснажених нервах і каві. Ця поїздка до моря була їхньою єдиною мрією — тиша, спокій, вечері без телефонів і роботи.

Але все змінилося ще вдома.

Тоді Ніна Василівна урочисто поставила на стіл чай і сказала:

— А ми з батьком теж з вами їдемо! Уже все вирішено!

Спочатку вони подумали, що це жарт.

Але ні.

Свекруха випадково побачила бронювання в телефоні сина, переписала дані й сама купила квитки. Без запиту. Без розмови. Просто “бо сім’я має бути разом”.

Будь-які пояснення розбивалися об образи й звинувачення.

І тепер ця “сімейність” стояла в холі готелю з валізами.

Ранок почався зі стуку у двері.

— Підйом! — голос Сергія Петровича пролунав так, ніби щось сталось. — Я вже розпитав місцевих! Тут є ринок, де все дешевше! Швидко збирайтесь!

— Ми хотіли поспати… — втомлено сказав Віталій.

— Спати вдома будете! — відрізала Ніна Василівна вже в повному “бойовому” вигляді. — Ми сюди не для лежання приїхали!

І за годину Катерина вже йшла під палючим сонцем за свекрухою по вузьких вуличках, слухаючи нескінченні скарги на ціни, людей і “неправильний сервіс”.

На третій день Катерина вирішила: або вони повертають собі відпочинок, або ця поїздка стане катастрофою.

Вона забронювала невеликий ресторан на березі скелі. Білий зал, море, свічки, тиша.

На кілька хвилин їм з Віталієм навіть стало добре.

Але ненадовго.

— О! Ми вас знайшли! — пролунало позаду.

Ніна Василівна вже сідала поруч, навіть не питаючи дозволу. Сергій Петрович голосно відсунув стілець і вмостився навпроти.

— Ну давайте меню, подивимось, чим тут туристів дурять, — буркнув він.

Коли офіціант приніс страви, почалося знайоме:

— Це що за ціни?! — обурився він. — Та ми в Одесі за ці гроші пів базару б купили!

Катерина повільно поклала серветку на стіл.

І раптом сказала:

— Ми сьогодні вечеряємо окремо.

Усі завмерли.

— Що? — перепитала Ніна Василівна.

— Це наш відпочинок. Наш вечір. І ми хочемо провести його вдвох.

Віталій вперше не заперечив.

Він просто кивнув.

Цього вечора сталося несподіване.

Батьки образилися й поїхали “самі досліджувати місто”. І вперше за всю поїздку в квартирі готелю стало тихо.

Наступного ранку Віталій сам запропонував змінити готель — ближче до центру, без спільного проживання.

І, що здивувало Катерину найбільше, він сам сказав батькам:

— Ми будемо поруч, але окремо. Нам потрібен простір.

Ніна Василівна образилась.

Але цього разу ніхто не відступив.

Останній вечір вони знову сиділи біля моря.

Без криків.

Без образ.

Без “правильних рішень” від когось іншого.

Катерина тихо сказала:

— Знаєш… іноді відпочинок починається не з моря. А з того, що ти повертаєш собі право жити своїм життям.

Віталій мовчки взяв її за руку.

І вперше за всю поїздку їм справді стало спокійно.