— Ви мені прострочений крем, а я вам — нічого. Так буде чесно, мамо.

— Ви мені прострочений крем, а я вам — нічого. Так буде чесно, мамо.

Людмила сказала це так спокійно, що її свекруха спочатку навіть не зрозуміла. Вона саме розкладала на кухонному столі серветки, перевіряла, чи не забула покласти телефон у сумочку, і вже подумки бачила себе наступної суботи в заміському спа-комплексі. А її син Андрій, який сидів навпроти з чашкою кави, раптом перестав гортати стрічку в телефоні.

— Що значить «нічого»? — перепитала Галина Степанівна.

— Саме це й означає. Ваш подарунок я отримала. Ви отримали мій. Але мій я забрала назад.

На столі лежав подарунковий сертифікат на вихідні у велнес-готелі біля Яремча. Два дні проживання, басейн, масаж, сніданки, вечеря і ще цілий список процедур, який Людмила вибирала майже годину. Галина Степанівна мала їхати туди з подругою, хвалитися фотографіями і три дні розповідати знайомим, як син із невісткою «нарешті навчилися цінувати старших».

— Людочко, ти зараз серйозно? — свекруха нервово всміхнулася. — Через той крем?

— Не через крем.

Андрій повільно відклав телефон.

— Мам, а що сталося?

Людмила нічого не відповіла. Вона просто підсунула до нього невелику картонну коробку, яку напередодні знайшла на дні подарункового пакета.

— Подивись на дату.

Андрій узяв коробку, перевернув її. На етикетці чорним маркером було затерто кілька цифр, але збоку залишився маленький фрагмент заводського друку.

— Одинадцятий місяць… — пробурмотів він. — А рік?

— Спробуй відтерти маркер.

Андрій потер пальцем напис. Потім дістав із шухляди вологу серветку. За хвилину під чорним шаром проступили цифри.

Галина Степанівна різко підвелася.

— Та навіщо ви його дряпаєте? Я ж сказала, нормальний крем!

— Він прострочений майже на три роки, — тихо сказала Людмила.

На кухні запала коротка тиша.

— Та мало що там надруковано! — одразу відмахнулася свекруха. — Я його сама купувала. Хороший крем. Французький.

— Польський.

— Яка різниця?

— Велика, якщо ви називаєте польський крем французьким, — відповіла Людмила.

Галина Степанівна образилася. Вона демонстративно сіла назад, поправила комір светра і склала руки на грудях.

— Знаєш, Андрію, я завжди казала, що твоя дружина надто все рахує.

Людмила ледь усміхнулася.

— А я завжди думала, що ваша головна чеснота — економність.

— От бачиш! — ожила Галина. — Сама визнаєш!

— Економність — це купити дешевше. А видати непотріб за подарунок — це вже інше.

Андрій тяжко зітхнув.

— Люд, ну не треба сваритися через подарунок.

— Не треба? — вона подивилася на нього. — Добре. Тоді давай згадаємо минулий Новий рік.

Галина Степанівна одразу насторожилася.

— Що ще?

— Тонометр.

— Який тонометр?

— Той, що ми вам купили. За чотири тисячі гривень.

— Ну то й що?

— Ви сказали, що саме такий хотіли.

— Хотіла.

— А через тиждень я побачила його запакованим у шафі. Ви користувалися старим.

Галина махнула рукою.

— Старий працює.

— Тоді навіщо ми купували новий?

— Бо ви самі запропонували!

Андрій потер скроню.

— Мамо, ну справді…

— А парфуми? — не зупинялася Людмила. — На восьме березня ми купили вам ті, що ви показували в магазині. А я отримала мило з набору по акції.

— Мило було хороше!

— Я не сперечаюся.

— То в чому проблема?

Людмила кілька секунд мовчала. Потім відкрила на телефоні банківський застосунок.

— Проблема в тому, що це вже не про подарунки.

Андрій підняв очі.

— А про що?

— Про гроші.

Галина Степанівна нервово поправила сумочку.

— Які ще гроші?

Людмила розвернула телефон до чоловіка. На екрані була таблиця витрат за останній рік.

— Ось. Санаторій торік — ми оплатили. Новий холодильник — ми оплатили. Ліки після операції — половину. Поїздку до Львова — теж ми. А тепер ти подивись, скільки разів твоя мама приходила до нас із «потрібною річчю», яку потім треба було замінити нормальною.

Андрій мовчки дивився на цифри.

— Ти це все записувала?

— Я бухгалтер за професією, Андрію. Я не записую образи. Я записую витрати.

Галина Степанівна різко підвелася.

— Я зрозуміла. Тобі шкода для матері!

— Ні, — відповіла Людмила. — Мені шкода, що ви щоразу називаєте це турботою.

Свекруха схопила сумочку.

— Андрію, я більше тут не залишуся.

— Мамо…

— Ні! Я все зрозуміла. Виявляється, я для вас тягар.

Вона попрямувала до дверей, але біля передпокою зупинилася.

— Сертифікат, до речі, повернути не забудь.

Людмила здивовано підняла брови.

— Навіщо?

— Я ж його не використаю.

— Ви використаєте.

— Як?

— Я його скасую.

Галина Степанівна зблідла.

— Що?

— Ви подарували мені непридатну річ. Я повертаю вам ваш подарунок.

Андрій різко підвівся.

— Люд, почекай. Ти справді хочеш скасувати путівку?

— Так.

— Але ж мама вже подрузі сказала.

— Це не моя відповідальність.

— Вона образиться.

— Вона вже образилася.

Галина Степанівна стояла біля дверей і дивилася на невістку так, ніби бачила її вперше.

— Ти цього не зробиш.

— Зроблю.

І зробила.

Наступного ранку Людмила зателефонувала в готель. Сертифікат ще не був активований, тому кошти повернули на картку.

Вона навіть не розповіла про це Андрію. Просто дочекалася суботи.

А в суботу о дев’ятій ранку їй зателефонувала свекруха.

— Людмило, це що за неподобство?!

На задньому фоні грав спокійний джаз, чувся шум води й голоси людей.

— Доброго ранку, Галино Степанівно.

— Я приїхала в готель! З Оксаною! Ми дві години їхали! А мені кажуть, що сертифікат анульований!

— Так.

— Ти що, зовсім збожеволіла?

— Ні.

— Ти мене перед подругою осоромила!

— Мені шкода.

— Ти повинна була попередити!

— А ви попередили мене, що крем прострочений?

У слухавці запала тиша.

Андрій, який саме зайшов на кухню, зупинився біля дверей.

— Що там? — прошепотів він.

Людмила прикрила мікрофон долонею.

— Ваша мама вже на рецепції.

Андрій зблід.

— Ти серйозно?

Вона кивнула.

З телефону долинув голос свекрухи:

— Я не знала про крем!

Людмила зняла руку з мікрофона.

— Ви знали.

— Не знала!

— Знали. Бо дата була замальована маркером.

— Може, це на складі так зробили!

— Галино Степанівно, я не хочу з вами сваритися.

— Тоді поверни сертифікат!

— Ні.

— Чому?!

— Бо я більше не хочу грати в ці подарунки.

Свекруха замовкла.

— Що це означає?

— Відтепер ми не даруємо одне одному нічого дорогого. Ні вам, ні мені.

— Тобто ти вирішила мене покарати?

— Ні. Я просто перестала брати участь у схемі, де я вкладаю гроші, а ви вкладаєте образу, якщо я не захоплююся дешевою річчю.

— Ти невдячна!

— Можливо.

Людмила спокійно подивилася на чоловіка.

— Але більше я не буду купувати вам подарунки, які ви не можете собі дозволити.

Андрій раптом тихо сказав:

— Мам, приїжджай додому.

Свекруха почула.

— Ти на її боці?

Андрій довго мовчав.

— Я не на чиємусь боці. Я просто бачу, що вона має рацію.

Для Людмили ці слова прозвучали несподівано. За всі роки шлюбу Андрій майже ніколи не займав жодної сторони. Йому було простіше перевести тему, пожартувати або вийти покурити.

А тепер він залишився.

Галина Степанівна скинула дзвінок.

Наступні два дні вона не телефонувала.

На третій день Андрій сам прийшов до Людмили на кухню.

— Можна поговорити?

— Звичайно.

Він сів навпроти.

— Я знайшов дещо.

— Що?

Андрій поклав на стіл старий телефон матері.

— Вона залишила його в мене минулого тижня. Я зарядив, бо вона просила подивитися фотографії.

Людмила насторожилася.

— І?

— Там листування з Оксаною.

Він відкрив повідомлення.

Людмила прочитала перший рядок і завмерла.

«Головне — щоб Людмила не знала, що сертифікат можна скасувати. Вона все одно не наважиться».

Нижче було ще кілька повідомлень.

«Вона в нас добра. Посвариться з Андрієм, а потім сама віддасть».

Андрій опустив очі.

— Вона все знала.

Людмила не відповіла.

— І ще одне, — сказав чоловік.

Він перегорнув екран.

Там було повідомлення від тієї самої Оксани.

«Крем я купила за сорок гривень. Не забудь затерти дату. Моя сестра такі самі бере для перепродажу».

На кухні стало тихо.

Тепер усе виглядало зовсім інакше.

Це був не випадковий невдалий подарунок. Не старенька, яка не розібралася з датою. Не помилка продавця.

Це була домовленість.

Андрій довго сидів, дивлячись на екран.

— Я не знав.

— Я знаю.

— Чому ти не кричиш?

Людмила знизала плечима.

— Бо я вже накричалася подумки.

Він підвівся, підійшов до вікна.

— Мені соромно.

— Мені не потрібно, щоб тобі було соромно.

— А що тобі потрібно?

Людмила подумала.

— Щоб наступного разу, коли твоя мама скаже, що я жадібна, ти не мовчав.

Андрій кивнув.

— Домовилися.

Минуло кілька тижнів.

Галина Степанівна більше не приходила без попередження. Подарунків теж не було. На день народження Людмила отримала від неї звичайну листівку й коробку домашнього печива.

Увечері свекруха зателефонувала.

— Людмило?

— Так.

— Печиво нормальне. Я сама пекла.

Людмила усміхнулася.

— Дякую.

— І… термін придатності там нема.

Вони обидві засміялися.

Це не зробило їх близькими.

Але вперше за багато років між ними з’явилося щось просте й чесне: якщо подарунок коштує сорок гривень — нехай коштує сорок. Якщо людина хоче допомогти — нехай допомагає. А якщо хоче зекономити, то хоча б не називає це любов’ю.

Андрій того вечора сам помив посуд.

Людмила здивовано подивилася на нього.

— Що?

— Нічого.

— Я просто подумав, — усміхнувся він, — що тепер у нашій сім’ї подарунки хоча б починаються з чесності.

І вперше за довгий час Людмила не стала сперечатися.

Вона просто поставила перед ним чашку чаю.