У найважчий момент свого життя я дізналася про несподівану новину: колега, яку я виручила одного разу, залишила мені квартиру

Нас із братом мама виховувала сама, бо батько любив горілку більше, ніж нас; покинув він сім’ю, коли ми були ще маленькими. Життя у селі без чоловіка було дуже складним. Були часи, що ми навіть не мали що їсти. Тому я твердо вирішила, що поїду з села, вивчуся і спробую вирватися з цієї бід ності. Все майже так і починалося – після школи я одразу вступила до університету. Жила у гуртожитку. Там я познайомилася із жінкою, яка сиділа у нас на пропускному пункті. Вона зовсім не була схожа на її крикливих напарниць, її швидше можна було сплутати з викладачкою – за вишуканістю і в манерах, і в одязі. Звали її всі Ніна Петрівна. Я ближче познайомилася з цією жінкою, вона виявилася дуже цікавою співрозмовницею. Дітей у Ніни  не було, а чоловік кілька років тому покинув її та пішов до іншої.

Я з нетерпінням чекала, коли чергуватиме ця дивовижна жінка, від якої я набиралася дивовижної життєвої мудрості. Але одного разу Ніна Петрівна не прийшла на роботу. Я питала її напарниць, що сталося, але вони нічого не знали. Роздобувши адресу цієї жінки, я попрямувала до неї додому. Двері її розкішної квартири були відчинені. Ніна Петрівна лежала на ліжку і просто не могла підвестися. Як потім з’ясувалося, я прийшла дуже вчасно, лікарі, які потім приїхали, назвали мене її ангелом-охоронцем.

Читайте також:Старенька не могла закрити борг в магазині, але незабаром біля магазину з’явилася дорога машина, і те, що сталося потім, було справжнім дивом

Коли Ніна Петрівна одужала, я запитала її, навіщо вона ходить на роботу до нашого гуртожитку за копійцеву зарnлату, якщо вона так багато живе. Вона відповіла, що роботою та спілкуванням з нами вона лікується від самотності, а гроші їй справді не потрібні. У неї багаті родичів живуть у Німеччині, і вона досить багата спадкоємиця.

Тоді Ніні Петрівні було приблизно 60 років, але виглядала вона значно молодшою. Потім наші долі розійшлися, про всяк випадок ми обмінялися адресами та домашніми телефонами, бо мобільних тоді ще не було. А потім я вийшла заміж та народила двох дітей. Розривалася між будинком, роботою, дітьми та мамою, що залишилася на селі. Ми з чоловіком власного житла не мали, тож винаймали квартиру у місті. Треба сказати, що із чоловіком мені не пощастило. Він зовсім не дбав про мене, ні про дітей. А через 10 років спільного життя взагалі приголомшив мене, що йде з сім’ї, бо інша жінка вже чекає  дитину. У мене не було вибору, я змушена була повернутися до села до мами. Синові тоді було 9 років, дочці 6. Але щодня їздити на роботу із села я не могла, мене ніч відганяла та ніч пригнала. Дітьми займалася мати. Тоді я вирішила їхати на заробітки.

Жаль було дітей залишати, але іншого виходу в мене не було. Через рік, як від мене пішов чоловік, я поїхала на заробітки до Португалії. Там мені якось одразу пощастило знайти роботу, тож я могла дітям висилати гроші. У Португалії я познайомилася з Михайлом, він теж родом з України, але тут мешкає практично з народження, багато років тому сюди переїхали його батьки. Людина, як і я, була розлучена, і була старша за мене на 3 роки. Спершу ми зустрічалися, а потім почали жити разом. Все було добре, доки я не захотіла забрати до себе дочку. Син залишився з мамою, а донечка переїхала до мене. Я влаштувала її до місцевої школи. Вона швидко вивчила мову, але Михайлові ця ідея не сподобалася. Він почав відверто говорити, що дочка заважає нашому щастю.

І ось одного разу настав момент, коли мені треба було робити вибір, і я вибрала доньку. Ми винайняли собі окрему квартиру і пішли від Михайла. Мені стало важче однієї платити за житло, я практично перестала висилати мамі та синові гроші, бо вже не мала з чого, самим ледве вистачало. І тут нещодавно мама мені дзвонить, каже, що мені прийшов якийсь спадок, і треба приїхати, щоб оформити всі документи.

Я була приголомшена, коли дізналася, що Ніна Петрівна, яку я не бачила майже 20 років, записала свою розкішну 3-кімнатну квартиру в центрі міста на мене. Її нещодавно не стало, але вона залишила мені листа, в якому говорила, що не забула, як я колись її врятувала. Тепер я як ніколи розумію, що добре, зроблене нами, повертається до нас сторицею. І хоч життя в мене не легке, я впевнена, що тепер і в мене, і в моїх дітей буде все гаразд.