«Ти що, здуріла?!» — Марина влетіла до квартири подруги, побачивши в сторіс шампанське й ікру за гроші, які вона благала “лише на три дні” для своєї помираючої бабусі, але олена лише закотила очі: «не роби трагедію через стару людину…» і ще не знала, хто саме вийде зі спальні за секунду…

Гроші, відкладені на лікування й останні витрати для бабусі, вона позичила найкращій подрузі лише на три дні. Та клялася, що це питання життя : заблоковані картки, борги, колектори, хворий кіт і повна безвихідь.

— Будь ласка, виручи… У середу отримаю зарплату й одразу все поверну. Ти ж знаєш, я тебе ніколи не підводила, — плакала Олена у слухавку.

Марина повірила.

У старій дерев’яній шухляді лежав конверт із написом: «На крайній випадок». Там були гроші, які вона збирала майже два роки, працюючи на двох роботах — в аптеці та адміністраторкою у приватній клініці. Бабуся вже кілька місяців лежала у районній лікарні після інсульту, і лікарі постійно просили то ліки, то витратні матеріали, то оплату обстежень.

Через дві години конверт був порожній.

А вже ввечері суботи інстаграм сам підкинув Марині сторіс: Олена у київському ресторані на Печерську, келих із шампанським, устриці, чорна ікра, підпис: «Іноді треба балувати себе».

У Марини потемніло в очах.

Хотілося одразу дзвонити, влаштувати скандал, але саме в цей момент набрала лікарка з лікарні.

— Вашій бабусі стало гірше. Потрібні дорогі препарати. Бажано сьогодні.

Гроші були потрібні негайно.

У неділю зранку Марина приїхала до квартири Олени. Двері відкрили не одразу.

Олена стояла в шовковому халаті, з учорашнім макіяжем і явно не схожа на людину, яка «ледве виживає».

— Чого ти приїхала з самого ранку? — незадоволено скривилася вона.

— Віддай гроші. Бабуся в реанімації. Мені терміново потрібні ліки.

Олена закотила очі й пішла до кухні.

— Господи, починається… Не тисни на жалість. У всіх свої проблеми. Я ж сказала — форс-мажор. Поверну через пів року.

— Через пів року?! Ти обіцяла через три дні!

— Та не будь базарною бабою, Марин. Мені треба було нормально виглядати перед інвестором. Це вклад у моє майбутнє.

У цей момент із кімнати почувся чоловічий голос:

— Олено, хто там?

За кілька секунд у коридор вийшов чоловік років п’ятдесяти. Марина застигла.

Це був Віктор Петрович — давній партнер її батька. Вони не раз бачилися на сімейних святах ще ще коли був живий тато.

— Марина? — здивувався він. — Що сталося?

Олена миттєво змінила тон.

— Вітю, уявляєш, вона прийшла випрошувати гроші! Розповідає якісь страшні історії про бабусю, щоб я віддала останнє на оренду.

Віктор Петрович мовчки подивився спочатку на Олену, потім на виснажену Марину.

Його погляд затримався на дорогому браслеті Олени, потім — на брендовій сумці біля дивана.

— Покажи конверт, у якому були гроші, — тихо попросив він Марину.

— Я віддала їй усе в п’ятницю. До гривні, — голос Марини затремтів.

Віктор Петрович повільно підійшов до тумби, схопив сумочку Олени й різко висипав усе на підлогу.

Поміж косметики, чеків і ключів випала товста пачка купюр, перетягнута банківською резинкою.

Марина одразу впізнала свої помітки олівцем на кожній десятій купюрі.

У квартирі запала тиша.

— То це і є твій “інвестор”? — холодно запитав Віктор Петрович. — Ти взяла гроші у дівчини, в якої старенька бабуся, і пішла гуляти по ресторанах?

Олена зблідла.

— Я хотіла повернути… Просто зараз складний період…

— Замовкни, — різко перебив він.

Він зібрав гроші й мовчки простягнув Марині.

— Їдь у лікарню.

Марина вибігла з квартири, стискаючи конверт так сильно, що побіліли пальці.

Але в лікарні її вже чекав лікар із важким поглядом.

— На жаль… Ми не встигли.

Марина стояла посеред лікарняного коридору й не могла ні плакати, ні говорити.

Увечері прийшло повідомлення від Олени:

«Ти задоволена? Через тебе мене кинув чоловік. Тепер я реально без грошей. Сподіваюся, воно того варте — зруйнувати моє життя через стару жінку».

Марина мовчки прочитала повідомлення, а потім жбурнула телефон у стіну.

Разом із телефоном остаточно розбилася й дружба, яка тривала майже десять років.