— Скажіть… я вам подобаюся? Запала така пауза, ніби навіть повітря навколо затихло. Чоловік здивовано подивився на неї. Ельза підняла окуляри на лоба, демонструючи розмазану туш і весь свій зіпсований «ідеальний образ». — Так, — просто відповів він. — Дуже подобаєтеся. А потім усміхнувся: — Я бачив вас раніше. Ви часто сидите в кав’ярні за рогом. І знаєте… ви дуже красива жінка.

Ельза  сиділа за улюбленим столиком маленької літньої кав’ярні в самому центрі міста. Вона знала: саме тут виглядає особливо красиво. Самотня, нікуди не поспішає, з маленькою чашкою еспресо на столику — ніби героїня якогось європейського фільму.

Їй подобалося уявляти, що саме так сидять жінки десь у Львові, Кракові чи Парижі — трохи загадкові, трохи недосяжні, ніби не з цього світу.

За кордоном Ельза ніколи не була, але була впевнена: ті француженки чи італійки нічим не кращі за неї. Просто їм пощастило народитися там, де вузенькі вулички, квіти на балконах і кава пахне святом, а не в країні, де пів року сльота, дощі та сіре небо.

Тому кожен теплий день Ельза використовувала на повну. Вона красиво поверталася впівоберта до людей, витончено виставляла з-під столу ногу, щоб було видно нові туфлі на високих підборах. Щиколотки в неї були гарні — тут уже природа не пошкодувала. Та й взуття Ельза завжди вміла обирати.

Найбільше задоволення вона отримувала тоді, коли хтось наважувався підійти:

— Дівчино, можна з вами познайомитися?

Звісно, вона робила вигляд, що це її зовсім не цікавить. Але всередині все одно розквітала.

Та сьогодні все було не так. Абсолютно все.

Улюблена поза раптом стала незручною, стілець — жорстким, а спека — нестерпною. Біля обличчя настирливо кружляла мошкара, ніби саме Ельза була головною принадою цього літа. Одна з комах таки залетіла їй в око, і від різі потекли сльози разом із тушшю. Добре хоч темні окуляри були частиною образу й приховували чорну пляму під оком, схожу на синець.

Офіціант, який раніше здавався їй майже львівським інтелігентом із романтичного кіно, тепер виглядав звичайним Вітьком, замученим роботою і людьми, які годинами сидять над однією кавою.

Кава теж виявилася холодною й несмачною.

А потім Ельза незграбно зачепила коліном столик — і еспресо вихлюпнулося просто на світлу скатертину. Маленька чашка примудрилася залишити величезну темну пляму.

Ельзаспалахнула від сорому, швидко сунула в папку до рахунку зайві гроші — значно більше, ніж планувала залишити на чай, — різко підвелася і, ще й підвернувши ногу, вискочила на вулицю.

Такого провалу її «красива» реальність давно не переживала.

А причину свого настрою Ельзачудово знала. Хоч і намагалася вдавати, що нічого не сталося.

Пів години тому, дорогою до кав’ярні, її окликнули:

— Жінко, підкажіть, де тут вулиця Гоголя?

Хлопець років двадцяти дивився на неї нетерпляче й абсолютно байдуже. А Ельзазастигла на місці, бо слово «жінко» раптом боляче розділило її життя на «до» і «після».

Не дочекавшись відповіді, хлопець фиркнув:

— От дивна якась…

І пішов собі далі.

А Ельза залишилася стояти посеред вулиці, ніби їй щойно сказали щось страшне.

Усе життя вона вважала себе дівчиною. Так, паспорт натякав на інше, але жінці стільки років, на скільки вона виглядає — хіба ні? А виглядала Ірина добре. Дуже добре.

І раптом — «жінко».

Її улюблена кава не допомогла. Настрій остаточно зіпсувався.

Кульгаючи через підвернуту ногу, Ельза дійшла до скверу й важко опустилася на лавку. Каблук хитався, голова гуділа від думок, а в грудях повільно наростав той особливий жіночий стан, коли ще трохи — і сльози поллються самі.

І тут вона почула дивне сопіння.

Опустивши очі, Ірина побачила кумедного французького бульдога, який дуже активно намагався влаштувати особисте життя з її правою ногою.

Від такого різкого переходу від драми до абсурду вона аж розгубилася.

— Дівчино! Господи, пробачте! Фу! Припини негайно!

До лавки поспішав літній чоловік у світлому піджаку й окулярах. Такий собі інтелігентний львівський лікар із добрих старих фільмів.

Він насилу відтягнув розчарованого песика від Ельзиної ноги й почав ніяково вибачатися.

Бульдог обурено загавкав.

Чоловік уже хотів іти, але Ельза раптом несподівано для самої себе покликала:

— Зачекайте!

Він озирнувся.

На його обличчі читалася покірна готовність вислухати все: і про невихованих собак, і про безвідповідальних господарів.

Але Ельза тихо запитала зовсім інше:

— Скажіть… я вам подобаюся?

Запала така пауза, ніби навіть повітря навколо затихло.

Чоловік здивовано подивився на неї.

Ельза підняла окуляри на лоба, демонструючи розмазану туш і весь свій зіпсований «ідеальний образ».

— Так, — просто відповів він. — Дуже подобаєтеся.

А потім усміхнувся:

— Я бачив вас раніше. Ви часто сидите в кав’ярні за рогом. І знаєте… ви дуже красива жінка.

Ельза раптом відчула, як усередині стає легко. Настільки легко, ніби хтось зняв із плечей величезний камінь.

Вона засміялася — щиро, голосно, зовсім не думаючи про те, як виглядає збоку, чи красиво стоїть, чи витончено тримає руки.

Їй стало байдуже.

Бо в ту хвилину Ельза раптом зрозуміла: вона справді щаслива жінка.

І тільки кави дуже хочеться.

Наче вгадавши її думки, чоловік ніяково поправив поводок і тихо сказав:

— А ви не образитесь, якщо я запрошу вас на каву? Як компенсацію за… поведінку цього хулігана.

— Ні! Не образжуся! — миттєво відповіла Ельза й весело взяла його під руку. — Ходімо.

А наступного дня вона купила нову обкладинку на свій паспорт.