Відьмине кошеня.Іноді Мурка виповзала з-під ліжка й шипіла… невідомо на кого. – А ти бачив, як ваша Мурка з вікна вистрибнула? – якось спитав Дімон. – Ні… тільки чув, – відповів я. – А знаєш, що інколи коти стрибають замість господарів? – раптом сказав Вітька. – У сенсі? – не зрозумів я. – Ну типу… людина хоче накласти на себе руки… а кіт такий: «Стій, я сам!» — і стрибає…

Відтоді як у нашої Мурки віднялися задні лапи, мороки з нею стало в рази більше…

Спочатку ми з мамою раділи, що кішка взагалі вижила після стрибка з 8-го поверху.

Але вже за пів року накопичилася втома: ночами вона не спала, безпорадно волочилася підлогою, човгаючи пухнастим животом, цокала кігтями по лінолеуму й глухо нявкала.

Кішку  було боляче шкода, але з часом жалість почала переходити в роздратування.

– Мурко, а ну спати! Досить шарудіти! – інколи не витримувала мама.

Ми майже ніколи не зачиняли двері — якщо їх закрити, вона починала дряпати й нявкати ще голосніше. Наче не хотіла залишати нас без своєї присутності.

Це страшенно дратувало. Особливо ввечері, коли мама поверталась втомлена з роботи — її різкий голос лунав по всій нашій маленькій двокімнатній квартирі.

Мурка затихала на хвилину, а потім тихенько підповзала до мене. Я брав її на руки, клав поруч і засинав під рівне муркотіння.

У нашому будинку жили мої однокласники — Вітька і Дімон. І мені, чесно кажучи, пощастило.

В дитинстві ми рубалися в приставку, а потім годинами сиділи за комп’ютером у «Герої меча і магії 3». Галасували, сперечались — поки мами не було вдома.

Іноді Мурка виповзала з-під ліжка й шипіла… невідомо на кого.

– А ти бачив, як ваша Мурка з вікна вистрибнула? – якось спитав Дімон.

– Ні… тільки чув, – відповів я.

– А знаєш, що інколи коти стрибають замість господарів? – раптом сказав Вітька.

– У сенсі? – не зрозумів я.

– Ну типу… людина хоче накласти на себе руки… а кіт такий: «Стій, я сам!» — і стрибає…

– Та ну, маячня! – засміявся Дімон.

– А я серйозно! – образився Вітька. – Мені батько розповідав: у нас теж кішка колись із 7-го поверху стрибнула. Вижила, але покалічилась. Її приспали…

Я пробурмотів:

– Ну… це складно… Мурка ж теж мучиться…

– Ні, ти не розумієш! – перебив Вітька. – Після того моя мама теж мало з вікна не вистрибнула. Просто стояла на підвіконні… як не своя. Бабуся встигла зупинити. Потім водили її до знахарки… І та сказала — це не просто так!

Ми з Дімоном переглянулися.

– Яка ще знахарка?

– Відьма тут була. Колись давно. Тут, де зараз район, було болото… і жила вона на острові. Людей проклинала. Потім її спалили… але перед смертю вона прокляла всіх — і тих, хто жив тоді, і тих, хто буде жити потім…

– І що, до чого тут кішка?

– А кішка її залишилась. Привидом. І стежить, щоб прокляття діяло. А наші коти… вони бачать те, чого ми не бачимо. І якщо кіт хороший — він захищає.

Вітька замовк.

– І що? – не витримав Дімон.

Вітька підійшов до вікна, поставив ногу на підвіконня…

Ми підскочили — а він зареготав.

– Та жартую я!

Але потім тихо додав:

– Я б, мабуть, теж попросив приспати… ніж так жити…

Той Новий рік ми з мамою зустрічали вдвох. Точніше — втрьох, із Муркою.

Мені було 15. Я злився, що друзі не подзвонили.

А Мурка того дня була неспокійна — нявкала, шипіла.

– Давай її закриємо в туалеті, – сказала мама. – Послухаємо привітання — і випустимо.

Ми сіли за стіл. Свічки, гірлянди, телевізор. Раптом із коридору почулося знайоме цокання.

– Мам… ти точно двері закрила?

– Та закрила… ну хай повзає…

Я глянув у прочинені двері.

У темряві світилися очі. Низько, біля підлоги.

Як у Мурки.

Ми цокнулися келихами. І раптом — гучний удар у двері туалету! Очі різко метнулися… і… почали повзти вгору по стіні. Ще один удар. Очі впали на підлогу — і зникли в моїй кімнаті.

Я підскочив, розбив келих. Пішов у коридор. Відчинив туалет. Там була Мурка. Жива. Без задніх лап.

Я повільно зайшов у кімнату… І побачив ті очі. Вони були під стелею. І ставали більшими. Я не міг ворухнутися.

І раптом щось тепле торкнулося ноги.

Я опустив погляд — Мурка.

– Сину?.. – мама зайшла й увімкнула світло.

Нікого.

– Боже… ти чого на підвіконні стоїш?!

Я озирнувся.

Вікно було відкрите.

Я стояв на самому краю.

Я навіть не пам’ятаю, як туди заліз. Закрив вікно. Обійняв маму. Взяв Мурку на руки. І раптом стало так спокійно…

Подзвонили в двері.

Це був Дімон.

– З Новим роком! – сказав я.

– І тебе… – він був блідий. – Вітя… вистрибнув із вікна…

Ми поїхали в лікарню.

Вітя вижив.

Лежав у травматології.

Його мама сиділа поруч… з чорним кошеням на руках.

– Уявляєте… він упав у єдиний сугроб у дворі… І каже: якщо що — присипіть… і заведіть кота…

Вона плакала й сміялась водночас.

А я дивився в очі того кошеняти. Чисті. Світлі. І раптом зрозумів: це був найкращий Новий рік у моєму житті.